Параграф 5. Місцева журналістика та війна

Яку роль має виконувати місцева журналістика, якщо в країні йде війна? Здавалося б, місцеві ЗМІ мають висвітлювати тільки ті питання, які стосуються місцевих громад. Однак, війна, що відбувається на сході України, стосується всього суспільства. Від того, як висвітлюватимуться теми проведення ООС (операції об’єднаних сил), переселенців, а також військових навчань, мобілізації, соціалізації та інтеграції у місцеві громади ветеранів, залежить розуміння аудиторією того, що відбувається на війні.

Як зазначає американський дослідник Пітер Левайн, під час війни громадянин має важливий обов’язок – бути відповідальним спостерігачем, а це означає не просто поверхнево знайомитися з інформацією, яку надають ЗМІ, а самому намагатися шукати відповіді[1]. Не робити поспішних суджень, уникати упереджень. А щодо мас-медіа, то, на думку вченого, вони мають, насамперед, ставитися до своїх читачів як до громадян. І постачати їм відповідну інформацію, яка дозволить вирішити, що саме і наскільки ефективно робить влада – місцева та центральна. Знайомити аудиторію не тільки з думкою представників влади, але й залучати компетентних експертів.

Пітер Левайн, згадуючи висвітлення американськими ЗМІ війни в Іраку, зазначає, що тоді дуже складною була відповідь на запитання «яким має бути баланс між такими складниками, як право на приватність або право громадськості на інформацію та індивідуальною або спільною відповідальністю за національну безпеку?»[2] Тут слід зрозуміти, наскільки глибоко та або інша вразлива тема має розроблятися, чи можна подавати думки сторін, що воюють, в однаковому форматі, чи не приховують від суспільства важливу інформацію, аргументуючи це питаннями національної безпеки.

Війна на сході України, що супроводжується потужною інформаційною агресією з боку РФ, змушує журналістів, зокрема й на місцях, самостійно розробляти і впроваджувати стандарти щодо професійного висвітлення того, що відбувається. Тож у цьому параграфі ми розглянемо як вдалі, так і невдалі, а часом навіть небезпечні, приклади висвітлення цієї теми.

Військовий дискурс

«Культура війни принципово інша, ніж культура миру», – зазначає у своєму блозі український філософ Сергій Дацюк[3]. Війна кардинально змінює медійний дискурс.

На думку Ніко Карпентієра та його колег, у військовому дискурсі жорстокість як засіб вирішення конфліктів стає нормою, а інколи навіть прославляється[4]. Джудіт Батлер у своїй праці «Фрейми війни» міркує над тим, що відбувається з поняттям «ми» під час війни. Адже війна роз’єднує, тому до поняття «ми», на думку дослідниці, входять тільки ті, чиї життя становлять цінність, ті, чиї життя оплакуватимуться. Але ж є і ті, чиї життя не варті того, зазначає авторка[5].

Подібне розмежування стосується і медіа, які висвітлюють війну. Джудіт Батлер наводить приклад публікації фото іракської в’язниці Abu Ghraib, в якій американські військові, а також персонал ЦРУ катували ув’язнених та застосовували інші методи впливу, що порушують права людини. Коли інформація про це була опублікована, деякі експерти назвали випуск цих фото «антиамериканським». «Американські читачі мають право знати про те, що роблять військові, оскільки право публіки висловлювати судження щодо війни на підставі усіх важливих даних – це частина демократичної традиції», – пише авторка[6].

Згадаймо, що і в Україні інколи доводиться чути про те, що критикувати владу під час війни «непатріотично». Наприклад, на прес-конференції у червні 2016 року Петро Порошенко запропонував журналістам утриматися від висвітлення негативних історій щодо власної країни. Міжнародна організація Freedom House у своєму щорічному звіті про свободу в світі звернула увагу на те, що подібні твердження можуть негативно відобразитися на незалежності преси у країні[7].

Так, війна у країні, зокрема й сучасна гібридна, потребує від суспільства певної мобілізації, однак журналістика не може перетворюватися на пропаганду навіть за таких обставин.

Як показують дослідження американських вчених, ЗМІ під час війни стають дуже вразливими, адже військові та політики використовують мас-медіа для поширення тих тверджень, які їм можуть бути вигідні. Часом вони єдині джерела, які можуть коментувати події. Кевін Вільямс пише, що війна стає «збільшувальним склом», яке робить ті проблеми, з якими стикаються ЗМІ в мирний час, виразнішими[8]. Наприклад, відомою є залежність мас-медіа від офіційних джерел, завдяки чому влада, зокрема і місцева, отримує більше уваги, заяви її представників частіше цитуються, часом без додавання інших точок зору чи контексту. Під час війни ця тенденція посилюється.

Сьюзан Моелер пише, що завдяки звичці журналістів цитувати представників влади, останні отримують можливість висловлювати дуже суперечливі судження. До того ж, на думку дослідниці, принцип перевернутої піраміди посилює ефект: оскільки на перший план виносяться думки найбільш впливових людей[9]. А це якраз представники влади. Натомість експерти, коментарі яких також можуть включатися до тексту, цитуються в кінці. Відповідно, аудиторія може сприймати це як менш важливу інформацію. Ніко Карпентіер також підкреслює цю особливість ЗМІ та говорить, що під час війни журналісти стають менш критичними до влади, окрім цього, «на другий план відходять надійність джерела, перевірка та подвійна перевірка інформації»[10].

Схожі проблеми характерні й для української місцевої преси. Як показують моніторинги ІДПО за 2017-2018 роки, ЗМІ взагалі дуже мало пишуть про війну, військових, переселенців. Спадання уваги до висвітлення війни на сході України зафіксувало й моніторингове дослідження проекту «Медіа як посередник у розв’язанні конфліктів»[11]. Кількість таких текстів 1-2 %. Дослідження 2015 року продемонстрували, що увага місцевих ЗМІ до військової тематики залежить від наявності гарячих новин[12]. Тобто переважно військові цікавлять місцевих журналістів тільки тоді, якщо вони воюють, або ж як герої кримінальної хроніки. Такі теми, як соціалізація, реабілітація військових, зазвичай висвітлюються вкрай рідко. Експерти, що моніторять контент місцевих ЗМІ Луганщини, говорять, що часом чують від місцевих журналістів: «Наша аудиторія втомилася від війни, тому ми про це не пишемо». Тому в українському медіапросторі й зустрічаються видання, які не згадують про війну, навіть якщо це стосується їхнього регіону напряму (див., наприклад, матеріал про видання «Донецкие новости»[13]).

Військові та переселенці також є тими групами, на тлі яких люблять піаритися політики, бізнесмени, представники місцевої влади. Тож якщо погортати сторінки місцевих газет або ж почитати стрічки новин сайтів, побачимо, що висвітлення цієї теми вкрай епізодичне. Кримінальна хроніка та матеріали з ознаками замовності не дають змоги аудиторії отримати повну інформацію про те, що ж відбувається. Переважна більшість текстів – так званий «копіпейст», і, як зазначають Марина Довженко та Отар Довженко, це «найнебезпечніше», оскільки таким чином ЗМІ без перевірки можуть передруковувати пропагандистські послання[14]. Розберемо конкретні приклади з місцевих ЗМІ.

Переселенці в об’єктиві місцевих ЗМІ

За даними ООН[15], у 2017 році у світі кількість біженців стала рекордною за останні 10 років і продовжує зростати. Звичайно, і ситуація в Україні сприяла збільшенню цієї цифри. Проте, у нашій країні маємо справу саме із внутрішньо переміщеними особами: нашими співвітчизниками, які змушені були покинути свої домівки. Однак, часом ставлення до переселенців в Україні нагадує ставлення до іноземців.

І тут цікаво спостерігати за тим, як створюється образ мігранта: у нашій країні та за кордоном відзначаємо схожі тенденції. Спочатку, за словами голландських дослідників Хенка Ван Хаутума та Тона Ван Наерссена, між місцевими мешканцями та мігрантами утворюється символічна межа[16]. Наголос робиться на «іншості» мігрантів, навіть якщо вони мешканці тієї ж країни, що й місцеві жителі. Мігрантів зазвичай поділяють на бажаних і небажаних. Як зазначають Зурайдах М. Дон та Чаріті Лі, журналісти можуть сприймати їх як «поганих інших або як добрих інших» – усе залежить від контексту[17]. Наприклад, мігранти стають бажаними, якщо вони можуть принести якусь користь місцевій громаді (мають корисні навички або ж можуть бути «економічно цінними)», пишуть Хенк Ван Хаутум та Тон Ван Наерссен[18]. Також для журналістів значущою стає вразливість мігрантів, їхні мотиви щодо від’їзду із домівки. Таким чином, якщо людина тікає від війни, переслідувань, якщо ЗМІ широко висвітлюють теми страждань, поневірянь мігрантів, тоді сприйняття більш позитивне. І навпаки: до тих, хто переїжджає з економічних причин, наприклад, у пошуках заробітку, ставлення більш критичне.

Незважаючи на те, що у кожного мігранта своя історія, журналісти та їхня аудиторія сприймають їх як одне ціле. З окремих історій складається стійкий образ, який потім може стати підставою для стереотипізації, навіть дискримінації.

Звернімо увагу на стрічку новин харківського сайту 057.ua. Сайт має спеціальний тег «переселенці», що дуже зручно для пошуку інформації (адже, як зазначають самі переселенці, українські, і зокрема місцеві, ЗМІ не задовольняють їхніх інформаційних потреб[19]).

Ось заголовки, в яких є наше ключове слово:

  • На Харьковщине появится общежитие для переселенцев
  • Выбор семейного врача в Украине. Какие документы нужны иностранцам и переселенцам
  • В Кабмине рассказали, когда переселенцы получат повышенное пособие
  • Правительство увеличило ежемесячные выплаты для переселенцев
  • В Купянске появится социальный центр для переселенцев и ветеранов АТО
  • В модульном городке для переселенцев провели пожарные учения
  • В мэрии пообещали помочь переселенцам с кредитами на жилье
  • Переселенцам и малообеспеченным семьям помогут найти работу или открыть бизнес

Окрім другої новини, в якій йдеться про вибір сімейного лікаря, всі інші тексти – про допомогу переселенцям. Безперечно, це важлива інформація. Але, знову ж таки, враження таке, ніби у переселенців усе є, їм постійно допомагають.

Подібне відображення переселенців – як знедолених людей, яким місцеві жителі віддано допомагають – характерне для більшості українських ЗМІ. Звичайно, адже завдяки цій темі місцеві жителі показуються з позитивної точки зору, отримують такий собі комплімент від власних же мас-медіа. Проте чогось бракує у цій картині. По-перше, не зрозуміло, чи дійшла ця допомога до адресата і чи була вона насправді корисною. По-друге, давайте замислимось, а чи самі переселенці якось здатні вирішити свої проблеми? Виходячи з публікацій ЗМІ, вони пасивно чекають на допомогу держави, місцевої влади та місцевих жителів. Але чи це насправді так?

Зображуючи переселенців як пасивних прохачів допомоги, ЗМІ можуть робити акцент на проблемі здоров’я. Наприклад, сайт Sumy.Today час від часу публікує короткі звіти про те, скільки переселенців звернулися до місцевих лікарень. Читачі розуміють, що в Сумах медичні працівники з радістю допомагають переселенцям. Але ж виходить, що у переселенців – постійні проблеми зі здоров’ям. Існує небезпека, що суспільство сторонитиметься їх із цієї причини.

На інших сайтах переселенці дуже часто показуються в одному контексті з малозабезпеченими, безробітними, людьми з інвалідністю тощо. Враження таке, ніби успішних переселенців узагалі не існує.

Ще один цікавий момент: цитат переселенців у матеріалах про переселенців практично немає. Журналісти пишуть тексти з позиції місцевих жителів, місцевої влади. Позиція ж переселенців їх цікавить дуже рідко. Ось типовий текст із дніпровської газети «Наше місто»:

Цитують тут мера міста та керівника самого центру, але позицій тих, для кого цей центр відкрито, не знаходимо. Згідно з нашими дослідженнями за 2015 рік[20], цитати переселенців знаходимо приблизно в кожному сьомому тексті. Цікаво, що так само про мігрантів пишуть ЗМІ інших країн. Про те, що журналісти рідко надають слово мігрантам, говорять дослідники чеських[21]; малайзійських[22]; австралійських ЗМІ[23]. Як зазначає Самуель Паркер, що досліджував мас-медіа Великобританії та Австралії, «медіа навіть не роблять спроб подивитися на життя біженця очима шукача притулку»[24]. На жаль, українські місцеві ЗМІ здебільшого підтверджують цю ж традицію щодо зображення переселенців.

Окрема проблема – дискримінація переселенців. Згідно з численними дослідженнями цієї теми в ЗМІ, основними порушеннями є зображення переселенців як «обузи», «тягаря» для місцевих громад, «загрози», таких, що можуть становити небезпеку через різноманітні захворювання, «потенційних порушників закону» тощо. Подібні приклади знаходимо й в українських місцевих ЗМІ.

Заголовок цього тексту взагалі не відповідає самому тексту, тут навіть не зазначена кількість переселенців. Але саме слово «окупують» налаштовує читачів на певну небезпеку. Також зустрічаємося з метафорами про те, що переселенці «наводнили» певне місто, щодо переселенців вживаються такі вирази, як «армія переселенців», «потоки переселенців». Подібні формулювання аж ніяк не сприяють тому, аби аудиторія була готова прийняти переселенців як членів власної громади.

Образ зневіреного, пасивного біженця, що поневіряється на новому місці, закріплюється в української аудиторії. Якщо звернути увагу на фото, які використовують журналісти у матеріалах про переселенців, то побачимо не дуже привабливу картину. Переважно біженці показуються в масі, на тлі численних коробок із речами або з гуманітарною допомогою. Журналісти роблять фотографії дітей переселенців із пакунками. Якщо ж йдеться про місцевих жителів або місцеву владу, то тут фотографи роблять портрети. Тож переселенці зазвичай – маса, а місцева влада, волонтери – окремі особистості. Аби порівняти підходи до фотографій, можемо поглянути на практику одеських видань «Думская» та «Трасса Е-95».

Часом на фотографіях ми навіть не бачимо облич переселенців. А на першому плані численні коробки, пакунки – отже, може вирішити читач, допомоги багато. Навіть забагато.

Хоча, звичайно, деякі місцеві ЗМІ роблять окремі проекти, в яких розповідають про історії успіху переселенців. Наприклад, сайт «Трасса Е-95» у 2017 році друкував інтерв’ю з переселенцями, які знайшли роботу на новому місці та інтегрувалися до місцевої громади. Є цікаві проекти і в інших місцевих ЗМІ.

Отже, говорячи про те, як журналісти висвітлюють життя переселенців, доходимо висновків, що проблеми тут майже ті ж самі, що й у випадку з іншими вразливими групами населення. Журналісти, передруковуючи прес-релізи, роблять акцент не на потребах переселенців, а на «альтруїзмі» політиків, бізнесменів, місцевої влади. Через це переважна більшість публікацій про переселенців має ознаки «джинси». Окрім того, працівники ЗМІ зрідка звертаються по коментар до самих переселенців, сприймають їх як пасивну, безініціативну масу. Аналіз фотографій, на яких зображені переселенці, показує, що журналісти чомусь бояться наблизитися до них, акцентувати увагу на окремих людях, їхніх емоціях та переживаннях. Згідно з дослідженнями чеських науковців[25], ставлення журналістів до мігрантів можна визначити через те, наскільки зблизька ведеться зйомка; де знаходяться оператори та фотографи: з-поміж самих мігрантів чи знімають їх здалеку. Адже з близької відстані можна зробити портрети, а також сприяти тому, щоб читач чи глядач співпереживали мігрантам.

Аби виправити ситуацію з поверхневим сприйняттям життя українських переселенців у місцевих ЗМІ, необхідно самим шукати історії про переселенців, а також відмовитися від простої републікації матеріалів прес-служб і простих звітів із різноманітних заходів, де влада вручає переселенцям чергову порцію гуманітарної допомоги. Адже життя переселенців може дати набагато більше цікавіших інформаційних приводів, які допоможуть поглянути на життя місцевої громади з нової, цікавішої перспективи. До того ж повна, збалансована інформація дуже важлива для самих переселенців, адже вони відчувають «голод за новинами»[26]. Фактично переселенці для місцевих ЗМІ – це активні читачі, які стануть постійною аудиторією газети чи сайту, якщо ті допоможуть із пошуком корисної інформації.

Як українські місцеві ЗМІ пишуть про військових

До анексії Криму та війни на сході України місцеві журналісти зазвичай приділяли дуже мало уваги військовим. Після цих подій ситуація змінилася, але ті проблеми, які мали ЗМІ до війни, лишилися актуальними й досі. До того ж матеріали з ознаками замовності, порушення професійних стандартів за таких часів можуть мати масштабніші наслідки.

Так, деякі українські ЗМІ, дотримуючись моди, стали патріотичними. Проте «джинса» нікуди не зникла. І якщо раніше ці ж самі ЗМІ транслювали відверто проросійські гасла деяких політиків, то після Євромайдану почали публікувати фото цих добродіїв у вишиванках чи на тлі українського прапору.

Військові, бійці добровольчих батальйонів спочатку були частими героями публікацій у ЗМІ, але з часом більшість видань переключилися на републікацію прес-релізів. Ситуація з висвітленням життя військових чимось нагадує висвітлення життя вразливих груп населення: акцент на тому, як їм допомагає влада та місцеві жителі, протиставлення активна громада, влада – пасивні ветерани АТО. Ось що пише про це експерт ІДПО Юрій Хомайко: «І бійці АТО, і волонтери мають шанс потрапити в інформаційну стрічку або на газетну шпальту частіше за все вже після того, як відповідна інформація про них з’явилася на офіційних сайтах обласної адміністрації або міськради. Пошуками ексклюзивної інформації журналісти себе не утруднюють»[27]

Проте з військовими маємо й іншу, більш небезпечну тенденцію. Вони частіше за представників інших вразливих груп населення стають героями кримінальної хроніки. Журналісти згадують про те, що, наприклад, учасник ДТП – військовий не тому, що це важливо для розуміння новини, а тому, що така новина набере більше переглядів[28]. Для прикладу звернімо увагу на такий матеріал:

Ця новина зрозуміла і без вказівки на те, що учасники – військові чи мобілізовані. Адже йдеться про крадіжку мотоцикла. Новина в цьому. Тож коли пишемо про військових, маємо розрізняти випадки, коли згадка про професію важлива, а коли – ні. Наприклад, чи важливо згадувати, що учасник ДТП, який проїхав на червоне світло та врізався у стовп, – вчитель? Лікар? Те ж саме стосується і військових.

Резонансний випадок за участю військових стався минулого року в Одесі. Військові у стані алкогольного сп’яніння на машині, подарованій волонтерами, проривалися до своєї частини. Тут без зазначення, хто був за кермом, що це була за машина, не зрозуміла сама новина. Якщо ми не вкажемо всі ці факти, то порушимо стандарт повноти.

Уважно ставитися до висвітлення кримінальної хроніки потрібно ще й тому, що деякі сайти спеціально використовують такі тексти, аби послідовно дискредитовувати українських військових. Наприклад, одеський сайт «Таймер». Незважаючи на те, що видання орієнтоване на жителів Одеської, Херсонської та Миколаївської областей, журналісти ставлять на стрічку всі новини кримінального характеру про українських військових, де б подія не сталася: у Східній Україні чи Західній. Проаналізувавши контент видання за один місяць минулого року, ми побачили, що «найбільше на “Таймері” новин про військових, які підозрюються у вбивстві, причому не зважаючи на те, було рішення суду чи ні, факт вбивства констатується. При цьому в заголовках є слова “жорстокий” чи “п’яний”. У новинах про торгівлю боєприпасами читаємо “солдат-аферист”, “сбагрил”, “развел” тощо»[29]. Це пропагандистський хід, коли читачам подається тільки один бік реальності. Інші інформаційні приводи, зокрема нейтрального чи позитивного характеру, сайтом ігноруються.

Деякі місцеві сайти, які не мають на меті дискредитувати українських військових чи використовувати пропагандистські тактики спрямовано, можуть уподібнюватися «Таймеру», якщо подаватимуть про українських військових тільки новини кримінального характеру.

Ще одна тема, на яку маємо звернути увагу, – відображення життя ветеранів АТО. І тут буває, що на основі одного випадку журналісти можуть робити висновок про представників усієї цієї категорії населення. Ось один із прикладів. У тексті йдеться про вбивство, яке скоїв ветеран АТО. У тексті журналісти звертаються до експертів, проте всі вони переконують: ветерани небезпечні, їх не можна відразу відпускати додому тощо.

У результаті маємо таку картину: місцеві журналісти, залежні від прес-релізів та розсилок прес-служби поліції, практично не пишуть про проблеми соціалізації та реабілітації військових. Коли ж стається якась резонансна подія – на основі її однієї читачам пропонують оцінювати психологічний стан усіх ветеранів. Тож можна сказати, що не тільки військові можуть бути не готові до повернення у мирне життя. Найбільше, мабуть, саме суспільство не готове прийняти їх. Звичайно, для цього потрібні зусилля держави, але й журналісти могли б проявляти більше ініціативи.

Тут не йдеться про замовчування негативних, проблемних сторін ООС (колишньої АТО) і висвітлення лише позитиву. Це теж буде пропаганда. Просто під час війни такі категорії населення, як військові, ветерани та переселенці, потребують більшої уваги від ЗМІ, спеціальної редакційної політики щодо висвітлення резонансних тем і, звичайно, більшої відповідальності від журналістів.

До того ж місцеві ЗМІ публікують якісні матеріали на цю тему. Деякі з них мають власного кореспондента, який висвітлює події на сході України (наприклад, одеський сайт «Думская»), також журналісти публікують не тільки новини, а й нариси про своїх земляків, які стали на захист своєї країни, шукають історії успішної соціалізації ветеранів. Для повного висвітлення життя військових, ветеранів потрібні власні матеріали, які журналісти зможуть знайти самостійно. Прес-реліз у цьому випадку не дає змоги сформувати адекватну картину того, що відбувається, а часом може призвести й до негативних наслідків.

Тож поки що ми маємо приклади спланованої кампанії щодо дискредитації українських військових, однак проукраїнські сайти не можуть чи не хочуть нічого їй протиставити. Звичайно, схвалення заслуговують намагання патріотичних одеських інтернет-видань отримувати інформацію про бойові дії з перших рук, проте сподіватимемося, що подібну практику журналісти розповсюдять і для написання матеріалів на інші теми, зокрема новин про життя військових після АТО, надаючи їм таким чином ту допомогу, яку не може надати ані Міністерство інформаційної політики, ані держава.

Примітки:

[1] Levine P. A blog for civic renewal [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.peterlevine.ws/mt/archives/cat_press_criticism.html.

[2] Там само.

[3] Дацюк С. Культурна політика війни [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/54b8d821ea894/.

[4] Carpentier N., et al. The internet and the second Iraqi War: extending participation and challenging mainstream journalism? // Researching media, democracy and participation: the intellectual work of the 2006 European media and communication doctoral summer school. The research and teaching communication series / Cammaerts, Bart and Carpentier, Nico, (eds.). – Tartu University Press, Tartu, Estonia. – P. 161.

[5] Butler J. Frames of War When Is Life Grievable? – London, New York: VERSO, 2009. – P. 38.

[6] Там само. – Р. 40.

[7] Freedom of the Press 2017 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://freedomhouse.org/report/freedom-press/2017/ukraine-translation.

[8] Williams, K. (2011). Journalism Studies: Key Texts:International journalism London: SAGE Publications Ltd doi: 10.4135/9781446251133.

[9] Moeller S. D. Media Coverage of weapons of Mass Destruction. – Center for Intrnational and Security Studies at Maryland. – 2004. – March 9. – P. 3.

[10] Carpentier N., et al. The internet and the second Iraqi War: extending participation and challenging mainstream journalism? // Researching media, democracy and participation: the intellectual work of the 2006 European media and communication doctoral summer school. The research and teaching communication series / Cammaerts, Bart and Carpentier, Nico, (eds.). – Tartu University Press, Tartu, Estonia. – P. 160.

[11] Див. Довженко М., Довженко О. Алергопроби: як регіональні медіа пишуть про війну [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/monitoring/regional_newspapers/alergoprobi_yak_regionalni_media_pishut_pro_viynu/.

[12] Cтеблина Н. Герої чи зраджені, або Як одеські журналісти пишуть про українських військових [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.happymisto.od.ua/journalism/gero%D1%97-chi-zradzheni-abo-yak-odeski-zhurnalisti-pishut-pro-ukra%D1%97nskix-vijskovix.

[13] Кочуєв В. «Газета ім. Ахметова» ігнорує факт окупації [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/monitoring/regional_newspapers/gazeta_im_akhmetova_ignorue_fakt_okupatsii/.

[14] Довженко М., Довженко О. Алергопроби: як регіональні медіа пишуть про війну [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/monitoring/regional_newspapers/alergoprobi_yak_regionalni_media_pishut_pro_viynu/.

[15] Forced Displacement in 2017 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.unhcr.org/statistics/unhcrstats/5b27be547/unhcr-global-trends-2017.html.

[16] Van Houtum, H., and T. Van Naerssen. 2002. «Bordering, ordering and othering.» Tijdschrift Voor Economische En Sociale Geografie 93 (2):125-136. doi: 10.1111/1467-9663.00189.

[17] Don, Z. M., and C. Lee. 2014. «Representing immigrants as illegals, threats and victims in Malaysia: Elite voices in the media.» Discourse & Society 25 (6):687-705. doi: 10.1177/0957926514536837.

[18] Van Houtum, H., and T. Van Naerssen. 2002. «Bordering, ordering and othering.» Tijdschrift Voor Economische En Sociale Geografie 93 (2):125-136. doi: 10.1111/1467-9663.00189.

[19] Переселенцям бракує «корисних новин» та практичної інформації у медіа – дослідження «Інтерньюз» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://imi.org.ua/news/pereselentsyam-brakue-korisnih-novin-ta-praktichnoji-informatsiji-u-media-doslidjennya-internyuz/.

[20] Стеблина Н. Почути Донбас, або Як одеські журналісти пишуть про переселенців [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.happymisto.od.ua/journalism/pochuti-donbas-abo-yak-odeski-zhurnalisti-pishut-pro-pereselenciv.

[21] Leudar, I., and J. Nekvapil. 2000. «Presentations of Romanies in the Czech media: on category work in television debates.» Discourse & Society 11 (4):487-513. doi: 10.1177/0957926500011004003.

[22] Don, Z. M., and C. Lee. 2014. «Representing immigrants as illegals, threats and victims in Malaysia: Elite voices in the media.» Discourse & Society 25 (6):687-705. doi: 10.1177/0957926514536837.

[23] Lueck, K., C. Due, and M. Augoustinos. 2015. «Neoliberalism and nationalism: Representations of asylum seekers in the Australian mainstream news media.» Discourse & Society 26 (5):608-629. doi: 10.1177/0957926515581159.

[24] Parker, Samuel. 2015. «‘Unwanted invaders’: The Representation of Refugees and Asylum Seekers in the UK and Australian Print Media.» eSharp, 23: 1-23.

[25] Leudar, I., and J. Nekvapil. 2000. «Presentations of Romanies in the Czech media: on category work in television debates.» Discourse & Society 11 (4):487-513. doi: 10.1177/0957926500011004003.

[26] Цит. за Siapera E. Digital news media and Ethnic Minorities // C. Anderson, D. Domingo, A. Hermida & T. Witschge (Eds.), The Handbook of Digital Journalism. London: SAGE.

[27] Хомайко Ю. Медіа Харкова обслуговували своїх хазяїв [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/monitoring/regional_newspapers/media_kharkova_obslugovuvali_svoikh_khazyaiv/.

[28] Схожі приклади див. у матеріалі: Довженко М., Довженко О. Алергопроби: як регіональні медіа пишуть про війну [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/monitoring/regional_newspapers/alergoprobi_yak_regionalni_media_pishut_pro_viynu/.

[29] Стеблина Н. Як навчити читачів боятися українських військових, або Майстер-клас про пропаганду від одеського видання «Таймер» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/monitoring/regional_newspapers/yak_navchiti_chitachiv_boyatisya_ukrainskikh_viyskovikh_abo_maysterklas_pro_propagandu_vid_odeskogo_vidannya_taymer/.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *