Параграф 1. Для чого потрібні місцеві медіа?

Для чого за часів інтернету та соціальних мереж потрібні місцеві газети, сайти новин і телеканали? Адже дізнатися про те, що на сусідній вулиці почався ремонт, а в театрі – нова постановка, можна і без ЗМІ. До того ж за часів глобалізації, здається, людей більше цікавлять події у світі: нові скандальні твіти президента США, зміна клімату чи вручення Нобелівської премії.

Насправді ж місцеві ЗМІ є важливим складником демократії. Ба більше, без них демократія неможлива. Поки у громаді не відбувається нічого надзвичайного, місцеві медіа можуть бути непомітними, але як тільки люди, що живуть на одній вулиці, стикаються із серйозними викликами, вони відразу згадують про журналістів. Хто дізнається про те, що в їхньому кварталі вже три дні немає опалення? Як добитися того, щоб поряд із новобудовою з’явився дитячий майданчик? А як щодо місцевої поліклініки? Ці теми занадто «дрібні» для того, аби їх висвітлювали загальнонаціональні канали. А репости в соціальних мережах навряд дадуть потрібний ефект.

Як казав американський вчений Роберт Пак, «місцеві новини – матеріал, з якого зроблена демократія»[1]. Спробуємо зрозуміти, чому місцеві ЗМІ – особливі.

Виявляється, культура споживання місцевих ЗМІ відрізняється залежно від країни. Наприклад, у 2004 році у Великобританії з’явилася така новина:

Тут йдеться про те, що місцева преса обгінала BBC в рейтингу довіри. Чи можете ви уявити щось подібне в нас? Аби місцевій районці довіряли більше, ніж центральному телеканалу?

Річ у дотриманні професійних стандартів, скажете ви. Місцевій пресі у Великобританії довіряють більше тому, що система підготовки журналістів там інша, медіаринок працює за іншими правилами. І так, і ні. Тут важливим є ще й ставлення до місцевої преси.

Ми унаслідували радянську систему організації ЗМІ. У СРСР усі знали, яка газета у країні головна – «Правда». А чи можете ви собі уявити головну газету в США? У Великобританії чи Франції?

Так само за радянських часів та й зараз дехто вважає, що місцева преса – щось другорядне. Саме в цьому і проблема. Другорядній пресі складно порушувати гострі питання чи проводити інформаційні кампанії. Контролювати владу. Проводити журналістські розслідування. Отже, для демократії потрібна сильна місцева преса, яка б могла залучити своїх читачів для вирішення проблем громади.

А які ж функції виконує місцева преса? Расмус К. Нільсен перераховує основні функції місцевої преси: підзвітність та інформування, громадське та політичне залучення, інтеграція громади[2].

Функція № 1. Залучення представників громади до суспільного діалогу

Для демократії важливо, аби кожен мав достатньо інформації та міг висловитися з питань, що стосуються громади. Забезпечувати баланс між різними суспільними групами має місцева преса. Німецький вчений Карл Г. Флах розглядає демократію як постійну взаємодію суспільних груп та індивідів. Суспільні групи за Флахом є фактором влади, які «постійно намагаються маніпулювати “сувереном” демократії – народом»[3].

Долучати ці суспільні групи до дискусії, спостерігати за її ходом, повідомляти про її перебіг – ось завдання для місцевої преси.

Важливо, щоб преса представляла інтереси меншості. Адже не всі суспільні групи можуть самі звернутися до журналістів, організувати прес-конференцію чи написати прес-реліз. Проте вони також мають бути представлені в діалозі, якщо їхня позиція має суспільну вагу.

В Україні прикладом такої суспільної групи можуть стати переселенці, які на місцевому рівні можуть не мати своїх організацій чи активістів, готових спілкуватися із ЗМІ. Однак суспільство має чути їхню позицію, адже вони є такими ж самими мешканцями міста, як і інші – як то кажуть, «корінні» жителі. Включити їх у діалог мають журналісти.

Функція № 2. Забезпечення суспільної згоди

Для чого ЗМІ долучають усі важливі суспільні групи до діалогу? Для того щоб вони досягли консенсусу, згоди. Представники суспільства мають не тільки висловитися, але й дійти спільного бачення у суперечливих питаннях.

У сьогоднішньому цифровому світі висловитися може кожен, хто має смартфон чи просто доступ до мережі. Але чи почують його? Сьогоднішнє суспільство лишається поляризованим, адже в соціальних мережах ми зазвичай чуємо тільки тих, кого хочемо чути.

Так от, виконати першу функцію – участі в суспільному діалозі – можуть і соціальні медіа. Майкл Бініон в інтерв’ю журналу «Тиждень» зазначив: «Соціальні медіа придатні для організації миттєвої комунікації великої кількості людей, яких щось об’єднує. Але вони не спроможні зарадити у вирішенні політичних проблем. Facebook не пояснить, як допомогти бідним людям чи гарантувати економічне зростання. Такі медіа можуть порушити питання, але не забезпечать консенсусу, який потрібен для їхнього вирішення»[4].

Отже, забезпечення суспільної згоди – справа ЗМІ. Адже задля компромісу потрібне не лише представлення різних точок зору на проблему, а також і проведення компетентного обговорення порушених проблем. При цьому в обговоренні мають брати участь усі члени спільноти, а не тільки заможні чи демографічно привабливі, нагадують Біл Ковач та Том Розенстіл[5].

Американський дослідник Джеремі Іггерс вважає, що мас-медіа формують так званий «етичний дискурс», який ґрунтується «на значенні “ми”: те, що ви і я є частиною якоїсь більшої спільноти і що наслідки того, що ми є частиною “ми”, мають враховуватися. Це відчуття себе частиною “ми” і наше розуміння цієї приналежності виникають внаслідок того, що ми належимо до різних спільнот і постійно спілкуємося з іншими. Новинні медіа – не єдине джерело, що формує цей дискурс, але все ж є одним із найважливіших»[6].

Функція № 3. Watchdogging (на сторожі демократії)

Watchdog англійською – сторожовий пес. Watchdogging – концепція, що стосується ЗМІ. Вважається, що журналісти мають постійно бути насторожі. Але на сторожі чого? Найперше, що спадає на думку, – це влада. Так, місцева преса має наглядати за владою, контролювати її. Як проводяться реформи? Як витрачаються гроші? Чи виконують політики свої обіцянки? Чи є чесними тендери? Чи всі важливі позиції почуті та враховані?

Шукати відповіді на ці питання вкрай важливо у сьогоднішніх українських реаліях, коли відбувається децентралізація – і місцева влада отримує більше повноважень. Більше повноважень у влади – більший ступінь контролю громадськістю і пресою. Саме такою має бути формула.

Хто контролюватиме місцеву владу, якщо не місцеві ЗМІ? Звичайно, у загальнонаціональних медіа ми також можемо знайти матеріали про зловживання, або ж і навпаки – про певні досягнення чиновників у регіонах. Проте контроль має бути постійним. А центральні ЗМІ зазвичай звертають увагу тільки на резонансні випадки.

Проте watchdogging для місцевих ЗМІ – справа не з легких. Він передбачає журналістські розслідування та серйозні аналітичні матеріали. А як показують сучасні дослідження Інституту демократії імені Пилипа Орлика[7], основний контент місцевих видань – інформаційні жанри та тексти із категорії «суміш» (рецепти, кросворди та гороскопи). Аналітичних текстів у деяких виданнях може бути усього 3-5 %.

Пояснити подібну ситуацію просто: місцеві ЗМІ мають обмежене фінансування, до того ж наклади газет скорочуються, реклама йде в інтернет. Тому деякі українські видання можуть мати у штаті чотирьох осіб (як, наприклад, газета «Дніпрова зірка»[8]), при цьому один журналіст займається ще й пошуком реклами. Тому дехто і йде легшим шляхом: просто передруковуючи прес-релізи, які готують у прес-службі місцевої ради.

Місцевій пресі часом нелегко відстояти свою незалежність, тиск на місцевому рівні може бути дуже сильним і здійснюватися чи то напряму (місцева влада – редактор), чи через знайомих / друзів / родичів. Якщо загальнонаціональний канал зазнає втручання у свою редакційну політику, йому легше вплинути на громадську думку. Цьому сприяє велика аудиторія. А от у межах одного міста чи району зловживання можуть залишитися непоміченими. Особливо, якщо місцева журналістська спільнота незгуртована.

Однак, як вважають зарубіжні фахівці, зокрема британські, відносини між місцевою владою та пресою є далекими від ідеалу й у них. Як відзначають у BBC Trust (керівний орган BBC), сьогодні спостерігаємо «нестачу підзвітності місцевої влади»[9]. Тому саме від місцевих ЗМІ залежить контроль цього питання.

Функція № 4. Формування активної місцевої спільноти та відчуття причетності

Ми живемо у мережевому суспільстві, і Ян ван Дейк зазначає, що базовою одиницею такого суспільства є людина (західна традиція) чи група (східна традиція), поєднана мережами[10]. Тож і сьогодні ступінь включеності індивіда / групи зумовлює його / її позицію у суспільстві та й у всьому світі. Водночас об’єднання окремих індивідів та груп у спільноту критично важливо і для демократії. Як встановили у своєму дослідженні Джек М. Маклеод та його колеги, «інтеграція спільноти може розумітися як важлива обставина або ж як важлива передумова для участі у місцевій політиці. Нестача соціальних мереж та зв’язків у спільноти робить таку участь небажаною та складною»[11].

Місцева преса, формуючи порядок денний, забезпечує те, що Волтер Ліппман назвав «відчуттям спільності через поширюваний спільний досвід»[12]. При цьому місцеві новини стають тим матеріалом, на основі якого будується спільнота: адже вона має спільні теми для обговорення, а отже, мусить докласти спільних зусиль для вирішення певних проблем.

Тож отримуємо таку схему: медіа об’єднують громадян, повідомляючи їм про важливі місцеві новини, а громадяни – долучаються до вирішення місцевих проблем. Чим активніші ЗМІ, тим активніші громадяни. А це визначає якість демократії. Адже без громадян, що беруть участь у політичному процесі, демократія перетворюється на олігархію, а, можливо, й на автократію.

Фахівці дослідницького центру Goldsmiths Leverhulme, вивчаючи думку читачів місцевої преси, дійшли висновків, що місцеві новини не тільки інформують нас про те, що відбувається навколо, але й «поширюють засоби ідентифікації іншими в цій конкретній місцевості, формують відчуття причетності серед новоприбулих»[13].

У піарі є такий принцип: писати тексти так, аби ніхто не почував себе відкинутим геть. Так само й місцева преса має допомогти іншим зрозуміти, чому люди і певний простір – важливі. Дослідниця Тері Рантанен говорить, що новини «відіграють значну роль у побудові нашого досвіду щодо місця», пропонують людям «точку ідентифікації»[14]. Біл Ковач та Том Розенстіл у своїй відомій книжці «Елементи журналістики» пишуть, що «ЗМІ, які виробляють новини, допомагають нам визначати наші спільноти та створювати спільну мову, спільні знання, що закорінені у реальності. Журналістика також допомагає визначати цілі спільноти, її героїв та злодіїв»[15]

Тож саме місцева преса утворює спільноту із розрізнених громадян. Расмус К. Нільсен зазначає, що місцева преса формує «відчуття місця»[16], внаслідок чого територія і люди, які її населяють, стають значущими для конкретного індивіда. Можна продовжити цю думку: сприйняття людиною певної території як своєї впливає на її поведінку. Ця поведінка починається з банального – на своїй території навряд чи смітитимуть чи псуватимуть майно, а закінчується бажанням зробити цю територію кращою, залучити інших до співпраці, за потреби – захистити її від окупації чи, наприклад, анексії.

Також місцева преса дозволяє членам місцевих спільнот почуватися значущими[17]. Раніше ми вже говорили, що місцева преса дає слово тим, кого ніхто більше не чує. Саме це і сприяє тому, що люди відчувають свою причетність до вирішення важливих місцевих питань, розуміють, що їхня думка, їхній досвід важливі. Як відзначають фахівці дослідницького центру Goldsmiths Leverhulme, місцева преса може ставати «архівом особистих історій – сучасним показником того, що життя місцевих жителів та життя їхніх родин мають значення і були записані на папері»[18].

Цікаво, що місцеві ЗМІ, особливо мережеві, є також важливим джерелом інформації для мігрантів. Британські дослідники Шаун Мурс та Моніка Метикова, вивчаючи це питання, поговорили з людьми, що переїхали жити до Великобританії зі східноєвропейських країн. «Ми почуваємося вдома, коли дивимося новини з дому», – зазначила в інтерв’ю одна з респонденток[19].

Функція № 5. Простір для позитивних новин доступною мовою

Наші медіа постійно критикують за негатив. На жаль, аби залучити читачів, редактори найчастіше використовують кримінал, а не цікаві й важливі історії. Позитивні історії для місцевої преси також важливі. До того ж, як показують наші дослідження[20], серед новин про регіони, що повідомляють центральні мережеві ЗМІ, великий відсоток негативу. Тому якщо людина отримує інформацію про життя в регіоні тільки з цих медіа, вона може подумати, що нічого доброго там взагалі не відбувається.

Тому фахівці дослідницького центру Goldsmiths Leverhulme і вважають, що «простором для позитивних новин» якраз і мають стати місцеві медіа[21]. До того ж ці ЗМІ мають подавати новини зрозуміло й доступно, пов’язувати події, що відбуваються у столиці, у світі, із місцевим контекстом.

* * *

Отже, для місцевої преси важливо представляти інтереси суспільних груп, налагоджувати між ними комунікацію, яка призведе до суспільної згоди. Контролювати владу та інші соціальні інститути, групи, формувати відчуття причетності та активізовувати громаду. Окрім того, місцеві ЗМІ є хронікером життя кожного із членів громади. Вони пишуть про досягнення місцевих жителів, про визначні події – і таким чином мешканці міста чи села дізнаються один про одного, а отже, стають ближчими. Справедливе та рівномірне представлення інтересів різних членів громади в результаті має забезпечити те, що ця громада почуватиметься впевнено й буде готова активно відстоювати свої інтереси.

Примітки

[1] PARK, R. E.: The Natural History of the Newspaper // American Journal of Sociology. – 1923. – Vol. 29. – No. 29. – Р. 275.

[2] NIELSEN R. K. Introduction: The Uncertain Future of Local Press // Local Journalism the Decline of Newspapers and the Rise of Digital Media. London. – New York : University of Oxford, 2015. – Р. 13-17.

[3] Флах Г. К. Влада і злиденність преси / Ред.-упор. В. Ф. Іванов; Переклад В. Климченка. – Київ: Академія української преси, Центр вільної преси, 2015. – С. 20.

[4] Бініон М. Майкл Бініон: «Facebook не пояснить, як допомогти бідним людям чи гарантувати економічне зростання» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/web/online_media/maykl_binion_facebook_ne_poyasnit_yak_dopomogti_bidnim_lyudyam_chi_garantuvati_ekonomichne_zrostannya/.

[5] Kovach B., Rosenstiel T. The Elements of Journalism, What Newspeople Should Know and the Public Should Expect. – Crown/Archetype, 2001. – Р. 181.

[6] Iggers J. Good News, Bad News. Journalism. Ethics and the Public Interest. – Boulder, Colo : Westview Press, 1999. – Р. 119.

[7] Єременко С. Вигадана реальність місцевих ЗМІ: чому медіаконтент не відбиває актуальних проблем українського суспільства [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/monitoring/regional_newspapers/vigadana_realnist_mistsevikh_zmi_chomu_mediakontent_ne_vidbivae_aktualnikh_problem_ukrainskogo_suspilstva/.

[8] Карлова Л. Головний редактор «Дніпрової зірки»: «Даремно районні газети називають пенсіонерськими» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/print/1411980811/golovniy_redaktor_dniprovoi_zirki_daremno_rayonni_gazeti_nazivayut_pensionerskimi/.

[9] Цит за: Meeting the News Needs of Local Communities. London : Goldsmiths Leverhulme Media Research Centre, 2010. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: <https://www.gold.ac.uk/media/documents-by-section/departments/research-centres-and-units/research-centres/leverhulme-media-research/Meeting-News-Needs-PDF.pdf>.

[10] VAN DEJK, J. A. G. M.: The Network Society: Social Aspects of New Media. 2th Edition. – London : Thousand Oaks, 2006. – Р. 100.

[11] McLEOD J. M. et al.: Community, Communication, and Participation: The Role of Mass Media and Interpersonal Discussion in Local Political Participation // Political Communication. – 1999. – Vol. 16. – No. 3. – Р. 316.

[12] Липпман В. Общественное мнение / Пер. с англ. Т. В. Барчуновой; Редакторы перевода К. А. Левинсон, К. В. Петренко. – М.: Институт Фонда «Общественное мнение», 2004. – 384 с.

[13] Meeting the News Needs of Local Communities. London : Goldsmiths Leverhulme Media Research Centre, 2010. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: <https://www.gold.ac.uk/media/documents-by-section/departments/research-centres-and-units/research-centres/leverhulme-media-research/Meeting-News-Needs-PDF.pdf>.

[14] RANTANEN T. The New Sense of Place in 19th Century News // Media Culture & Society. – 2003. – Vol. 25. – No. 4. – Р. 438.

[15] Kovach B., Rosenstiel T. The Elements of Journalism, What Newspeople Should Know and the Public Should Expect. – Crown/Archetype, 2001. – Р. 181.

[16] NIELSEN R. K. Introduction: The Uncertain Future of Local Press // Local Journalism the Decline of Newspapers and the Rise of Digital Media. – London, New York : University of Oxford, 2015. – Р. 16.

[17] Meeting the News Needs of Local Communities. London : Goldsmiths Leverhulme Media Research Centre, 2010. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: <https://www.gold.ac.uk/media/documents-by-section/departments/research-centres-and-units/research-centres/leverhulme-media-research/Meeting-News-Needs-PDF.pdf>.

[18] Там само.

[19] Moores S., Metykova M. ‘I didn’t realize how attached I am’: On the environmental experiences of trans-European migrants // European Journal of Cultural Studies. – 2010. – 13 (2). – Р. 184.

[20] Стеблина Н. Одеса очима центральних ЗМІ: кримінал, вибухи та протести [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.happymisto.od.ua/journalism/zhurnalistyka-odesy-zmi.

[21] Meeting the News Needs of Local Communities. London : Goldsmiths Leverhulme Media Research Centre, 2010. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: <https://www.gold.ac.uk/media/documents-by-section/departments/research-centres-and-units/research-centres/leverhulme-media-research/Meeting-News-Needs-PDF.pdf>.

Параграф 2. Система місцевих ЗМІ, або Звідки ми дізнаємося про справи громади?

Українські місцеві ЗМІ, стикаючись із проблемами політичного та економічного тиску, мають на додачу до усього підлаштовуватися під виклики цифрової епохи. Як зазначає британський вчений Расмус Нільсен, «місцева преса змінюється сьогодні як частина усієї медійної системи… цифрова революція триває, змінюючи те, як ми спілкуємося, поширюємо контент, отримуємо інформацію, рекламу, розважаємося». Проте наскільки важливою є на сьогодні саме преса? Можливо, телебачення або ж інтернет-ЗМІ, зможуть замінити газети?

Газета: «мозаїка» суспільного життя та «різноголосся стилів»

«Те, що видатні вчителі зробили для Афін у період Сократа і Платона, газета зробила для сучасної людини, – писав у 1923 році Роберт Пак. – Навіть той, хто може прочитати тільки заголовки у щоденній пресі, купує недільні випуски, щоб подивитися на фотографії та малюнки»[1]. Проте, з 1923 року багато чого змінилося, тож що саме ми втратимо, якщо газети зникнуть?

Як відомо, газета була найпершим типом ЗМІ, який з’явився на світ. Це сталося ще у часи Римської імперії у І столітті до н. е. Тоді це було щось на кшталт настінних газет. У тому вигляді, який газета має зараз – надрукована на папері, періодична – вона з’явилася у 1609 році в Німеччині. Тобто газета – найдосвідченіший ЗМІ, зі своїми традиціями. До цих видань ми звикли. Газета пережила велику кількість революцій у сфері комунікацій. Вона стала розповсюдженою завдяки друкарському верстату Гутенберга, пережила його модифікацію у лінотип (друкарський верстат, поєднаний із друкарською машинкою). Вона була свідком народження телеграфу, електрики, телефону і нарешті радіо, телебачення та інтернету. Усі ці винаходи досить суттєво позначалися на зовнішньому вигляді та на змісті газети. Проте щоразу газета демонструвала дивовижну гнучкість, а її створювачі – вміння використовувати обставини на свою користь. Із появою радіо, телебачення та інтернету, мабуть, не минало і дня, щоб хтось не сказав, що газети скоро відживуть своє, проте газети і досі продовжують виходити. Чому так відбувається? Тому що газета є зручною формою отримання інформації, вона має унікальні, тільки їй властиві засоби її передачі, які не доступні ані радіо, ані телебаченню, ані інтернету.

Ось як виглядали перші газети: за форматом та й за оформленням вони нагадували книжки чи журнали.

У такому виданні містилося одне-два важливих повідомлення, надруковані вони були в одну колонку чи дві. Новий засіб комунікації можна було назвати міні-книгою, бо ж від книги він відрізнявся хіба що розміром, відсутністю палітурок та швидкістю виконання. Досить тривалий час газета лишалася такою-от книгою, зробленою нашвидкуруч. Тільки через сто років у газети з’явилася перша риса, котра й сьогодні може вважатися справді унікальною її особливістю, яку сьогодні не може замінити жоден ЗМІ (хіба що інтернет, але не повністю).

На ті часи (початок XVIII століття) припадає активна журналістська робота відомого англійського письменника Даніеля Дефо. Він відомий тим, що ввів у газету різні форми повідомлення інформації, передову статтю та нарис. Він же розбив повідомлення газети на рубрики. І цим газета почала відрізнятися від книги. Поступово збільшувався потік інформації, яку треба обробляти, відбувався розвиток науки, торгівлі. Тому перед газетами виникла потреба розповідати відразу про декілька подій одночасно, встигати за ними. Згодом кількість новин зростає, тож зовнішній вигляд стає більш і більш різноманітним. Одночасно відбуваються зміни в газетному форматі. Він починає збільшуватися порівняно з книжковим. Чому це відбувається? Тому що виникає потреба у представленні все більшої кількості інформації на одному (!) аркуші. І це принциповий момент для газети. Відомий вчений-комунікативіст Маршалл Маклюен говорить, що тільки газета має можливість одночасного повідомлення різнопланової інформації і це дає їй змогу демонструвати «зріз суспільного життя»[2]. Газета в такий спосіб намагається охопити суспільне життя у максимальній повноті та розповідає нам про різні події різними голосами (журналістів, експертів, свідків).

А ось перша шпальта сучасної британської газети The Guardian.

Тут у нас і колонка про війну в Сирії, і фото з кінофестивалю, і анонси щодо того, як написати ідеальний імейл. Тож газета не просто розповідає нам про різні події. Вона, за Маршаллом Маклюеном, презентує різні точки зору на події. Учений пропонує порівняти книгу і газету[3]. Книга – це презентація однієї точки зору автора (чи авторів) на якусь ситуацію. Саме тому книга і не потребує такого великого формату (як газета) і брускової верстки. У газеті ж важливо показати, що тут йдеться про певну подію, а поруч розміщені різні точки зору на цю подію. А також важливий контекст, який редакція створює, розміщуючи навколо різноманітні замітки, фотографії та заголовки. Жоден ЗМІ не надає нам такої можливості, бо радіо чи телебачення розповідають нам про події послідовно. Ми змушені їх сприймати в тому порядку, який нам задають працівники аудіовізуальних ЗМІ. Фактично вони, як екскурсовод у музеї, говорять нам: зараз зверніть увагу на це, а зараз важливо ось це, а тепер перейдімо до наступної зали. У газеті ж ми самостійно обираємо, що нам сприймати і коли. Так, засобами верстки виділяються певні матеріали, проте якщо читач захоче, він спочатку читатиме останню шпальту, а потім першу. Зважаючи на цю особливість газети, Маршалл Маклюен назвав її демократичною. Вона показує нам, що перед нами є велика кількість можливостей, і ми самі можемо вирішити, що сприймати, а що – ні.

Інтернет-видання мають схожий підхід до розміщення публікацій, але тут усе залежить від розмірів екрану. І, як пояснює Галина Тимченко[4], редакторка онлайн-видання «Медуза», в інтернеті не можна кардинально змінити верстку, як у газеті, коли, наприклад, відбувається якась важлива подія.

Ще однією особливістю, яка відзначає пресу через те, що вона одночасно репрезентує велику кількість інформації, є своєрідний газетний стиль. Як розповідає Маршалл Маклюен, після появи телеграфу в 1873 році та лінотипу в 1886-му до газет прийшло «різноголосся стилів»[5], оскільки газетярі вже не могли довго працювати над одним випуском. Потрібно було встигати обробляти ще більшу кількість повідомлень. У зв’язку із цим Маклюен говорить: «Мозаїці преси вдається виконати складну багаторівневу функцію створення групової свідомості та участі, яку ніколи не могла виконати книга»[6]. Газета дозволяє нам потроху знати про все, для читачів вона створює своєрідний спільний контекст, який, як ми дізнаємося пізніше, є надзвичайно важливим для існування демократії.

Телебачення vs газета: коментувати чи ілюструвати?

За даними соціологічного дослідження «Ставлення населення до ЗМІ та споживання різних типів ЗМІ в Україні (2017 рік)»[7], саме телебачення сьогодні є провідним джерелом інформації для населення. Однак, специфіка створення текстів для газет і для телебачення різна. Про це дуже влучно пише Мітчел Стівенс: «Око та вухо мають різні властивості сприйняття. Мозок тісніше пов’язаний із зором, аніж з іншими органами чуття. Око має сприймати інформацію чітко і швидко… Вухо, менш досконалий інструмент, почувається не досить комфортно від потоку одноманітних фактів. Вухо надає перевагу більш легкому і живому стилю викладу інформації»[8]. Отже, не все, що говориться у газеті, можна повторити на телебаченні. І навпаки. Саме тому, як кажуть Джек М. Маклеод та колеги, «вплив газет на обізнаність читача майже вдвічі міцніший, ніж вплив телебачення, це свідчить про те, що місцеве телебачення виробляє обмежену кількість інформації для громадян»[9].

Як зазначає Джек М. Маклеод , «електронні ЗМІ, зокрема й телебачення, більш доступні, але їхня інформація має більш поверхневий, виключно миттєвий характер, подає події так, як вони відбуваються. На цю інформацію не можна послатися, до неї не можна повернутися, її можна використати тільки у момент отримання. Фактично телебачення формує тільки емоційно-психологічне ставлення до тієї чи іншої особи, органу влади, його дій. Але воно не здатне повно інформувати про те, що відбувається, формує тільки загальне ставлення до цього»[10].

Окрім цього, вважає Маклеод, газети висвітлюють більш локальний контент, місцеве ж телебачення охоплює ширші території[11]. Фахівці британського інституту Goldsmith Leverhulme, які провели опитування аудиторії місцевих ЗМІ, наводять цитату одного з учасників, який каже, що телебачення, яке задовольняє інтереси, наприклад, 40 тисяч людей (населення невеликого містечка), буде нецікавим: «Я не буду дивитися таке телебачення, краще я піду на YouTube та знайду когось, хто живе по сусідству і викладає відео»[12]. Телебачення за своєю природою – масове ЗМІ, тож, на відміну від газет, цьому ЗМІ складно зосередитися на вузькій аудиторії.

В результаті саме місцева преса має потенціал, аби розкривати події місцевого значення, використовуючи для цього не тільки новинні жанри, але й аналітику. Взагалі коментування – та риса, яка робить газету конкурентоспроможною порівняно з іншими ЗМІ. Як говорить дослідник Семен Гуревич, «до безперервного потоку оперативної інформації, яку постачають телебачення, радіо та мережеві видання, газета долучає порції інформації, які читачі отримують через певні проміжки часу, і супроводжує її аналітичним коментарем. Вона [газета] завжди існує в потоці часу, розставляючи в ньому своїми номерами пам’ятні стовпи»[13]. При цьому коментування – це не тільки аналітичні матеріали. Форма подачі текстів теж може бути коментарем. Засобами верстки можна виокремити провідний матеріал, спрямувати увагу читача на певні тексти, доповнити інформацію інфографікою чи фоторепортажем.

Саме ці фактори – більш раціональна подача новин, коментування, вміння подати матеріал для вузької аудиторії – приводять до того, що преса має потенціал більше «писати про події місцевого значення, проводити місцеві кампанії»[14]. Телебачення, яке змушене через свою природу «давати більш широкий контент, зацікавлювати більшу кількість людей», в результаті висвітлює новини «не так глибоко»[15].

Також місцеві газети найкраще пристосовані для того, аби вести зворотну комунікацію із аудиторією, публікувати інформацію про визначні події у житті читачів. Роберт Пак називає газету «друкованим щоденником громади»[16]. Районні газети обов’язково містять колонку із привітаннями, оголошеннями та некрологами. Матеріали про перемогу в конкурсі чи спортивному змаганні члена родини дбайливо вирізаються із газети і зберігаються в сімейному архіві.

Отже, у теорії друковані ЗМІ краще виробляють ексклюзивну інформацію про місцеві справи, а місцеве телебачення долучається до поширення її. Газети можуть собі дозволити більш локальний контент, а також більш ефективні в тому, що сучасні рекламісти називають таргетингом: можуть готувати матеріали для вузької аудиторії та подавати його доступною мовою.

Місцеві газети чи мережеві ЗМІ?

Нині модно говорити про те, що регіональна преса не потрібна, адже є інтернет. До того ж аудиторія мережевих ЗМІ постійно зростає і вже є більшою, ніж аудиторія газет. Сьогодні інтернет за популярністю – на другому місці після телебачення. І вона стрімко зростає, охоплюючи різні аудиторії.

Так, інтернет-видання багато в чому обганяють газети, проте мусимо поміркувати про особливості сприйняття мережевих текстів. І тут слід згадати про таке поняття, як цифровий розрив – різниця між тими, хто мають доступ до комп’ютера та мережі, і тими, хто його не мають. Раніше, як говорить Ян А. ван Дейк, вважалося, що річ лише у фізичному доступі: цифровий розрив зникне, як тільки люди отримують гаджет із виходом в інтернет. Проте все виявилося не так просто. Потрібно зважати на мотивацію (людина може мати комп’ютер, проте не вмикати його через «технофобію» чи просто з інших причин). Ще один момент – навички для використання інтернету. Ми по-різному шукаємо інформацію і формулюємо пошукові запити, довіряємо чи не довіряємо інформації з мережі. До того ж важливо, для чого ми використовуємо інтернет: для розваги чи для освіти, отримання новин[17].

Доступ до інтернету ще не означає, що людина використовуватиме його для читання новин. Як зазначили респонденти дослідницького центру Goldsmiths Leverhulme, «у мережі ми читаємо тільки те, що хочемо читати, але ми не читаємо нічого конкретного в результаті, це щось на зразок вузько спрямованої інформації»[18].

Мережа дає можливість висловитися кожному, але місцевим волонтерам, активістам, благодійним фондам ще потрібно бути видимими, донести свою інформацію до читачів. В інтернеті говорять про «корпоративну колонізацію»[19]: у соцмережах найбільш популярними так само є ті, в кого влада і гроші.

Також варто пам’ятати, що новини в мережі читають далеко не всі, люди використовують інтернет переважно для розваг, також вони шукають тільки ті моменти, які цікаві власне їм, а не новини та інформацію про поточні справи.

Загальнонаціональні чи місцеві медіа?

Дізнаватися про справи в регіонах можна і за допомогою загальнонаціональних медіа. Проте… спробуйте поекспериментувати – і на будь-якому загальнонаціональному сайті ввести у пошук назву свого міста. Найімовірніше, новини, які з’являться у відповідь, матимуть негативний характер: ДТП, злочини, надзвичайні ситуації.

Ось, наприклад, аркуш видачі на запит «Болград» на сайті «Телевізійної служби новин»:

Тут лише одна «позитивна» новина – про гастротури. Все інше – ДТП та новини про надзвичайну спеку чи негоду. Чеські дослідники зазначають, що місцеві новини в загальнонаціональних ЗМІ дуже часто мають таблоїдний характер. «У розповідях медіа про конкретні території втрачається їхній унікальний регіональний характер, не передається все різноманіття життя та діяльності на цих територіях, не розповідається про розвиток на місцях»[20].

Що має статися в регіоні, аби цим зацікавилися загальнонаціональні ЗМІ? Журналістам цих медіа дуже важливо утримати біля екранів / моніторів якомога більшу аудиторію, найпростіший шлях до цього – повідомити щось скандальне й негативне.

Подивімося на дані досліджень[21]: ось теми регіональних новин на трьох провідних українських сайтах: негативні новини на першому місці, а от повідомлень про вирішення проблем на місцях (владою чи волонтерами) – значно менше.

На думку Роберта Гутше, загальнонаціональні ЗМІ поширюють стереотипи про різні регіони, зазвичай покладаються на офіційні джерела інформації. Для того щоб донести своє повідомлення до ширшої аудиторії, журналісти уникають деталей та контексту[22].

Цікаво, що, на відміну від нашої країни, у Великобританії більш скептично ставляться до загальнонаціональних ЗМІ. Якщо у нас саме такі медіа – провідне джерело інформації, то британці (респонденти дослідницького центру Goldsmiths Leverhulme) вважають, що загальнонаціональні ЗМІ політично та ідеологічно упереджені. Або мають низьку якість. Місцева газета, на їхню думку, є чимось відмінним. «У місцевій газеті вони мають завоювати довіру кожного всім тим, що вони друкують. Національні газети цим не опікуються надто, адже вони знаходяться далеко – і ти не залучений. Місцева газета має бути про місцеве місце», зауважуть британські читачі[23].

Отже, загальнонаціональні ЗМІ все ж не можуть задовольнити потреб жителів регіонів повністю. Тому аудиторії бажано не обмежуватися інформацією тільки з цих медіа, а місцевим ЗМІ – виробляти власний контент, подавати суспільно вагому інформацію про місцеві справи.

Громадянські журналісти як джерело місцевих новин

Дослідники центру Goldsmiths Leverhulme розповідають історію місцевого блогера Тоні Фонтейна. Після закриття єдиної газети у Лонг-Ітоні (Великобританія) Тоні, який раніше писав про паби і концерти, розмістив у себе на сайті текст про місцеві події. Помітив суттєве зростання інтересу до свого блогу – і вирішив зосередитися виключно на цьому. І так працює до сьогодні, на волонтерських засадах: «Його основні джерела – міська влада, поліція, волонтерські організації, але найбільше – сам Тоні Фонтейн». Для того щоб якомога більше людей отримували інформацію про те, що відбувається у місті, Тоні щотижня випускає друкований дайджест із найцікавішими текстами. Отримати його також можна безкоштовно[24].

Ось як виглядає його блог:

На цьому прикладі бачимо, що такі сучасні явища, як «журналістика участі» та «громадянська журналістика», можуть виконувати дуже важливу роль у висвітленні місцевих справ. Завдяки «новим журналістам» журналістика стала більш демократичною, зазначає Біт Джозефі[25]. Тейлор Оувен називає це «феноменом децентралізованого спостереження та репортажу»[26], адже тепер кожен може стати свідком важливої події та передати про неї інформацію всім. При цьому роль таких свідків стрімко зростає під час масових заворушень, надзвичайних ситуацій, адже репортери не завжди мають доступ до місця події. Фактично журналісти тепер мають налагоджувати співпрацю із громадянськими журналістами, залучати читачів до створення спільного продукту на основі crowdsourcing[27]. Провідні світові видання через соціальні мережі запрошують читачів висловитися щодо тем майбутніх публікацій: починаючи від пенсійної реформи, закінчуючи традиціями щодо зміни прізвища після одруження в різних країнах. У такий спосіб видання залучають громадян до діалогу, а також забезпечують собі перегляди, адже, залишивши свій коментар, читач буде і надалі переглядати матеріали на сайті газети чи ж купувати примірник у кіоску.

Хоча, звичайно, «громадянська журналістика» має не лише переваги. Журналістам потрібно не тільки обрати найцікавіші коментарі чи свідчення очевидців, але й перевірити їх. Не завжди відомо, які мотиви має людина, що повідомляє редакції новину. Мотив джерела – перше, що треба з’ясувати: у «Редакційних настановах BBC» з цього приводу зазначається, що перевірка інформації від джерела, яке саме звернулося до редакції, має бути дуже прискіпливою. Так можна буде убезпечити себе від простої републікації «зливів», від дезінформації та маніпуляцій.

Про те, що місцеві медіа не завжди задовольняють потреби жителів регіонів, часто доводиться чути. Часом говорять, що громадянські журналісти чи ж лідери думок у соціальних мережах цілком можуть їх замінити. Тут можемо згадати Дональда Трампа, який називає свій твітер газетою. Багато корисного ми можемо прочитати у соціальних мережах, однак, звичайно, працівників ЗМІ громадянські журналісти не замінять. Так, деякі матеріали «журналістів із народу» цілком можуть бути професійними та актуальними. На думку Тейлора Оувена, їхні свідчення переносять читача на місце події, дозволяють краще зрозуміти людей, які опинилися у певній ситуації[28]. Але найважливіше те, що громадянські журналісти «заповнюють лакуни, постачаючи гіперлокальний медіаконтент, і укріплюють місцеву демократію»[29]. До того ж, завдяки поширеному в сучасному світі рухові за відкриті дані (open data movement), за вільний доступ до публічної інформації, звичайний громадянин може без допомоги ЗМІ знайти та вивчити декларацію місцевого чиновника. Проте мас-медіа – це не тільки ті, хто шукають і поширюють інформацію. На сьогодні «є потреба не тільки в новинах, але й у ньюзрумах, які постійно постачають контент, аналізують, проводять розслідування»[30]. На думку Расмуса К. Нільсена, потрібно розмежовувати журналістику «як професійну, оплачувану діяльність, яка вимагає істотних ресурсів» та окремі «акти журналізму» – свідчення, документування та фактчекінг[31].

Ми можемо говорити про поєднання в сучасному цифровому світі професійних і громадянських журналістів. За нових умов місцеві журналісти мають стати модераторами, які обирають контент із мережі, перевіряють його, додають контекст і слідкують за дотриманням стандартів під час дискусій. Сучасна система ЗМІ буде неповною без громадянської журналістики, але все ж таки місцеві ЗМІ повинні шукати ефективні форми взаємодії з пересічними читачами, які хочуть повідомити свою новину чи оприлюднити позицію. Просту ж републікацію постів із «Фейсбуку» чи свідчень очедивців із пабліків навряд чи можна вважати журналістикою.

Чутки як джерело місцевих новин

Важливе джерело новин – особиста комунікація. Сьогодні ця комунікація має значний онлайновий компонент. У соціальних мережах можуть бути цілі спільноти, які так і називаються «Чутки міста / села такого-то».

Чутки, зокрема і в онлайні, зазвичай народжуються через те, що громадяни не мають достатньо інформації. Якщо в місті не виходять газети або ж ті ЗМІ, які існують, публікують тільки оголошення, привітання та політичну «джинсу», то громадяни все одно намагаються знайти потрібну для них інформацію. А значить, вони можуть стати жертвами чуток.

Чутки зазвичай не мають чіткого посилання на джерело або ж містять перекручену інформацію. Але оскільки «упаковані» вони дуже привабливо, то на них звертають увагу – і дуже швидко поширюють. Особливо в мережі.

Сьогодні чутки використовуються для маніпуляцій, зокрема під час виборів. Чутки – дуже ефективна зброя в інформаційній війні.

Як зазначають фахівці дослідницького центру Goldsmiths Leverhulme, сьогодні люди в усьому світі відчувають нестачу місцевої незалежної журналістики, яка б подавала інформацію, розслідування, аналітику, поширювала корисні для місцевої спільноти знання. «Писати про місцеві новини – означає говорити людям трохи про те, що вони знають, але найбільше про те, на що вони не звернули увагу. Незалежна місцева журналістика не має писати лише про уряд та приватні інтереси, а ще і про мотиви, які стоять за діями місцевих чиновників та бізнесменів. Місцеві журналісти мають копати глибше і надавати людям інформацію, яка потребує часу та ресурсів для того, аби її здобути»[32].

* * *

Дослідник Льюїс Фрідленд говорить про таке поняття, як «новинні пустелі». Це регіони, де в місцевих ЗМІ скорочуються штати, тому журналісти не можуть виїжджати «в поле», шукати ексклюзивну інформацію, проводячи більше часу в редакції. В результаті вони втрачають контакт із реальними проблемами місцевих жителів. «Новинні пустелі» – це також регіони, де закриваються газети, а телебачення та цифрові медіа надають менш значущий локальний контент. Тому новини поширюються тільки через усну комунікацію, чутки[33].

Газети – дуже важливий компонент системи місцевих ЗМІ. Вони подають зріз суспільного життя, ми наочно бачимо, що є різні точки зору на певну проблему, що є різні голоси, позиції. Однак, в Україні внаслідок роздержавлення ЗМІ ми скоро станемо свідками докорінної зміни у сфері друкованих видань. Поки що в багатьох регіонах України ми якраз і маємо «новинні пустелі», про які говорить Льюїс Фрідленд. Із різних причин (нестача фінансування, вплив власника) газети подають переважно інформаційні матеріали, прес-релізи, надають перевагу «безпечним темам»: культурі, розважальному контенту. Відповідно, у нашій країні система ЗМІ на місцях не має важливого гравця – друкованих ЗМІ. Світлана Єременко зазначає, що є схильність друкованих ЗМІ до поширення розважально-пізнавального контенту, що залишає аудиторю цих ЗМІ без важливої суспільно-вагомої інформації: «Місцеві ЗМІ живуть спокійним обивательським життям у часи, коли країна переживає реформи судової системи, місцевого самоврядування, обговорює зміни в системах охорони здоров’я, освіти, пенсійного забезпечення. Виникає відчуття, що інформація про ці зміни жодним чином не стосується життя громадян поза Києвом»[34].

Звичайно, місцеві телеканали та інтернет-видання також стикаються із безліччю проблем, проте важливо, аби всі види ЗМІ (включаючи і громадянську журналістику) були представлені на рівних. Саме в такому разі аудиторія отримуватиме різнопланову інформацію про життя міста чи регіону.

Примітки

[1] PARK, R. E.: The Natural History of the Newspaper. In American Journal of Sociology, 1923, Vol. 29, No. 29, p. 275.

[2] Маклюэн Г. М. Понимание медиа: Внешние расширения человека / Пер. с англ. В. Николаева; Закл. Ст. М. Вавилова. – М.; Жуковский: «КАНОН-пресс-Ц», «Кучково поле», 2003. – С. 240.

[3] Там само. – 233.

[4] Тимченко Г. Meduza: Якісне онлайн-видання [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://journalism.ucu.edu.ua/video/4501/.

[5] Маклюэн Г. М. Понимание медиа: Внешние расширения человека / Пер. с англ. В. Николаева; Закл. Ст. М. Вавилова. – М.; Жуковский: «КАНОН-пресс-Ц», «Кучково поле», 2003. – С. 232.

[6] Там само. – С. 245.

[7] Ставлення населення до ЗМІ та споживання різних типів ЗМІ в Україні (2017 р.) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://internews.in.ua/wp-content/uploads/2017/09/USAID_Internews_2017MediaConsumSurvey_Full_UKR.pdf.

[8] Стівенс М. Виробництво новин. Телебачення, радіо, Інтернет. – К.: Києво-Могилянська академія, 2008. – 323 с.

[9] McLEOD, J. M. et al.: Community, Communication, and Participation: The Role of Mass Media and Interpersonal Discussion in Local Political Participation. In Political Communication, 1999, Vol. 16, No. 3, p. 329.

[10] Там само. – С. 329.

[11] Там само. – С. 329.

[12] Meeting the News Needs of Local Communities. London : Goldsmiths Leverhulme Media Research Centre, 2010. [online]. [2017-03-18]. Available at: <https://www.gold.ac.uk/media/documents-by-section/departments/research-centres-and-units/research-centres/leverhulme-media-research/Meeting-News-Needs-PDF.pdf>.

[13] Гуревич. С. Газета: Вчера, сегодня, завтра [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://evartist.narod.ru/text10/01.htm.

[14] Kushin M. J., Yamamoto M. Did Social Media Really Matter? College Students’ Use of Online Media and Political Decision Making in the 2008 Election // Mass Communication and Society. – 2010. – 13 (5). – P. 608-630.

[15] Meeting the News Needs of Local Communities. London : Goldsmiths Leverhulme Media Research Centre, 2010. [online]. [2017-03-18]. Available at: <https://www.gold.ac.uk/media/documents-by-section/departments/research-centres-and-units/research-centres/leverhulme-media-research/Meeting-News-Needs-PDF.pdf>.

[16] PARK, R. E.: The Natural History of the Newspaper. In American Journal of Sociology, 1923, Vol. 29, No. 29, p. 277.

[17] VAN DEJK, J. A. G. M.: The Network Society: Social Aspects of New Media. 2th Edition. London : Thousand Oaks, 2006. – Р. 178-183.

[18] Meeting the News Needs of Local Communities. London : Goldsmiths Leverhulme Media Research Centre, 2010. [online]. [2017-03-18]. Available at: <https://www.gold.ac.uk/media/documents-by-section/departments/research-centres-and-units/research-centres/leverhulme-media-research/Meeting-News-Needs-PDF.pdf>.

[19] WATSON, B. R.: Is Twitter an Alternative Medium? Comparing Gulf Coast Twitter and Newspaper Coverage of the 2010 BP Oil Spill. In Communication Research, 2016, Vol. 43, No. 5, p. 651.

[20] SUCHACEK, J. et al.: From Regional to National Clouds: TV Coverage in the Czech Republic. In Plos One, 2016, Vol. 11, No. 11, p. 16.

[21] Стеблина Н. Одеса очима центральних ЗМІ: кримінал, вибухи та протести [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.happymisto.od.ua/journalism/zhurnalistyka-odesy-zmi.

[22] GUTSCHE, R. E.: News Place-making: Applying ‘Mental Mapping’ to Explore the Journalistic Interpretive Community. In Visual Communication, 2014, Vol. 13, No4, p. 490.

[23] Meeting the News Needs of Local Communities. London : Goldsmiths Leverhulme Media Research Centre, 2010. [online]. [2017-03-18]. Available at: <https://www.gold.ac.uk/media/documents-by-section/departments/research-centres-and-units/research-centres/leverhulme-media-research/Meeting-News-Needs-PDF.pdf>.

[24] Там само.

[25] Josephi, B. (2016). Digital Journalism and Democracy. In C. Anderson, D. Domingo, A. Hermida & T. Witschge (Eds.), The Handbook of Digital Journalism. London: SAGE

[26] Owen T. Global Media Power In C. Anderson, D. Domingo, A. Hermida & T. Witschge (Eds.), The Handbook of Digital Journalism. London: SAGE. – Р. 70

[27] Детальніше про це див. Andy Carvin: the man who tweets revolutions [Електронний документ]. Режим доступу: https://www.theguardian.com/media/2011/sep/04/andy-carvin-tweets-revolutions.

[28] Owen T. Global Media Power In C. Anderson, D. Domingo, A. Hermida & T. Witschge (Eds.), The Handbook of Digital Journalism. London: SAGE. – Р. 72

[29] Meeting the News Needs of Local Communities. London : Goldsmiths Leverhulme Media Research Centre, 2010. [online]. [2017-03-18]. Available at: <https://www.gold.ac.uk/media/documents-by-section/departments/research-centres-and-units/research-centres/leverhulme-media-research/Meeting-News-Needs-PDF.pdf>.

[30] Там само.

[31] Neilsen R. K. The Business of News In C. Anderson, D. Domingo, A. Hermida & T. Witschge (Eds.), The Handbook of Digital Journalism. London: SAGE. – P. 103.

[32] Там само.

[33] Цит за: NIELSEN, R. K.: Introduction: The Uncertain Future of Local Press. In Local Journalism the Decline of Newspapers and the Rise of Digital Media. London, New York : University of Oxford, 2015, Р. 7.

[34] Єременко С. Чи варто чекати місцевих новин від регіональних медіа [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/monitoring/regional_newspapers/chi_varto_chekati_mistsevikh_novin_vid_regionalnikh_media/.

Параграф 3. Чому без регіональних ЗМІ неможлива демократія?

Місцеву пресу, яка не виконує своїх функцій належним чином, вважають найбільшою загрозою для демократії[1]. Постійний відтік кадрів, неналежне фінансування, тиск власників – усі ці та інші фактори призводять до того, що місцеві ЗМІ, зокрема й українські, публікують неякісний контент. Наслідок – громадяни погано орієнтуються в тому, що відбувається навколо.

Але що потрібно для того, аби побудувати демократію на місцях? Лише активних громадян недостатньо. Вони мають бути добре поінформовані. Завдяки якісній, достовірній інформації місцеві громади можуть об’єднатися і стати тією спільнотою, яка зможе контролювати місцеву владу і відстоювати свої інтереси.

Спробуємо розібратися, що для цього потрібно і наскільки наші ЗМІ здатні надавати якісний контент, корисний для місцевої спільноти.

Місцеві ЗМІ як каталізатор демократичних процесів

Що таке демократія? З точки зору Карла Г. Флаха, є два розповсюджених міфи про демократію:

  • перший: демократія – влада народу;
  • другий: демократія – влада більшості.

На думку науковця, і перше, і друге – неправильні уявлення.

Отже, демократія – не влада народу. За Флахом, владу має не народ, а невелика група людей: «Панують насправді лише дуже мало людей, навіть у демократичних державах. Демократію більше не можна визначати як рівність між керівниками та керованими. Можливо, це колись було перспективною утопією. Сьогодні це не що інше, як чиста ідеологія, тобто спотворення свідомості»[2].

Справді, не кожен із нас долучений до процесу ухвалення рішень. Тільки під час виборів чи референдумів народ може висловлювати свою позицію через голосування. Після виборів владу отримує невелика група обраних: президент, мер, депутати Верховної чи місцевої рад. Принциповим для демократії є те, що народ може цю невелику групу людей контролювати, тому Карл Г. Флах каже: «Правильніше було б говорити про демократію не як владу народу, а як владу за дорученням і під контролем народу».

Отже, участь громадян у виборах – це ще не все, що потрібно для демократії. Якщо народ дивиться на обраних президента, мера чи депутатів як на місіонерів, які дбатимуть тільки про своїх виборців, а не про самих себе, то демократія неможлива.

І, звичайно, для того аби контролювати владу, центральну чи місцеву, громадянам потрібна якісна інформація про те, що ця влада робить або не робить.

Також, каже Карл Г. Флах, демократія не є владою більшості. «Народ» не можна розуміти ні як спільноту з єдиною волею, ні як спільноту з чіткою волею більшості»[3]. Важливі також суспільні групи, а не тільки окремі індивіди. Ці суспільні групи діють у ролі «постійного сполучного елементу між народом і його виборними представниками в парламенті та уряді»[4]. Серед таких груп: політичні партії, бізнес, громадські організації, науковці та освітяни, різноманітні об’єднання та асоціації. Ці групи конкурують між собою і, змагаючись, виробляють власні рішення. Як каже Карл Г. Флах,«західне індустріальне суспільство живе в умовах свободи лише доти, поки суперечності між представництвом інтересів та державною необхідністю – центр політичного процесу»[5].

А яку ж роль у такому суспільстві виконує преса?

На думку Карла Г. Флаха, її функція «каталітична»[6], ЗМІ висвітлюють проблеми суспільних груп, підштовхуючи їх вирішувати непорозуміння у публічній сфері. При цьому журналісти зазвичай ініціюють і контролюють цей суспільний діалог, не відстоюючи інтересів жодної з груп. Преса повідомляє про справи різних членів громади, обираючи такі теми, які є важливими для всіх. Таким чином, громадськість і може контролювати кожного, слідкувати за тим, аби кожна група мала рівні права. Американський дослідник Ерік Ламбет говорить із цього приводу, що журналісти мають повідомляти «соціальну правду», яка необхідна суспільству для «самоуправління»[7].

І, звичайно, для демократичного суспільства важливо, аби преса була вільною. За Флахом, «жодна партія, жодна організація, жодна компанія не може виконувати наявні в демократичному суспільстві завдання, користатися з прав і обов’язків, якщо немає свободи преси»[8].

Отже, оскільки демократія передбачає постійний (а не тільки під час виборів) контроль за владою, а також справедливу конкуренцію та залученість кожного до вирішення справ громади, вільні ЗМІ за такої ситуації обслуговують демократичні процеси. Або ж, як зазначає Пітер Левайн, «не можна визначати якість новин, не ставлячи питання про те, що саме з цими новинами роблять читачі, слухачі та глядачі. Це означає запитувати, які саме обов’язки ми маємо як громадяни»[9].

Тож демократія, демократичні цінності, зокрема свобода слова, свобода преси, а також і якість журналістики на місцях – це питання не тільки до працівників ЗМІ, але, передусім, до громадян, усього суспільства.

Чи може бути місцева преса сторожовим псом демократії?

Фахівці Goldsmiths Leverhulme Media Research Centre зазначають, що місцеві ЗМІ повинні «надавати більше повноважень місцевим спільнотам і допомагати їм виконувати новий обов’язок – представляти інтереси місцевих людей»[10]. Також, на думку Расмуса К. Нільсена, постійна увага преси до представників влади та бізнесу знижує корупцію[11]. Адже всі розуміють, що завдяки усюдисущим журналістам можуть стати героями викривальних сюжетів. Також Нільсен вважає, що увага ЗМІ робить представників влади більш підзвітними громаді[12].

На думку вченого, журналісти мають висвітлювати для громади «ключові аспекти місцевих публічних взаємовідносин – особливо змагання еліт, конфлікти, допомагаючи громадськості й самим учасникам конфліктів ухвалювати рішення щодо того, чи впливає це на них, як саме, і чи мають вони бути залученими»[13].

Для того щоб виконати ці функції, журналісти мають надавати перевагу аналітичним матеріалам, а також і журналістським розслідуванням. До того ж мас-медіа мають бути незалежними, опиратися втручанню зацікавлених сторін. Однак, як у Великобританії (за свідченням Расмуса К. Нільсена), так і в Україні місцеві ЗМІ складно назвати сторожовим псом. Це, скоріше, «сторожовий пес, який не гавкає», пише британський дослідник або lapdog[14] – милий песик, дружній до всіх. Якщо ж говорити про контент українських ЗМІ, то критичних текстів, в яких би аналізувалася діяльність місцевої влади, бізнесменів, політиків, вкрай мало. Звернімо увагу, що за даними ІДПО, журналістських розслідувань у місцевих ЗМІ – 0,2 %[15]. До того ж дуже часто в місцевих розслідуваннях порушуються стандарти, а деякі з них нагадують «зливи»[16].

Також ми можемо згадати й німецького дослідника Герда Штромайєра, який говорить про те, що часто ЗМІ складно вибудувати адекватні взаємини з політиками, адже саме вони є важливими джерелами інформації, відповідно, можуть тиснути на журналістів, щоби ті були лояльними[17]. «Найбільш ефективно преса слугує тим, хто вже має певну впливовість, владу, ресурси. Але це не тому, що преса слугує цим групам, а тому що вона залежна від цих груп як від джерел новин»[18], говорить і Расмус К. Нільсен. Результатом цього стає те, що влада та ЗМІ «традиційно відіграють важливу роль у тому, щоб вирішити та привабливо упакувати те, що саме і як громадяни мають обговорювати»[19], пише Тейлор Оувен. Окрім влади, сьогодні з’являється дуже багато інших інституцій, що хочуть впливати на громадську думку, отже, за словами Біла Ковача та Тома Розенстіла, «ми стикаємося із можливістю того, що індустрію незалежних новин витіснять прагматичні повідомлення комерційних компаній. Якщо це станеться, ми втратимо пресу як незалежний інститут, який вільно моніторить інші впливові сили та інститути у суспільстві»[20].

Детальніше про використання різних джерел інформації місцевими ЗМІ ми поговоримо у наступних параграфах, проте маємо зауважити, що сьогодні існує дуже багато перешкод для того, аби саме місцеві ЗМІ, а не політики, влада чи представники великого бізнесу були провідними гравцями у медіасфері.

Подивімося, наприклад, на ізмаїльську газету «Курьер недели». На першій шпальті – мер і депутат. На другій – привітання від мера, депутатів, партій та обласної влади. На останній – згадки у двох матеріалах про мера та депутата.

Вважається, що перша, друга та остання шпальти є найбільш привабливими у газетному номері, адже кожен читач їх проглядає. Він більш уважний до матеріалів, що тут розташовані, адже таким чином редакція показує, що саме це – найважливіші теми. Відповідно, саме інтереси політиків та місцевої влади важливіші для сучасних місцевих видань – не тільки для «Курьера недели», але і для багатьох інших газет.

Про це свідчить наявність у місцевих ЗМІ матеріалів із ознаками замовності: згідно з останніми моніторингами ІДПО, таких текстів у середньому – близько 10 %. Проте, в окремих регіонах таких текстів може бути й більше. Наприклад, в Одеській та Луганській областях у лютому 2017 року – 23 %, у виданнях Дніпра – 22 %, Харкова – 15 %[21].

Наявність «джинси» впливає на довіру читачів до таких ЗМІ. А відповідно, і на те, чи знатиме аудиторія про важливі події, які відбуваються в регіоні. Це зі свого боку призведе до того, що під час наступних виборів місцевим жителям буде складно зробити обґрунтований політичний вибір.

Інформування, інтеграція, участь у справах громади

Для демократії вкрай важлива активна громада. Проте як зробити так, щоб громада стала брати участь у вирішенні місцевих проблем? Тут можемо згадати про дослідження американських дослідників на чолі із Джеком М. Маклеодом. Як вважають ці фахівці, необхідною тут є інтеграція громади[22].

Справді, якщо говорити про спальний мікрорайон великого міста, то серед його мешканців будуть і ті, кого називають «корінними», і ті, хто нещодавно купив квартиру, і квартиранти, і жителі гуртожитків чи просто туристи, що приїхали відпочити на декілька місяців. Для того щоб усі вони могли разом вирішити якусь проблему – добилися ремонту розбитої дороги або ж побудови дитячих майданчиків – їм потрібно об’єднатися.

І тут цікаво звернути увагу на декілька висновків із дослідження Джека М. Маклеода та його колег. По-перше, відсутність соціальних зв’язків між членами громади призводить до того, що участь у справах громади сприймається її членами як складне, а тому й небажане завдання. По-друге, незважаючи на те, що громадяни можуть брати участь у політиці на різних рівнях, наприклад, на національному чи регіональному, «конкретна дія, пов’язана із такою участю, завжди виникає на місцевому рівні (тобто всередині певної громади)»[23].

Отже, можемо зазначити, що демократія починається знизу – з місцевого рівня. І якщо громадяни не звикли разом вирішувати нагальні проблеми поблизу від свого місця проживання, вони не будуть зацікавлені й у тому, що відбувається на рівні держави і світу. А це ще один вагомий аргумент на користь того, щоб уважніше ставитися до проблем місцевих ЗМІ. Адже хто саме може поєднати різних людей із різними долями та поглядами на життя в єдину громаду? На думку Біла Ковача та Тома Розенстіла, «концепція журналізму невіддільна від концепції створення спільноти, а отже, й демократії»[24].  Повертаючись до нашого першого параграфу, згадаємо, що місцева преса формує у своїх читачів «відчуття місця», знайомить нас із тими, хто живе поблизу, цитує місцевих лідерів думок.

Як каже Джек М. Маклеод, «інтеграція громади та участь у місцевій політиці зумовлюється комунікацією»[25]. Зв’язки ж усередині громади залежать від використання членами цієї громади різних типів медіа[26]. Саме журналісти об’єднують людей, створюючи так званий «форум ідей», на якому кожен може представити свою пропозицію щодо вирішення певної ситуації або ж «говорити про речі, які безпосередньо впливають на життя місцевої спільноти»[27].

На думку Фрідленда та Маклеода, місцеві медіа виконують центральну інтегративну функцію у місцевій спільноті[28] Про це ж говорять й укладачі звіту «Майбутнє для громадянського суспільства», звертаючи увагу на те, що саме сьогодні як місцеві громади, так і більші спільноти є фрагментованими, тому спільні цінності та спільні знання мають постачатися місцевими журналістами, «які є членами цієї конкретної громади і діють від її імені»[29].

* * *

Міжнародні правозахисні організації, вимірюючи рівень свободи слова у різних країнах світу, завжди звертають увагу на те, наскільки якісною є інформація, яку аудиторія отримує через місцеві ЗМІ. Тож не можна говорити про те, що країна вільна, якщо її локальні медіа виробляють неякісний контент.

В Україні, згідно з оцінками ІДПО та інших громадських організації, місцеві ЗМІ поки що не виробляють достатньо якісний контент. У межах країни є тільки окремі успішні проекти. До того ж тотальна недовіра аудиторії до журналістики часом стає тією перепоною, яка б дозволила цим проектам стати більш поширеними.

Однак, саме місцеві ЗМІ мають поєднувати членів громади, надавати інформацію про спільні цінності та спільні завдання, і саме об’єднана громада надалі може впливати на місцеву владу та інші суспільні групи (бізнес, наприклад). І навпаки, якщо місцева преса відстоює тільки інтереси політиків та підприємців, не надаючи громаді достатньо якісного контенту, подібна громада почуватиметься ізольованою та безсилою.

Примітки

[1] Флах К. Г. Влада і злиденність преси / Ред.-упор. В. Ф. Іванов; Переклад В. Климченка – Київ: Академія української преси, Центр вільної преси, 2015. – С. 18-20.

[2] Там само. – С. 18.

[3] Там само. – С. 20.

[4] Цит. за Флах К. Г. Влада і злиденність преси / Ред.-упор. В. Ф. Іванов; Переклад В. Климченка – Київ: Академія української преси, Центр вільної преси, 2015. – С. 20.

[5] Там само. – С. 21.

[6] Там само. – С. 21.

[7] Ламбет Э. Б. Приверженность журналистскому долгу. Об этическом подходе в журналистской профессии. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://refdb.ru/look/2230174-pall.html.

[8] Флах К. Г. Влада і злиденність преси / Ред.-упор. В. Ф. Іванов; Переклад В. Климченка – Київ: Академія української преси, Центр вільної преси, 2015. – С. 22.

[9] Levine P. A blog for civic renewal [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.peterlevine.ws/mt/archives/cat_press_criticism.html.

[10] Meeting the News Needs of Local Communities. London : Goldsmiths Leverhulme Media Research Centre, 2010. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: Available at: <https://www.gold.ac.uk/media/documents-by-section/departments/research-centres-and-units/research-centres/leverhulme-media-research/Meeting-News-Needs-PDF.pdf>.

[11] NIELSEN R. K. Introduction: The Uncertain Future of Local Press. // Local Journalism the Decline of Newspapers and the Rise of Digital Media.  London, New York : University of Oxford, 2015. – Р. 9.

[12] Там само.

[13] Там само. – С. 11.

[14] Там само. – С. 10.

[15] Єременко С. Деякі українські регіональні медіа сприяють окупантам в інформаційній війні – моніторинг Інституту демократії імені Пилипа Орлика [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/monitoring/regional_newspapers/deyaki_ukrainski_regionalni_media_spriyayut_okupantam_v_informatsiyniy_viyni_monitoring_institutu_demokratii_imeni_pilipa_orlika/.

[16] Пархітько О. Журналістське розслідування на одеському телебаченні (на прикладі телепроекту «Нормально» на «7 каналі») // Діалог: Медіастудії. – 2017. – № 23. – С. 132-154.

[17] Штромайєр Г. Політика і мас-медіа / Г. Штромайєр ; переклад з німецької Анастасії Орган. – Київ : Видавничий дім «Києво Могилянська академія», 2008.

[18] NIELSEN R. K. Introduction: The Uncertain Future of Local Press. // Local Journalism the Decline of Newspapers and the Rise of Digital Media.  London, New York : University of Oxford, 2015. – Р. 10.

[19] Owen T. Global Media Power // The Sage Handbook of Digital Journalism. – P. 64.

[20] Kovach B., Rosenstiel T. The Elements of Journalism, What Newspeople Should Know and the Public Should Expect. – Crown/Archetype, 2001. – Р. 15.

[21] Єременко С. Деякі українські регіональні медіа сприяють окупантам в інформаційній війні – моніторинг Інституту демократії імені Пилипа Орлика [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/monitoring/regional_newspapers/deyaki_ukrainski_regionalni_media_spriyayut_okupantam_v_informatsiyniy_viyni_monitoring_institutu_demokratii_imeni_pilipa_orlika/.

[22] McLEOD J. M. et al. Community, Communication, and Participation: The Role of Mass Media and Interpersonal Discussion in Local Political Participation. // Political Communication. – 1999.  – Vol. 16. – No. 3. – Р. 316.

[23] Там само. – С. 316.

[24] Kovach B., Rosenstiel T. The Elements of Journalism, What Newspeople Should Know and the Public Should Expect. – Crown/Archetype, 2001. – Р. 21.

[25] McLEOD J. M. et al. Community, Communication, and Participation: The Role of Mass Media and Interpersonal Discussion in Local Political Participation. // Political Communication. – 1999.  – Vol. 16. – No. 3. – Р. 316.

[26] Viswanath К., Kosicki G. M., Fredin E. S., Park E. Local Community Ties, Community-Boundedness, and Local Public Affairs Knowledge Gaps // Communication Research. – 2000. – №. 27 (1). – 27-50.

[27] Meeting the News Needs of Local Communities. London : Goldsmiths Leverhulme Media Research Centre, 2010. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  <https://www.gold.ac.uk/media/documents-by-section/departments/research-centres-and-units/research-centres/leverhulme-media-research/Meeting-News-Needs-PDF.pdf>.

[28] Цит за: McLEOD J. M. et al. Community, Communication, and Participation: The Role of Mass Media and Interpersonal Discussion in Local Political Participation. // Political Communication. – 1999.  – Vol. 16. – No. 3. – Р. 316.

[29] Futures for Civil Society – Summary [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.carnegieuktrust.org.uk/publications/futures-for-civil-society-summary/.

Параграф 4. Феномен української «джинси»

«Де тут новина?» – це одне з тих питань, які можна почути в редакціях ЗМІ найчастіше. Те, що є «новина» – кожен розуміє по-своєму. Вважається, що новина має бути важливою і цікавою для аудиторії. Але саме журналісти вирішують за аудиторію, що їй має бути важливо і цікаво. Якщо говорити про стандарти, то подібні рішення повинні мати те, що в редакційних настановах BBC позначається як «редакційне обґрунтування». Так, уявлення про те, що може і не може бути новиною, у кожного ЗМІ різні. Але вони повинні бути аргументовані.

Однак, бувають й інші ситуації, коли за журналістів вирішують, що є новиною. Коли порушується стандарт редакційної незалежності, й рішення про публікацію ухвалюють треті сторони: власник, місцева чи центральна влада, бізнесмени тощо. При цьому редакція може як отримувати винагороду, так і публікувати певний текст через тиск або навіть залякування.

Як зазначають Катерина Цецюра та Дін Кракеберг, практика непрозорості процесу відбору новин зустрічається в усьому світі, при цьому в кожній країні може бути своя назва подібного явища: медіахабарництво, журналістика у конверті, платні новини, «заказуха» у Росії, mermelada у Перу, pay-for-play в США. В Україні розповсюджена назва – «джинса»[1].

Що таке «джинса»?

Інститут масової інформації визначає «джинсу» так: «це журналістський матеріал або матеріал прес-служб, що спрямований на поліпшення або ж створення позитивного іміджу політичних партій, окремих політиків або людей, торговельних марок або окремих товарів, державних структур, а також благодійних фондів та релігійних організацій, та не позначений як реклама зрозумілим для переважної більшості людей чином»[2].

Отже, «джинса», або ж матеріал із ознаками замовності, – це публікація рекламного характеру, що претендує на статус журналістського тексту. Внаслідок цього аудиторія ЗМІ вводиться в оману: під виглядом новин їй пропонують те, що називається «прагматичним текстом». Адже «джинса» приховує справжні мотиви.

Оскільки «джинса» стосується рішення, яке ухвалює редакція чи редактор, то інколи доводиться чути: «а з точки зору нашого сайту, це не “джинса”, ми вирішили, що це важливо для нашого читача». Або ж говорять також, що все, що публікує видання, можна назвати «джинсою», оскільки всі журналісти – люди, а люди – істоти суб’єктивні, тож діють у власних інтересах. Насправді коли йдеться про «редакційне обґрунтування», то тут важлива не стільки точка зору, скільки її обґрунтування: чому, наприклад, редакція вважає, що цитата цього політика заслуговує на увагу? Окрім цього, для того щоб уникнути публікації матеріалів з ознаками замовності, важлива, як пишуть Катерина Цецюра та Дін Кракеберг, прозорість в ухваленні цих рішень[3].

Для того щоб вирішити, що перед нами: «джинса» чи журналістський матеріал, потрібно відповісти на запитання: що переважить – суспільний інтерес чи приватний / партійний / комерційний?

Розглянемо приклад:

Прочитавши текст, поставимо собі питання: що переважає – суспільний інтерес знати про цей концерт, в якому візьме участь одеський бізнесмен, виробник ковбаси? Чи комерційний інтерес – нагадати читачам про існування торговельної марки і про те, що ковбаса – «найсмачніша в Одесі?»

Журналісти, що надрукували цей текст, пояснюють своє рішення так: новина в тому, що її герой не тільки ковбасу виробляє, але й співає. Спробуємо розібратися: якщо новина в тому, що виробник ковбаси співає пісні, для чого нам знати марку цієї ковбаси? Зверніть увагу на те, що торговельна марка вжита у першому абзаці новини, також бачимо логотип на фотографії.

Проте все стає на свої місця, коли ми просто читаємо перші речення: там нам повідомляють, що ковбаса «найсмачніша», а фірма «відома». У журналістському ж тексті заведено починати з новини. Отже, якби новиною був концерт, то про нього ми б і читали у першому реченні.

Тобто тут не може бути й мови про те, що подібний текст – не «джинса», оскільки редакція так вирішила. Адже ми знайшли цілу низку ознак, які видають у цьому прикладі рекламу: згадки про торговельну марку, а також оціночні судження щодо неї.

Якщо в першому прикладі все очевидно, то от у другому тексті ще потрібно буде розбиратися. Поглянемо на нього:

На перший погляд, тут є суспільна вагомість: очільник ОДА хоче допомогти безпритульним тваринам. До того ж у тексті є «прив’язка», адже флешмоб присвячено Міжнародному дню котів. Однак, уважніше подивімося на фото – у чому суть флешмобу? Виявляється, в тому, щоб сфотографуватися із власним котом.

Далі у тексті читаємо:

«На фото наша киця – її годують, пестять, у неї є дім. Але у багатьох тварин всього цього немає, вони безпритульні й потребують нашої допомоги. Тому вирішив започаткувати новий флешмоб, пропоную новий #Cat_Challenge», – зауважив керівник ОДА.

Валерій Головко означив три кроки для підтримки флешмобу:

  1. Сфотографуватись зі своїм домашнім улюбленцем;
    2. Поставити хештег #Cat_Challenge;
    3. Допомогти тваринкам, котрі цього потребують.

Естафету флешмобу Головко передав своєму заступнику Роману Товстому».

Тож фактично новина тут не в тому, що очільник ОДА розробив програму щодо допомоги безпритульним, а в тому, що він сфотографувався із власним котом. Чи допоміг він якійсь безпритульній тварині, у тексті не зазначено. Відповідно, новина зовсім не в цьому.

Отже, на цих двох прикладах ми бачимо, що вислови «“джинса” – це відносно» і «все, що надруковано в газеті, може бути “джинсою”» – не зовсім коректні. Ставлячи перед собою питання: що переважає – інтерес суспільства знати чи бажання героя публікації повідомити про себе іншим, ми цілком можемо відрізнити журналістський матеріал від матеріалу з ознаками замовності.

«Джинса» як популярний формат українських ЗМІ постійно еволюціонує, однак є певні сталі характеристики[4], які ми можемо перерахувати.

  • ​Матеріал відстоює або просуває інтереси однієї сторони.
  • Цілком або майже ідентичний матеріал надрукований в інших
    ЗМІ.
  • Експертами є особи, які некомпетентні коментувати подію або
    процес.
  • Безпідставно акцентується увага лише на позитивних або
    негативних характеристиках суб’єкта.
  • Матеріал містить елементи, які сприяють реалізації товарів,
    робіт або послуг одного суб’єкта.
  • «Протокольні» матеріали із заходів чиновників / політиків, в яких
    відсутня зрозуміла суспільно важлива новина.

До цього можемо додати:

  • необґрунтований вибір героя матеріалу, згадка про торговельні марки без належного редакційного обґрунтування;
  • оціночні судження щодо героя матеріалу чи торговельної марки в новинному форматі;
  • новина, що містить коментар політика щодо широко обговорюваних тем, при цьому політик виступає в ролі експерта (з цього приводу також читайте дослідження ресурсу «Тексти»: «Церква свідків Медведчука»[5]);
  • інформація про «доброчинність» політиків, бізнесменів, громадських діячів (Роман Кабачій пише про «перенесення в цих матеріалах обов’язків політика з площини законодавчої активності в площину прямої адресної допомоги»[6]).

Лаконічно про ознаки «джинси» йдеться у дослідженні «Ліга Бізнес Інформ»: «обіцянки когось про щось у стрічці новин – це піар; політики та чиновники можуть висловлюватися тільки в межах сфери своєї відповідальності, решта – піар; невідомі організації не заслуговують на новину – найчастіше це піар»[7].

Можна також звертати увагу на те, як підписаний текст. Дуже часто під такими рубриками, як «Трибуна», «Позиція», «Актуально» приховується «джинса». Дрібним шрифтом на останній шпальті газети дають розшифровку, як «Домашняя газета»: «Матеріали під рубриками “Актуально”, “Факты и комментарии”…. публікуються на комерційній основі». Звернімо увагу на те, як багато цих рубрик: пересічний читач може бути легко введений в оману.

Також інформацію про особливості розміщення реклами можна знайти на самому сайті. Ось, наприклад, прайс сайту «Думская» (див. виділене червоним):

вартість "джинси" в одеських ЗМІ

Правилами сайту фактично зумовлена публікація реклами без відповідної позначки – за більшу суму.

Також відстежити матеріали з ознаками замовності можна через підпис автора. Часто журналісти підписують такі тексти псевдонімами. Або ж авторами публікацій можуть виступати працівники прес-служб. Одне одеське видання, наприклад, усі замовні матеріали підписує «позаштатний кореспондент».

Якщо говорити про сайти, то, наприклад, відключені коментарі під матеріалом, можуть свідчити про замовність матеріалу. Або ж навпаки – якщо публікації сайту взагалі не коментують, а певні тексти про певних політиків містять тільки позитивні коментарі, це теж може бути «джинса». Ще один момент – невідповідність рубрикації змісту новини. Наприклад, «В Одесі з’явився новий дитячий майданчик (політика)». Дитячий майданчик – це соціальна проблематика, а не політична.

Ще один розповсюджений формат «джинси» – це привітання. Чи замислювалися ви колись над тим, чому привітання журналісти виносять саме на першу шпальту? Чому вважається, що подібні тексти – найважливіше, що може бути в номері? Ймовірно, це радянська традиція, адже тоді було заведено публікувати привітання від представників влади, наприклад, шахтарям, що перевиконали план, або ж пафосні тексти з нагоди чергової річниці революції. Хоча, звичайно, не маємо забувати, що реклама на першій шпальті цінується найбільше. Адже це той текст, який побачать усі.

Насправді ж привітання політиків або їхні звернення до народу мають друкуватися у партійній пресі чи на відповідному сайті, акаунті у соцмережах.

А от що робити, якщо привітання пише не політик чи представник місцевої влади, а якийсь вдячний містянин? Як-от у цьому прикладі:

Андрієм В’ячеславовичем звуть мера міста Ізмаїл. День народження він святкує 11 лютого. Отже, можемо припустити, що вітають саме його, адже все місто «вдячне» цьому добродієві. Вдячна партії громада, вчителі та учні шкіл, працівники лікарень – все це також рудимент радянської доби. Тому й досі зустрічаємо на шпальтах газет і на сторінках сайтів подібну «джинсу». Сподіваємося, медіаграмотних читачів не вводитиме в оману цей розповсюджений у пропаганді та політичному піарі прийом, який жартома називають «фургон з оркестром». Адже якщо всі навкруги говорять, що вони вдячні депутатові, як же не долучитися до них?

Найбільш запотребуваною «джинса», звичайно, стає під час передвиборчої кампанії. У цьому можна переконатися, якщо поглянути на дані ІДПО. Дві криві показують нам збільшення і зменшення матеріалів із ознаками замовності. Маємо більше 40 % та більше 30 % (друковані ЗМІ та інтернет-видання) у вересні-жовтні 2014 року (наприкінці жовтня 2014-го відбулися парламентські вибори). Потім спадання в січні та березні. І поступове зростання від червня до вересня 2015-го, бо в жовтні того року були місцеві вибори.

Тобто чим ближче вибори, тим уважнішим має бути читач.

Однак, вибори – це не єдиний привід для появи «джинси». Деякі політики та бізнесмени дуже зацікавлені в тому, аби про них згадували якомога частіше.

Для редакцій місцевих ЗМІ це теж вигідно, адже за матеріал із позначкою «реклама» вони мусять платити податок. А якщо текст ніяк не маркований, схожий на журналістський матеріал, то прибуток можна отримати повністю.

Важливо звертати увагу й на те, кому належить те або інше ЗМІ. Завдяки дослідженням Інституту масової інформації, маємо цілу низку матеріалів про власників ЗМІ

Одеси[8]

Харкова[9]

Дніпра[10]

Львова[11]

Власник може тиснути на ЗМІ, аби журналісти публікували про нього інформацію мало не щодня. І тоді ми стикаємося із заголовками на кшталт: «Первые игры полуфиналов футбольного турнира на Кубок Фурсина прошли в Одесской области» (Фурсін – нардеп від Одеської області) або «Алексей Гончаренко: “Социальные сети – это элементы гибридной войны”» (Гончаренко — також народний депутат від БПП «Солідарність»).

Українські місцеві ЗМІ фактично перебувають у пастці: вони втрачають довіру, оскільки публікують велику кількість матеріалів з ознаками замовності. Але для багатьох із них «джинса» – чи не основна стаття прибутку. Часто на звинувачення на свою адресу редактори місцевих ЗМІ просто ставлять риторичне питання: «А як же нам інакше вижити? Де нам брати гроші?» Так само й експерт ІДПО Валерій Дрешпак вважає, що «“джинсування” – це проблемне явище не стільки творчо-журналістського, скільки політико-економічного характеру»[12].

Біт Джозефі зазначає, що традиція незалежних і впливових ЗМІ, які є справжньою четвертою владою, склалася за сприятливих економічних умов, коли ціни на рекламу зростали, а витрати на матеріали зменшувалися. Але «ідилія» закінчилася з приходом цифрових технологій[13]. Так само і Расмус К. Нільсен говорить, що майбутнє в індустрії новин дуже невизначене, адже постійно зростає кількість контенту, який виробляється розважальними медіа, соціальними мережами, корпоративними виданнями, відповідно, більше стає комунікації – міжособистісної, PR-комунікації, ніж власних новин, що виробляються професійними журналістами[14].

Медіа по всьому світу шукають нову – ефективну з комерційної точки зору – модель функціонування.

Тож, звичайно, ми не можемо звинувачувати тільки редакції місцевих ЗМІ в тому, що вони публікують «джинсу». По-перше, важливою є політична та економічна ситуація у країні. Адже, як казав іще Волтер Ліппман: «якість новин, що стосуються сучасного світу, є показником його соціальної організації»[14]. Чим ефективніше працюють соціальні інститути, тим більше різних інтересів представлено у ЗМІ. По-друге, маємо згадати і культуру медіавласності. Як пишуть Біл Ковач та Том Розенстіл, модель, коли власник думає про бізнес, а редакція – про служіння суспільству, не працює: «для журналістики важливо, аби обидві сторони враховували професійні цінності… Історія підтверджує, що це працює тільки коли власник компанії ставить принципові журналістські цінності на перший план»[15].

На законодавчому рівні проблема «джинси» мала б частково вирішитися за допомогою ухвалення законів про роздержавлення ЗМІ (Закон України «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації») та про прозорість медіа власності (Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення прозорості власності засобів масової інформації, а також реалізації принципів державної політики в сфері телебачення і радіомовлення»). Валерій Дрешпак наголошує й на тому, що проблема «джинси» пов’язана із «непрозорістю виборчих і партійних фондів»[16].

Однак, від редакцій місцевих ЗМІ також багато чого залежить. Часом «джинса» з’являється внаслідок успадкованого ще від радянських часів бажання догодити владі. Часом журналісти просто передруковують прес-релізи, оскільки не мають бажання самостійно знайти новину або хоча б перевірити те, що пропонує прес-служба.

Все ж таки для того, аби надавати своїй аудиторії якісну інформацію, журналісти мають передусім дбати про її потреби та інтереси. А отже, і шукати теми, які цікавлять саме її.

Фахівці «Детектора Медіа» проводили дослідження аудиторії на Донбасі[17] та з’ясували, що дуже часто читачі жаліються на те, що не знаходять у ЗМІ корисної чи цікавої інформації. Тому на журналістські тексти вони реагують так: «це все не про нас». Отже, журналісти, які нехтують потребами аудиторії, не вивчають її, не можуть бути комерційно успішними на ринку. А саме це і є запорукою того, що видання буде незалежним.

Примітки

[1] Tsetsura K., Kruckeberg D. Transparency, Public Relations and the Mass Media: Combating the Hidden Influences in News Coverage Worldwide. – Routledge, 2017. – P. 32.

[2] Методологія моніторингу матеріалів з ознаками замовлення (джинси) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://imi.org.ua/monitorings/metodologiya-monitoringu-materialiv-z-oznakami-zamovlennya-djinsi/.

[3] Tsetsura K., Kruckeberg D. Transparency, Public Relations and the Mass Media: Combating the Hidden Influences in News Coverage Worldwide. – Routledge, 2017. – P. 57.

[4] Методологія визначення матеріалів із ознаками замовності, розроблена «Телекритикою» («Детектор медіа») та ІМІ, вдосконалена ІДПО.

[5] Газін А. Церква свідків Медведчука [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://texty.org.ua/d/medvedchuk/.

[6] Кабачій Р. Як розпізнати джинсу? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.prostir.ua/?kb=yak-rozpiznaty-dzhynsu.

[7] МЕДИАГИГИЕНА. Первый материал LIGA.net о том, как отличить новостные медиа от сомнительных ресурсов [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://project.liga.net/projects/mediagigiena/.

[8] Васіна О. Кому належать одеські ЗМІ. Аналіз Інституту масової інформації [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://imi.org.ua/articles/komu-nalejat-odeski-zmi-analiz-institutu-masovoji-informatsiji/.

[9] Прокаєва А., Красовська З. Кому належать харківські ЗМІ. Аналіз Інституту масової інформації [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/trends/1411978127/komu_nalezhat_kharkivski_zmi_analiz_institutu_masovoi_informatsii/

[10] Красовська З. Основні гравці на медійному полі Дніпропетровська [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/trends/1411978127/osnovni_gravtsi_na_mediynomu_poli_dnipropetrovska/.

[11] Онисько Н. Кому належать львівські ЗМІ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://detector.media/withoutsection/article/110346/2015-08-22-komu-nalezhat-lvivski-zmi/.

[12] Дрешпак В. Чому місцева преса перетворюється на «чорну діру»? Результати моніторингу дніпровських ЗМІ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/monitoring/regional_newspapers/chomu_mistseva_presa_peretvoryuetsya_na_chornu_diru_rezultati_monitoringu_dniprovskikh_zmi/.

[13] Josephi, B. Digital Journalism and Democracy. // C. Anderson, D. Domingo, A. Hermida & T. Witschge (Eds.), The Handbook of Digital Journalism. London: SAGE, 2016. – P. 41.

[14] Липпман В. Общественное мнение / Пер. с англ. Т.В Барчуновой; Редакторы перевода К.А. Левинсон, К.В. Петренко. – М.: Институт Фонда «Общественное мнение», 2004. – 384 с.

[15] Kovach B., Rosenstiel T. The Elements of Journalism, What Newspeople Should Know and the Public Should Expect. – Crown/Archetype, 2001. – Р. 81

[16] Дрешпак В. Чому місцева преса перетворюється на «чорну діру»? Результати моніторингу дніпровських ЗМІ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/monitoring/regional_newspapers/chomu_mistseva_presa_peretvoryuetsya_na_chornu_diru_rezultati_monitoringu_dniprovskikh_zmi/.

[17] Інформаційне споживання, потреби та погляди мешканців Сходу України (частини Луганської та Донецької областей, підконтрольні уряду України): Звіт за результатами дослідження. – К.: «Детектор Медіа», 2017. – 40 с.

Параграф 5. Місцева журналістика та війна

Яку роль має виконувати місцева журналістика, якщо в країні йде війна? Здавалося б, місцеві ЗМІ мають висвітлювати тільки ті питання, які стосуються місцевих громад. Однак, війна, що відбувається на сході України, стосується всього суспільства. Від того, як висвітлюватимуться теми проведення ООС (операції об’єднаних сил), переселенців, а також військових навчань, мобілізації, соціалізації та інтеграції у місцеві громади ветеранів, залежить розуміння аудиторією того, що відбувається на війні.

Як зазначає американський дослідник Пітер Левайн, під час війни громадянин має важливий обов’язок – бути відповідальним спостерігачем, а це означає не просто поверхнево знайомитися з інформацією, яку надають ЗМІ, а самому намагатися шукати відповіді[1]. Не робити поспішних суджень, уникати упереджень. А щодо мас-медіа, то, на думку вченого, вони мають, насамперед, ставитися до своїх читачів як до громадян. І постачати їм відповідну інформацію, яка дозволить вирішити, що саме і наскільки ефективно робить влада – місцева та центральна. Знайомити аудиторію не тільки з думкою представників влади, але й залучати компетентних експертів.

Пітер Левайн, згадуючи висвітлення американськими ЗМІ війни в Іраку, зазначає, що тоді дуже складною була відповідь на запитання «яким має бути баланс між такими складниками, як право на приватність або право громадськості на інформацію та індивідуальною або спільною відповідальністю за національну безпеку?»[2] Тут слід зрозуміти, наскільки глибоко та або інша вразлива тема має розроблятися, чи можна подавати думки сторін, що воюють, в однаковому форматі, чи не приховують від суспільства важливу інформацію, аргументуючи це питаннями національної безпеки.

Війна на сході України, що супроводжується потужною інформаційною агресією з боку РФ, змушує журналістів, зокрема й на місцях, самостійно розробляти і впроваджувати стандарти щодо професійного висвітлення того, що відбувається. Тож у цьому параграфі ми розглянемо як вдалі, так і невдалі, а часом навіть небезпечні, приклади висвітлення цієї теми.

Військовий дискурс

«Культура війни принципово інша, ніж культура миру», – зазначає у своєму блозі український філософ Сергій Дацюк[3]. Війна кардинально змінює медійний дискурс.

На думку Ніко Карпентієра та його колег, у військовому дискурсі жорстокість як засіб вирішення конфліктів стає нормою, а інколи навіть прославляється[4]. Джудіт Батлер у своїй праці «Фрейми війни» міркує над тим, що відбувається з поняттям «ми» під час війни. Адже війна роз’єднує, тому до поняття «ми», на думку дослідниці, входять тільки ті, чиї життя становлять цінність, ті, чиї життя оплакуватимуться. Але ж є і ті, чиї життя не варті того, зазначає авторка[5].

Подібне розмежування стосується і медіа, які висвітлюють війну. Джудіт Батлер наводить приклад публікації фото іракської в’язниці Abu Ghraib, в якій американські військові, а також персонал ЦРУ катували ув’язнених та застосовували інші методи впливу, що порушують права людини. Коли інформація про це була опублікована, деякі експерти назвали випуск цих фото «антиамериканським». «Американські читачі мають право знати про те, що роблять військові, оскільки право публіки висловлювати судження щодо війни на підставі усіх важливих даних – це частина демократичної традиції», – пише авторка[6].

Згадаймо, що і в Україні інколи доводиться чути про те, що критикувати владу під час війни «непатріотично». Наприклад, на прес-конференції у червні 2016 року Петро Порошенко запропонував журналістам утриматися від висвітлення негативних історій щодо власної країни. Міжнародна організація Freedom House у своєму щорічному звіті про свободу в світі звернула увагу на те, що подібні твердження можуть негативно відобразитися на незалежності преси у країні[7].

Так, війна у країні, зокрема й сучасна гібридна, потребує від суспільства певної мобілізації, однак журналістика не може перетворюватися на пропаганду навіть за таких обставин.

Як показують дослідження американських вчених, ЗМІ під час війни стають дуже вразливими, адже військові та політики використовують мас-медіа для поширення тих тверджень, які їм можуть бути вигідні. Часом вони єдині джерела, які можуть коментувати події. Кевін Вільямс пише, що війна стає «збільшувальним склом», яке робить ті проблеми, з якими стикаються ЗМІ в мирний час, виразнішими[8]. Наприклад, відомою є залежність мас-медіа від офіційних джерел, завдяки чому влада, зокрема і місцева, отримує більше уваги, заяви її представників частіше цитуються, часом без додавання інших точок зору чи контексту. Під час війни ця тенденція посилюється.

Сьюзан Моелер пише, що завдяки звичці журналістів цитувати представників влади, останні отримують можливість висловлювати дуже суперечливі судження. До того ж, на думку дослідниці, принцип перевернутої піраміди посилює ефект: оскільки на перший план виносяться думки найбільш впливових людей[9]. А це якраз представники влади. Натомість експерти, коментарі яких також можуть включатися до тексту, цитуються в кінці. Відповідно, аудиторія може сприймати це як менш важливу інформацію. Ніко Карпентіер також підкреслює цю особливість ЗМІ та говорить, що під час війни журналісти стають менш критичними до влади, окрім цього, «на другий план відходять надійність джерела, перевірка та подвійна перевірка інформації»[10].

Схожі проблеми характерні й для української місцевої преси. Як показують моніторинги ІДПО за 2017-2018 роки, ЗМІ взагалі дуже мало пишуть про війну, військових, переселенців. Спадання уваги до висвітлення війни на сході України зафіксувало й моніторингове дослідження проекту «Медіа як посередник у розв’язанні конфліктів»[11]. Кількість таких текстів 1-2 %. Дослідження 2015 року продемонстрували, що увага місцевих ЗМІ до військової тематики залежить від наявності гарячих новин[12]. Тобто переважно військові цікавлять місцевих журналістів тільки тоді, якщо вони воюють, або ж як герої кримінальної хроніки. Такі теми, як соціалізація, реабілітація військових, зазвичай висвітлюються вкрай рідко. Експерти, що моніторять контент місцевих ЗМІ Луганщини, говорять, що часом чують від місцевих журналістів: «Наша аудиторія втомилася від війни, тому ми про це не пишемо». Тому в українському медіапросторі й зустрічаються видання, які не згадують про війну, навіть якщо це стосується їхнього регіону напряму (див., наприклад, матеріал про видання «Донецкие новости»[13]).

Військові та переселенці також є тими групами, на тлі яких люблять піаритися політики, бізнесмени, представники місцевої влади. Тож якщо погортати сторінки місцевих газет або ж почитати стрічки новин сайтів, побачимо, що висвітлення цієї теми вкрай епізодичне. Кримінальна хроніка та матеріали з ознаками замовності не дають змоги аудиторії отримати повну інформацію про те, що ж відбувається. Переважна більшість текстів – так званий «копіпейст», і, як зазначають Марина Довженко та Отар Довженко, це «найнебезпечніше», оскільки таким чином ЗМІ без перевірки можуть передруковувати пропагандистські послання[14]. Розберемо конкретні приклади з місцевих ЗМІ.

Переселенці в об’єктиві місцевих ЗМІ

За даними ООН[15], у 2017 році у світі кількість біженців стала рекордною за останні 10 років і продовжує зростати. Звичайно, і ситуація в Україні сприяла збільшенню цієї цифри. Проте, у нашій країні маємо справу саме із внутрішньо переміщеними особами: нашими співвітчизниками, які змушені були покинути свої домівки. Однак, часом ставлення до переселенців в Україні нагадує ставлення до іноземців.

І тут цікаво спостерігати за тим, як створюється образ мігранта: у нашій країні та за кордоном відзначаємо схожі тенденції. Спочатку, за словами голландських дослідників Хенка Ван Хаутума та Тона Ван Наерссена, між місцевими мешканцями та мігрантами утворюється символічна межа[16]. Наголос робиться на «іншості» мігрантів, навіть якщо вони мешканці тієї ж країни, що й місцеві жителі. Мігрантів зазвичай поділяють на бажаних і небажаних. Як зазначають Зурайдах М. Дон та Чаріті Лі, журналісти можуть сприймати їх як «поганих інших або як добрих інших» – усе залежить від контексту[17]. Наприклад, мігранти стають бажаними, якщо вони можуть принести якусь користь місцевій громаді (мають корисні навички або ж можуть бути «економічно цінними)», пишуть Хенк Ван Хаутум та Тон Ван Наерссен[18]. Також для журналістів значущою стає вразливість мігрантів, їхні мотиви щодо від’їзду із домівки. Таким чином, якщо людина тікає від війни, переслідувань, якщо ЗМІ широко висвітлюють теми страждань, поневірянь мігрантів, тоді сприйняття більш позитивне. І навпаки: до тих, хто переїжджає з економічних причин, наприклад, у пошуках заробітку, ставлення більш критичне.

Незважаючи на те, що у кожного мігранта своя історія, журналісти та їхня аудиторія сприймають їх як одне ціле. З окремих історій складається стійкий образ, який потім може стати підставою для стереотипізації, навіть дискримінації.

Звернімо увагу на стрічку новин харківського сайту 057.ua. Сайт має спеціальний тег «переселенці», що дуже зручно для пошуку інформації (адже, як зазначають самі переселенці, українські, і зокрема місцеві, ЗМІ не задовольняють їхніх інформаційних потреб[19]).

Ось заголовки, в яких є наше ключове слово:

  • На Харьковщине появится общежитие для переселенцев
  • Выбор семейного врача в Украине. Какие документы нужны иностранцам и переселенцам
  • В Кабмине рассказали, когда переселенцы получат повышенное пособие
  • Правительство увеличило ежемесячные выплаты для переселенцев
  • В Купянске появится социальный центр для переселенцев и ветеранов АТО
  • В модульном городке для переселенцев провели пожарные учения
  • В мэрии пообещали помочь переселенцам с кредитами на жилье
  • Переселенцам и малообеспеченным семьям помогут найти работу или открыть бизнес

Окрім другої новини, в якій йдеться про вибір сімейного лікаря, всі інші тексти – про допомогу переселенцям. Безперечно, це важлива інформація. Але, знову ж таки, враження таке, ніби у переселенців усе є, їм постійно допомагають.

Подібне відображення переселенців – як знедолених людей, яким місцеві жителі віддано допомагають – характерне для більшості українських ЗМІ. Звичайно, адже завдяки цій темі місцеві жителі показуються з позитивної точки зору, отримують такий собі комплімент від власних же мас-медіа. Проте чогось бракує у цій картині. По-перше, не зрозуміло, чи дійшла ця допомога до адресата і чи була вона насправді корисною. По-друге, давайте замислимось, а чи самі переселенці якось здатні вирішити свої проблеми? Виходячи з публікацій ЗМІ, вони пасивно чекають на допомогу держави, місцевої влади та місцевих жителів. Але чи це насправді так?

Зображуючи переселенців як пасивних прохачів допомоги, ЗМІ можуть робити акцент на проблемі здоров’я. Наприклад, сайт Sumy.Today час від часу публікує короткі звіти про те, скільки переселенців звернулися до місцевих лікарень. Читачі розуміють, що в Сумах медичні працівники з радістю допомагають переселенцям. Але ж виходить, що у переселенців – постійні проблеми зі здоров’ям. Існує небезпека, що суспільство сторонитиметься їх із цієї причини.

На інших сайтах переселенці дуже часто показуються в одному контексті з малозабезпеченими, безробітними, людьми з інвалідністю тощо. Враження таке, ніби успішних переселенців узагалі не існує.

Ще один цікавий момент: цитат переселенців у матеріалах про переселенців практично немає. Журналісти пишуть тексти з позиції місцевих жителів, місцевої влади. Позиція ж переселенців їх цікавить дуже рідко. Ось типовий текст із дніпровської газети «Наше місто»:

Цитують тут мера міста та керівника самого центру, але позицій тих, для кого цей центр відкрито, не знаходимо. Згідно з нашими дослідженнями за 2015 рік[20], цитати переселенців знаходимо приблизно в кожному сьомому тексті. Цікаво, що так само про мігрантів пишуть ЗМІ інших країн. Про те, що журналісти рідко надають слово мігрантам, говорять дослідники чеських[21]; малайзійських[22]; австралійських ЗМІ[23]. Як зазначає Самуель Паркер, що досліджував мас-медіа Великобританії та Австралії, «медіа навіть не роблять спроб подивитися на життя біженця очима шукача притулку»[24]. На жаль, українські місцеві ЗМІ здебільшого підтверджують цю ж традицію щодо зображення переселенців.

Окрема проблема – дискримінація переселенців. Згідно з численними дослідженнями цієї теми в ЗМІ, основними порушеннями є зображення переселенців як «обузи», «тягаря» для місцевих громад, «загрози», таких, що можуть становити небезпеку через різноманітні захворювання, «потенційних порушників закону» тощо. Подібні приклади знаходимо й в українських місцевих ЗМІ.

Заголовок цього тексту взагалі не відповідає самому тексту, тут навіть не зазначена кількість переселенців. Але саме слово «окупують» налаштовує читачів на певну небезпеку. Також зустрічаємося з метафорами про те, що переселенці «наводнили» певне місто, щодо переселенців вживаються такі вирази, як «армія переселенців», «потоки переселенців». Подібні формулювання аж ніяк не сприяють тому, аби аудиторія була готова прийняти переселенців як членів власної громади.

Образ зневіреного, пасивного біженця, що поневіряється на новому місці, закріплюється в української аудиторії. Якщо звернути увагу на фото, які використовують журналісти у матеріалах про переселенців, то побачимо не дуже привабливу картину. Переважно біженці показуються в масі, на тлі численних коробок із речами або з гуманітарною допомогою. Журналісти роблять фотографії дітей переселенців із пакунками. Якщо ж йдеться про місцевих жителів або місцеву владу, то тут фотографи роблять портрети. Тож переселенці зазвичай – маса, а місцева влада, волонтери – окремі особистості. Аби порівняти підходи до фотографій, можемо поглянути на практику одеських видань «Думская» та «Трасса Е-95».

Часом на фотографіях ми навіть не бачимо облич переселенців. А на першому плані численні коробки, пакунки – отже, може вирішити читач, допомоги багато. Навіть забагато.

Хоча, звичайно, деякі місцеві ЗМІ роблять окремі проекти, в яких розповідають про історії успіху переселенців. Наприклад, сайт «Трасса Е-95» у 2017 році друкував інтерв’ю з переселенцями, які знайшли роботу на новому місці та інтегрувалися до місцевої громади. Є цікаві проекти і в інших місцевих ЗМІ.

Отже, говорячи про те, як журналісти висвітлюють життя переселенців, доходимо висновків, що проблеми тут майже ті ж самі, що й у випадку з іншими вразливими групами населення. Журналісти, передруковуючи прес-релізи, роблять акцент не на потребах переселенців, а на «альтруїзмі» політиків, бізнесменів, місцевої влади. Через це переважна більшість публікацій про переселенців має ознаки «джинси». Окрім того, працівники ЗМІ зрідка звертаються по коментар до самих переселенців, сприймають їх як пасивну, безініціативну масу. Аналіз фотографій, на яких зображені переселенці, показує, що журналісти чомусь бояться наблизитися до них, акцентувати увагу на окремих людях, їхніх емоціях та переживаннях. Згідно з дослідженнями чеських науковців[25], ставлення журналістів до мігрантів можна визначити через те, наскільки зблизька ведеться зйомка; де знаходяться оператори та фотографи: з-поміж самих мігрантів чи знімають їх здалеку. Адже з близької відстані можна зробити портрети, а також сприяти тому, щоб читач чи глядач співпереживали мігрантам.

Аби виправити ситуацію з поверхневим сприйняттям життя українських переселенців у місцевих ЗМІ, необхідно самим шукати історії про переселенців, а також відмовитися від простої републікації матеріалів прес-служб і простих звітів із різноманітних заходів, де влада вручає переселенцям чергову порцію гуманітарної допомоги. Адже життя переселенців може дати набагато більше цікавіших інформаційних приводів, які допоможуть поглянути на життя місцевої громади з нової, цікавішої перспективи. До того ж повна, збалансована інформація дуже важлива для самих переселенців, адже вони відчувають «голод за новинами»[26]. Фактично переселенці для місцевих ЗМІ – це активні читачі, які стануть постійною аудиторією газети чи сайту, якщо ті допоможуть із пошуком корисної інформації.

Як українські місцеві ЗМІ пишуть про військових

До анексії Криму та війни на сході України місцеві журналісти зазвичай приділяли дуже мало уваги військовим. Після цих подій ситуація змінилася, але ті проблеми, які мали ЗМІ до війни, лишилися актуальними й досі. До того ж матеріали з ознаками замовності, порушення професійних стандартів за таких часів можуть мати масштабніші наслідки.

Так, деякі українські ЗМІ, дотримуючись моди, стали патріотичними. Проте «джинса» нікуди не зникла. І якщо раніше ці ж самі ЗМІ транслювали відверто проросійські гасла деяких політиків, то після Євромайдану почали публікувати фото цих добродіїв у вишиванках чи на тлі українського прапору.

Військові, бійці добровольчих батальйонів спочатку були частими героями публікацій у ЗМІ, але з часом більшість видань переключилися на републікацію прес-релізів. Ситуація з висвітленням життя військових чимось нагадує висвітлення життя вразливих груп населення: акцент на тому, як їм допомагає влада та місцеві жителі, протиставлення активна громада, влада – пасивні ветерани АТО. Ось що пише про це експерт ІДПО Юрій Хомайко: «І бійці АТО, і волонтери мають шанс потрапити в інформаційну стрічку або на газетну шпальту частіше за все вже після того, як відповідна інформація про них з’явилася на офіційних сайтах обласної адміністрації або міськради. Пошуками ексклюзивної інформації журналісти себе не утруднюють»[27]

Проте з військовими маємо й іншу, більш небезпечну тенденцію. Вони частіше за представників інших вразливих груп населення стають героями кримінальної хроніки. Журналісти згадують про те, що, наприклад, учасник ДТП – військовий не тому, що це важливо для розуміння новини, а тому, що така новина набере більше переглядів[28]. Для прикладу звернімо увагу на такий матеріал:

Ця новина зрозуміла і без вказівки на те, що учасники – військові чи мобілізовані. Адже йдеться про крадіжку мотоцикла. Новина в цьому. Тож коли пишемо про військових, маємо розрізняти випадки, коли згадка про професію важлива, а коли – ні. Наприклад, чи важливо згадувати, що учасник ДТП, який проїхав на червоне світло та врізався у стовп, – вчитель? Лікар? Те ж саме стосується і військових.

Резонансний випадок за участю військових стався минулого року в Одесі. Військові у стані алкогольного сп’яніння на машині, подарованій волонтерами, проривалися до своєї частини. Тут без зазначення, хто був за кермом, що це була за машина, не зрозуміла сама новина. Якщо ми не вкажемо всі ці факти, то порушимо стандарт повноти.

Уважно ставитися до висвітлення кримінальної хроніки потрібно ще й тому, що деякі сайти спеціально використовують такі тексти, аби послідовно дискредитовувати українських військових. Наприклад, одеський сайт «Таймер». Незважаючи на те, що видання орієнтоване на жителів Одеської, Херсонської та Миколаївської областей, журналісти ставлять на стрічку всі новини кримінального характеру про українських військових, де б подія не сталася: у Східній Україні чи Західній. Проаналізувавши контент видання за один місяць минулого року, ми побачили, що «найбільше на “Таймері” новин про військових, які підозрюються у вбивстві, причому не зважаючи на те, було рішення суду чи ні, факт вбивства констатується. При цьому в заголовках є слова “жорстокий” чи “п’яний”. У новинах про торгівлю боєприпасами читаємо “солдат-аферист”, “сбагрил”, “развел” тощо»[29]. Це пропагандистський хід, коли читачам подається тільки один бік реальності. Інші інформаційні приводи, зокрема нейтрального чи позитивного характеру, сайтом ігноруються.

Деякі місцеві сайти, які не мають на меті дискредитувати українських військових чи використовувати пропагандистські тактики спрямовано, можуть уподібнюватися «Таймеру», якщо подаватимуть про українських військових тільки новини кримінального характеру.

Ще одна тема, на яку маємо звернути увагу, – відображення життя ветеранів АТО. І тут буває, що на основі одного випадку журналісти можуть робити висновок про представників усієї цієї категорії населення. Ось один із прикладів. У тексті йдеться про вбивство, яке скоїв ветеран АТО. У тексті журналісти звертаються до експертів, проте всі вони переконують: ветерани небезпечні, їх не можна відразу відпускати додому тощо.

У результаті маємо таку картину: місцеві журналісти, залежні від прес-релізів та розсилок прес-служби поліції, практично не пишуть про проблеми соціалізації та реабілітації військових. Коли ж стається якась резонансна подія – на основі її однієї читачам пропонують оцінювати психологічний стан усіх ветеранів. Тож можна сказати, що не тільки військові можуть бути не готові до повернення у мирне життя. Найбільше, мабуть, саме суспільство не готове прийняти їх. Звичайно, для цього потрібні зусилля держави, але й журналісти могли б проявляти більше ініціативи.

Тут не йдеться про замовчування негативних, проблемних сторін ООС (колишньої АТО) і висвітлення лише позитиву. Це теж буде пропаганда. Просто під час війни такі категорії населення, як військові, ветерани та переселенці, потребують більшої уваги від ЗМІ, спеціальної редакційної політики щодо висвітлення резонансних тем і, звичайно, більшої відповідальності від журналістів.

До того ж місцеві ЗМІ публікують якісні матеріали на цю тему. Деякі з них мають власного кореспондента, який висвітлює події на сході України (наприклад, одеський сайт «Думская»), також журналісти публікують не тільки новини, а й нариси про своїх земляків, які стали на захист своєї країни, шукають історії успішної соціалізації ветеранів. Для повного висвітлення життя військових, ветеранів потрібні власні матеріали, які журналісти зможуть знайти самостійно. Прес-реліз у цьому випадку не дає змоги сформувати адекватну картину того, що відбувається, а часом може призвести й до негативних наслідків.

Тож поки що ми маємо приклади спланованої кампанії щодо дискредитації українських військових, однак проукраїнські сайти не можуть чи не хочуть нічого їй протиставити. Звичайно, схвалення заслуговують намагання патріотичних одеських інтернет-видань отримувати інформацію про бойові дії з перших рук, проте сподіватимемося, що подібну практику журналісти розповсюдять і для написання матеріалів на інші теми, зокрема новин про життя військових після АТО, надаючи їм таким чином ту допомогу, яку не може надати ані Міністерство інформаційної політики, ані держава.

Примітки:

[1] Levine P. A blog for civic renewal [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.peterlevine.ws/mt/archives/cat_press_criticism.html.

[2] Там само.

[3] Дацюк С. Культурна політика війни [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/54b8d821ea894/.

[4] Carpentier N., et al. The internet and the second Iraqi War: extending participation and challenging mainstream journalism? // Researching media, democracy and participation: the intellectual work of the 2006 European media and communication doctoral summer school. The research and teaching communication series / Cammaerts, Bart and Carpentier, Nico, (eds.). – Tartu University Press, Tartu, Estonia. – P. 161.

[5] Butler J. Frames of War When Is Life Grievable? – London, New York: VERSO, 2009. – P. 38.

[6] Там само. – Р. 40.

[7] Freedom of the Press 2017 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://freedomhouse.org/report/freedom-press/2017/ukraine-translation.

[8] Williams, K. (2011). Journalism Studies: Key Texts:International journalism London: SAGE Publications Ltd doi: 10.4135/9781446251133.

[9] Moeller S. D. Media Coverage of weapons of Mass Destruction. – Center for Intrnational and Security Studies at Maryland. – 2004. – March 9. – P. 3.

[10] Carpentier N., et al. The internet and the second Iraqi War: extending participation and challenging mainstream journalism? // Researching media, democracy and participation: the intellectual work of the 2006 European media and communication doctoral summer school. The research and teaching communication series / Cammaerts, Bart and Carpentier, Nico, (eds.). – Tartu University Press, Tartu, Estonia. – P. 160.

[11] Див. Довженко М., Довженко О. Алергопроби: як регіональні медіа пишуть про війну [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/monitoring/regional_newspapers/alergoprobi_yak_regionalni_media_pishut_pro_viynu/.

[12] Cтеблина Н. Герої чи зраджені, або Як одеські журналісти пишуть про українських військових [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.happymisto.od.ua/journalism/gero%D1%97-chi-zradzheni-abo-yak-odeski-zhurnalisti-pishut-pro-ukra%D1%97nskix-vijskovix.

[13] Кочуєв В. «Газета ім. Ахметова» ігнорує факт окупації [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/monitoring/regional_newspapers/gazeta_im_akhmetova_ignorue_fakt_okupatsii/.

[14] Довженко М., Довженко О. Алергопроби: як регіональні медіа пишуть про війну [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/monitoring/regional_newspapers/alergoprobi_yak_regionalni_media_pishut_pro_viynu/.

[15] Forced Displacement in 2017 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.unhcr.org/statistics/unhcrstats/5b27be547/unhcr-global-trends-2017.html.

[16] Van Houtum, H., and T. Van Naerssen. 2002. «Bordering, ordering and othering.» Tijdschrift Voor Economische En Sociale Geografie 93 (2):125-136. doi: 10.1111/1467-9663.00189.

[17] Don, Z. M., and C. Lee. 2014. «Representing immigrants as illegals, threats and victims in Malaysia: Elite voices in the media.» Discourse & Society 25 (6):687-705. doi: 10.1177/0957926514536837.

[18] Van Houtum, H., and T. Van Naerssen. 2002. «Bordering, ordering and othering.» Tijdschrift Voor Economische En Sociale Geografie 93 (2):125-136. doi: 10.1111/1467-9663.00189.

[19] Переселенцям бракує «корисних новин» та практичної інформації у медіа – дослідження «Інтерньюз» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://imi.org.ua/news/pereselentsyam-brakue-korisnih-novin-ta-praktichnoji-informatsiji-u-media-doslidjennya-internyuz/.

[20] Стеблина Н. Почути Донбас, або Як одеські журналісти пишуть про переселенців [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.happymisto.od.ua/journalism/pochuti-donbas-abo-yak-odeski-zhurnalisti-pishut-pro-pereselenciv.

[21] Leudar, I., and J. Nekvapil. 2000. «Presentations of Romanies in the Czech media: on category work in television debates.» Discourse & Society 11 (4):487-513. doi: 10.1177/0957926500011004003.

[22] Don, Z. M., and C. Lee. 2014. «Representing immigrants as illegals, threats and victims in Malaysia: Elite voices in the media.» Discourse & Society 25 (6):687-705. doi: 10.1177/0957926514536837.

[23] Lueck, K., C. Due, and M. Augoustinos. 2015. «Neoliberalism and nationalism: Representations of asylum seekers in the Australian mainstream news media.» Discourse & Society 26 (5):608-629. doi: 10.1177/0957926515581159.

[24] Parker, Samuel. 2015. «‘Unwanted invaders’: The Representation of Refugees and Asylum Seekers in the UK and Australian Print Media.» eSharp, 23: 1-23.

[25] Leudar, I., and J. Nekvapil. 2000. «Presentations of Romanies in the Czech media: on category work in television debates.» Discourse & Society 11 (4):487-513. doi: 10.1177/0957926500011004003.

[26] Цит. за Siapera E. Digital news media and Ethnic Minorities // C. Anderson, D. Domingo, A. Hermida & T. Witschge (Eds.), The Handbook of Digital Journalism. London: SAGE.

[27] Хомайко Ю. Медіа Харкова обслуговували своїх хазяїв [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/monitoring/regional_newspapers/media_kharkova_obslugovuvali_svoikh_khazyaiv/.

[28] Схожі приклади див. у матеріалі: Довженко М., Довженко О. Алергопроби: як регіональні медіа пишуть про війну [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/monitoring/regional_newspapers/alergoprobi_yak_regionalni_media_pishut_pro_viynu/.

[29] Стеблина Н. Як навчити читачів боятися українських військових, або Майстер-клас про пропаганду від одеського видання «Таймер» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/monitoring/regional_newspapers/yak_navchiti_chitachiv_boyatisya_ukrainskikh_viyskovikh_abo_maysterklas_pro_propagandu_vid_odeskogo_vidannya_taymer/.

Параграф 6. Місцева журналістика та проблеми дискримінації

Місцеві ЗМІ мають сприяти інтеграції громади, тому дуже важливо, аби кожен член цієї громади не «почувався відкинутим геть». Проте дуже часто на шляху до поєднання стають стереотипи, перешкоджає ефект першого враження, панівні в суспільстві уявлення про ті або інші групи.

У звіті Futures for civil society[1] зазначено, що громади відчувають непевність в економічному плані: розрив між багатими й бідними (у звіті навіть використовується термін «економічна поляризація»). Окрім цього, укладачів звіту непокоїть зростання індивідуалізму, розчарування у політичному активізмі тощо.

Як ми вже зазначали вище: участь окремих членів громади у її житті залежить від того, чи почуваються вони там своїми. А ЗМІ мають вирішальний вплив на те, аби об’єднувати таких різних людей в одне ціле. Сьогоднішнє суспільство дуже часто називають фрагментованим, адже постійно виникає так багато факторів, які роз’єднують людей: це і політичні питання, і погляди на релігію та культуру, і уявлення про майбутнє власної країни. Тому завдання місцевих мас-медіа – сприяти рівномірному, справедливому представленню різних членів громади у суспільному діалозі, для чого, окрім усього іншого, потрібно уникати дискримінації за будь-якою ознакою.

Ін-групи та аут-групи у суспільстві (погляд Тена ван Дейка)

Голландський дослідник Тен ван Дейк говорить про те, що суспільство складається із двох типів груп: ін-групи та аут-групи (in-groups, out-groups). Ін-групи – це панівні або елітні групи, впливові люди у певному суспільстві або ж представники більшості. До аут-груп ван Дейк уналежнює представників меншин, а також біженців, незаконних поселенців. Між цими групами є постійне напруження, оскільки дуже часто з перспективи ін-групи представники аут-груп сприймаються як загроза, тягар для суспільства[2].

Як зазначає Тен ван Дейк, аут-групи зазвичай:
• «мають обмежений доступ до провідних мас-медіа;
• рідше використовуються як надійне та постійне джерело інформації;
• зображуються стереотипно або навіть негативно і здебільшого як “проблема”, якщо не як “тягар” чи загроза нашим значущим ресурсам;
• сприймаються як достатньо “неповноцінні” або “відсталі” порівняно з нашими нормами, цілями, культурою і, відповідно потребують нашої допомоги, розуміння і підтримки, передбачаючи, що вони адаптуються до наших соціальних та політичних норм, ідеології»[3]

Проте звідки у пересічних членів громади з’являються стійкі судження про аут-групи? З точки зору ван Дейка, судження про аут-групи поширюють так звані еліти, а журналісти зазвичай транслюють ці погляди. Дослідник пише: «Ми бачимо, що багато впливових фігур (а також їхній дискурс) є об’єктом постійної уваги журналістів, а тим самим їхня влада підтверджується та легітимізується»[4]. Справді, журналісти дуже залежні від представників влади, великого бізнесу, лідерів думок, адже вони є постійними джерелами інформації. Цитуючи їх, представники ЗМІ передають своїй аудиторії їхні погляди. І сьогодні ми бачимо, як у деяких країнах ЄС спеціально поширюється антиемігрантська риторика, внаслідок чого деякі партії або політики приходять до влади. Висловлюватися про загрозу від нелегальних мігрантів полюбляє і президент США. Звернімо увагу хоча б на цей його твіт:

«Вісім сирійців тільки що упіймані на південному кордоні, намагаючись потрапити у США. ІДІЛ, можливо. А я вам казав. Нам потрібна ВЕЛИКА І КЛАСНА СТІНА!»

Коли ми говоримо про дискримінацію в ЗМІ, то зазвичай під тим уявляється лише дискримінація за національною ознакою. Науковці також розглядають таке поняття, як «дискурс етнічної провини»[5] (ethnic blame discourse) – дискурс, у межах якого створюються оцінки щодо поведінки представників інших етносів. З точки зору цього дискурсу, судження про людину, її поведінку робиться тільки на основі її приналежності до певного етносу. Може поширюватися й мова ворожнечі – «публічне висловлювання, яке виражає ненависть або підштовхує до проявів жорстокості щодо людини чи групи на основі її приналежності до певної раси, релігії, статі чи сексуальної орієнтації»[6].

Проте, не тільки представники інших етносів можуть зазнавати утисків з боку суспільства. Тому в цьому параграфі ми розглянемо й інші форми дискримінації – не тільки за національною ознакою, але й за гендером, віком, соціальним статусом.
Отже, журналісти, зображуючи представників аут-груп, можуть поширювати уявлення про нерівність між ними та усією громадою. Далі в цьому параграфі ми поглянемо на матеріали місцевих ЗМІ та визначимо найбільш розповсюджені форми дискримінації

Гендерні стереотипи та сексизм у місцевих ЗМІ

Для того щоб відповісти на запитання про те, наскільки рівними зображують чоловіків та жінок журналісти, можна просто підрахувати кількість згадувань про чоловіків та жінок у новинах. Звичайно, отримана цифра (із значною перевагою в бік чоловіків) – це ще й відображення самого нашого суспільства, де в політиці та бізнесі чоловіки та жінки представлені дуже нерівномірно. Місцеві журналісти зазвичай майже не виробляють власних інформаційних приводів, запозичуючи їх із прес-релізів, в яких місцева влада звітує про свої досягнення. Відповідно, в аудиторії складаються стереотипи на кшталт: «політика / підприємництво тощо – не жіноча справа».
Як зазначають, Валерій Никифоренко та Анастасія Табанова, в Україні є дуже низьким показник участі жінок у парламенті, а також «є тенденція перевищення питомої ваги чоловіків над питомою вагою жінок у категоріях “Економічно активне населення” та “Зайняте населення”»[7]. Тамара Марценюк наводить такі дані: у світі в середньому жінки мають 22 % місця в національних парламентах, в Україні жінок – 12 %[8]. З-поміж причин дослідниця перераховує нижчий за чоловіків статус жінок у суспільстві, економічна нерівність (жінки можуть заробляти менше за чоловіків), розподіл ролей у родині, культура самого суспільства, коли жінки, що пішли у політику, не отримують підтримки, а також відсутність політичної освіти у населення[9].

А як можуть покращити ситуацію ЗМІ? Для цього звернімо увагу на джерела інформації та з’ясуймо, як часто журналісти обирають для коментарів у власних матеріалах жінок та чоловіків? Тут бачимо значний дисбаланс: чоловіків цитують у декілька разів більше, ніж жінок. Окрім того, жінки зазвичай коментують питання культури та освіти[10].
Візьмемо для прикладу першу шпальту газети «Вечерняя Одесса» за 14 червня 2018 року. Як відомо, перша шпальта – обличчя видання. Все, що тут надруковане, вважається найважливішим. Ось кого згадують журналісти:

Схожу ситуацію отримуємо, якщо аналізуватимемо фото: тут також чоловіки виграють із значною перевагою[11].
Однак, важливо звернути увагу і на конкретні формулювання, які можуть призвести до породження гендерних стереотипів. І важливо ставити собі таке питання: чи в однакових умовах відображені жінки та чоловіки?

Наприклад, коли журналісти пишуть про жінок, вони часто згадують про вік. А от щодо чоловіків це видається неважливим. Наприклад, у тексті, де аналізується політична агітація кандидатів у мери, читаємо про кандидатку Світлану Фабрикант: «женщина она зрелая, и это диктует определенную линию поведения…. условному избирателю предлагаются опыт, умение создавать семейный уют и хорошая кухня». Тут, по-перше, зазначений вік, а по-друге, робиться акцент на те, що для жінки головне – сім’я та кухня.

Також недоцільним вважається вказівка на сімейний стан, якщо це, звичайно, ніяк не стосується суті новини. От як у цьому прикладі про волонтерок із США, що приїхали до України. У матеріалі читаємо про одну з них: «Ліля в університеті добре вивчила російську мову, працює в юридичній бібліотеці, заміжня. Але спокійне і забезпечене життя здається їй надто нудним, тому вона з радістю прийняла пропозицію Рейчел супроводжувати її в подорожі до України» (газета «Вісник» від 18 липня 2018 року). Інформація про те, що волонтерка знає мову та працює в бібліотеці ще хоч якось стосується теми, але для чого писати, що вона заміжня? Ще й наголошувати, що вона покинула «спокійне і забезпечене життя».

Рональд Сміт, американський дослідник, рекомендує вживати прийом «черевик не на ту ногу»: «Запитайте себе, якби черевик було взуто на іншу ногу, чи варто було про це писати? Якщо ви хочете бути чесними, то згадавши у своєму тексті рід занять дружини чоловіка-політика, тоді напишіть те ж саме про чоловіка жінки політика… Але коли ви застосовуєте прийом “черевик не на ту ногу”, то часто розумієте, що інформація насправді недоцільна й неважлива».

Ще одна проблема – це кримінальні новини та тексти про ДТП. Наприклад, одеський сайт «Волнорез» часто пише про ДТП за участю жінок, виносячи у заголовок слово «автодама». Звернімо увагу на заголовки:

А тепер поставимо питання: в якому з цих випадків аудиторії важливо було знати, що за кермом – жінка? Після цього застосуємо прийом «черевик не на ту ногу» і доберемо відповідне слово для чоловіка за кермом, який став винуватцем ДТП. Автопан? Автомістер? Чи уявляєте ви собі новини з таким заголовком? Якщо водій-чоловік спричинив аварію, то в заголовок це зазвичай взагалі не виносять. А от жінка за кермом, яка потрапила в ДТП, – це, звичайно, новина для багатьох сайтів.

Зрозуміло, що подібні новини просто підіграють стереотипам про те, що жінки – невмілі водійки, тож вони тільки те й роблять, що потрапляють в аварії. Отже, для кримінальних новин та новин про ДТП дуже важливо ставити собі питання: чи має значення те, хто саме був за кермом, – жінка чи чоловік?

Для того щоб уникнути поширення гендерних стереотипів, журналістам радять «виробити внутрішньоетичні принципи стосовно висвітлення питань гендерних стереотипів, гендерної нерівності тощо; привертати більшу увагу до залучення жінок як експерток у висвітленні політики та інших сфер публічного життя»[12]. Окрім цього, потрібно:

  • писати про жінок та чоловіків, зазначаючи тільки ту інформацію, яка справді важлива для розуміння новини й слідкувати за тим, щоби у тексті як жінки, так і чоловіки висвітлювалися з використанням однакового підходу;
  • шукати баланс, публікуючи власні історії про жінок та чоловіків, які є лідерами думок у громаді, експертами з тих або інших питань, виконують важливі для громади функції (у нас поки що подібні тексти публікуються тільки до 8 Березня);
  • відмовитися від стереотипів, не поділяти професії та рід занять на чоловічі та жіночі.

Місцеві ЗМІ та питання національності

Американські дослідники, які моніторять вітчизняні ЗМІ щодо дотримання журналістами стандартів у висвітленні расових питань, звертають увагу на те, як у кримінальних новинах зображують Білих, Чорних та Латінос. Проаналізувавши місцеві телевізійні новини, Трейвіс Діксон та Деніель Лінц дійшли висновків, що Чорні втричі більше згадувалися журналістами як порушники закону, ніж як полісмени – його захисники. Латінос – у чотири рази частіше були зображені як злочинці, ніж як полісмени. А Білі, навпаки, частіше згадувались як полісмени, ніж як злочинці. Відповідно, типова картина, яку бачить глядач місцевих новин у США: це Білий поліцейський, який заарештовує Чорного чи Латінос. Тому аудиторія сприймає Чорних та Латінос як потенційних порушників закону[13].

Наші медіа також використовують подібний підхід, проте для них на перший план виходить не раса, а національність. Фактично для деяких журналістів є така собі шкала національностей, відповідно до якої ті або інші етноси можуть бути більш або менш схильні до злочинів. Наприклад, моніторинг одеських ЗМІ[14]показав, що жителів ЄС та американців журналісти частіше зображують як партнерів, молдаван, росіян – у конфліктних ситуаціях.

Час від часу також зустрічаємося з виразами «жінки неслов’янської зовнішності» або навіть «особи кавказької національності». Окрім цього, для того щоб на новину відреагувала ширша аудиторія, у заголовок виносять національність підозрюваного, часом провокуючи читачів на міжнаціональні конфлікти. Згадаймо з цього приводу хоча б події у Лощинівці.

Розглянемо декілька прикладів із місцевих ЗМІ. Перша новина: «Соцсети шокировал дончанин, въехавший на машине в одесский Горсад».

Тут журналістам важливо звернути увагу не просто на порушення правил дорожнього руху, а на те, що порушник – на машині з донецькими номерами. Підкріплюється це ще й рубрикою «Сами мы не местные». Насправді ж нічого не зміниться, якщо ми приберемо із заголовка цю вказівку на походження водія. Адже йдеться про правила паркування, які однакові для всіх.

Ще один приклад – новина «На Куликовом поле появился настоящий цыганский табор».

Тут знаходимо кричущі порушення. По-перше, використання слова «циганський». По-друге, акцент на тому, що мешканці «табору» порушують громадський порядок та живуть в «антисанітарних умовах». Додамо, що цю інформацію ми не можемо назвати перевіреною, адже вона базується лише на свідченні однієї «одеситки», а також на зауваженні самого автора новини, який не вказує, звідки саме він дізнався про «антисанітарні умови». Звернімо увагу також на стилістику:

  • «превратили парк в свой дом» (тобто захопили «нашу» територію, загрожують «нам»);
  • «цыгане облюбовали» (аналогічно – зазіхають на «нашу» територію);
  • «предприимчивые люди» (характеристика усього етносу, усі вони такі);
  • «жители района возмущаются, что муниципальные службы игнорируют неожиданных квартирантов» (по-перше, в тексті лише одна точка зору перехожої, по-друге, журналісти не звернулися до тих самих муніципальних служб, по-третє, знаходимо протиставлення «місцеві жителі» – «квартиранти»).

Звернімо увагу й на те, що національність часто зазначається і в розсилках із прес-служб правоохоронних органів. Але це зовсім не означає, що подібні подробиці мають становити інтерес і для журналістів.

Згадувати про національність чи походження героя новини потрібно, коли без цього історія не зрозуміла. Спробуйте прибрати з новини згадку про це і поставте собі питання: що змінилося? Якщо нічого – то просто не пишемо про це.

Висвітлюючи питання міжнаціональних відносин, журналісти також мають дбати про баланс. У прес-релізах поліції чи ж місцевої влади зазвичай маємо тільки один бік питання. Правоохоронці звітують про виконання своїх службових обов’язків, згадуючи про всі обставини затримання злочинця. Місцева влада, навпаки, хоче показати, що шукає партнерів за кордоном і сприяє інтеграції представників усіх національностей. Але що ж відбувається насправді? Чи немає дискримінації за національною ознакою у школах та дитячих садках? У лікарнях? Наскільки повну інформацію отримують громадяни?

Якщо позитивні новини про представників інших національностей зводяться лише до сфери культури, а у кримінальній хроніці без будь-якої причини згадуються ті або інші етноси, то можемо говорити, що подібна журналістика рано чи пізно призведе до поширення непорозумінь та спричинить міжнаціональні конфлікти. Подібні приклади ми вже мали, коли деякі ЗМІ Донецької та Луганської областей лякали свою аудиторію українцями-націоналістами, які готові навіть на вбивство, якщо чують російську мову. Звичайно, у цьому випадку йдеться про сплановану акцію. Але все ж непродумані згадки про ті або інші деталі можуть призвести до формування неадекватних уявлень про людей, які живуть із тобою по сусідству.

Як місцеві ЗМІ пишуть про пенсіонерів?

Про дискримінацію за гендерною чи національною ознакою багато хто чув. Але наскільки справедливими є журналісти, якщо вони пишуть про людей старшого віку? Наскільки повно відображують, наприклад, життя пенсіонерів? Іншими словами, що має зробити пенсіонер, аби про нього написали в новинах?

Як показав моніторинг одеських новин [15], про пенсіонерів зазвичай згадують як про пасивних людей, вони стають героями кримінальних новин та «джинси».

Отже, ми маємо дуже мало згадок про те, що люди старшого віку живуть активним життям. Часом заголовки взагалі створюють депресивне враження. Погляньмо для прикладу на заголовки сайту «Никвести»:

А тепер поставимо собі питання: тож як живуть пенсіонери на Миколаївщині? Відповідь: або стають жертвами злочинів, або ж самі їх створюють. Часом їх використовують як героїв у матеріалах із ознаками замовності (новина про Приватбанк).

Але найстрашніше – це самогубства. Згадуючи про суїцид, журналісти можуть робити припущення щодо того, чому людина зробила це. Наприклад, один із сайтів у заголовок виносить вказівку про те, що пенсіонер скоїв самогубство через маленьку пенсію, у тексті читаємо: «По информации очевидцев, мужчина написал предсмертную записку, в которой указал, что завещает все свое имущество внукам и уходит из жизни, поскольку сильно устал от того, что много денег уходит на его лечение». Але наскільки перевірена ця інформація? Згідно зі стандартами, журналісти мають утримуватися не тільки від неперевіреної інформації від неназваних очевидців, але й від того, щоб поширювати дані про причину самогубства.

А тепер поставимо те ж саме запитання: в яких випадках важливо було знати, що герой новини – пенсіонер? І чи зміниться щось принципово, якщо ми не будемо про це згадувати? Перераховані вище новини про злочини, ДТП за участю пенсіонерів не зміняться ніяк. Інша річ із текстом про конфлікт у маршрутці. Якщо водій не хотів везти пасажира саме через те, що той – пенсіонер, про це треба написати. Тому давайте почитаємо саму новину:

Судячи з того, що нам повідомляють, причиною конфлікту справді стало те, що пасажир – пенсіонер. Але чи ми можемо бути у цьому впевнені? Адже в тексті читаємо «судя по видео». Що це за відео? Хто водій? Чи справді це відбувалося в Миколаєві? Запитань багато. Давайте запитаємо ось що: для чого нам повідомляють цю новину? Для того, щоб набрати більше переглядів за скандальним заголовком? Чи для того, аби з’ясувати, що сталося, знайти цього водія і добитися справедливості?

Судячи з усього, журналістів справедливість не надто цікавить. Вони просто поширюють відео, як це може зробити кожен із нас у своїй соціальній мережі.

Погляньмо також на заголовок цього матеріалу:

Запитаємо себе: яка цінність такої новини? У самому тексті ми знаходимо просто звіт працівників МНС, які допомогли мешканці Подольська (колишній Котовськ). Фактично текст написаний просто для того, щоб викликати здивування в аудиторії, а не зрозуміти, в чому причина того, що сталося, як можна допомогти тощо.

Отже, у своїх матеріалах про пенсіонерів журналісти використовують вік героя новин як цікаву деталь, що має привернути увагу читачів до їхнього тексту. Оскільки провідним джерелом цих новин є розсилки прес-служб поліції, МНС, а також соцмережі, то пенсіонери переважно зображуються у текстах як пасивні, безпорадні громадяни, що живуть у бідності тощо. Аби уникнути подібної дискримінації, журналістам варто шукати власні історії, позитивні приклади. Хтось із людей старшого віку продовжує займатися спортом, хтось присвячує свій час улюбленому заняттю і, можливо, заробляє гроші завдяки хобі, хтось здобуває освіту, опановує інтернет. Аби аудиторія мала повне уявлення про життя місцевої громади, журналістам дуже важливо шукати різні історії. Це дозволить не просто уникати дискримінації, а й підвищити свої рейтинги. Адже ніщо не привертає увагу аудиторії більше, ніж захопливі історії про людей, чий приклад може надихнути або ж видатися корисним.

Люди з інвалідністю в об’єктиві ЗМІ

Про людей з інвалідністю місцеві ЗМІ згадують переважно у матеріалах із ознаками замовності. У такий спосіб депутати, бізнесмени чи представники місцевої влади можуть показати, що вони піклуються про людей. Але наскільки повно такі тексти відображують проблеми людей з інвалідністю? Чи знають, наприклад, місцеві жителі про те, наскільки зручним є їхнє місто чи село для людей із порушеннями зору? Чи для людей на інвалідному візку?

Якщо читач і зверне увагу на матеріал із ознаками замовності, в якому йтиметься про допомогу таким людям, то вважатиме, що в них все є. Адже депутати / бізнесмени / місцева влада їм постійно приділяють увагу.

Ось типовий матеріал на цю тему:

У тексті читаємо, що місцева влада приділяє увагу людям з інвалідністю: встановили навіс, топчани, душові кабінки та кабінки для перевдягання. Також спеціальна людина буде допомагати відвідувачам пляжу.

При цьому в новині немає жодного коментаря від тих, для кого цей пляж зроблений. Також не зрозуміло, наскільки зручно добиратися до цього пляжу. І ще один момент: як у тексті, так і на фото бачимо використання виразу «люди з обмеженими фізичними можливостями», що є порушенням. Адже тут робиться наголос на «обмеженнях». Правильно використовувати вираз «людина з інвалідністю».

У цьому випадку маємо справу з типовим «пресрелізмом». Журналісти переписали текст, який надійшов із прес-служби, і не спромоглися хоч якось перевірити інформацію або ж додати контекст. Якщо ж ми станемо тут на позицію звичайного читача, то він вважатиме, що влада піклується про громадян, адже виокремила спеціальний пляж для людей з інвалідністю.

Схожий текст із дніпровської газети «Наше місто»:

Тут так само читаємо матеріал, де нам повідомляють, що «за ініціативи міського голови» людям з інвалідністю виплатять допомогу. У тексті шість фото, на трьох із них – міський голова. У самому тексті немає жодної цитати від самих людей з інвалідністю.

Тож дуже часто, повідомляючи про цілком корисні для людей з інвалідністю факти, журналісти відображують тільки один бік: акцентують увагу на тих, хто допомагає. Але при цьому ігнорують інтереси тих, кому ця допомога призначена.

Також людей з інвалідністю журналісти показують часто як пасивних громадян, як жертв кримінальних злочинів, як людей, доведених до відчаю. Тут маємо схожу картину, як і з людьми старшого віку. І причина та ж сама: замість шукати власні історії, працівники ЗМІ надають перевагу прес-релізам та розсилкам від МНС і поліції.

Хоча, звичайно, є й цікаві журналістські проекти, як-от цей текст із Чернігова. Журналісти вирішили самі переконатися, наскільки зручним є це місто для людей з інвалідністю:

Отже, у матеріалах про людей з інвалідністю журналісти часто йдуть за прес-релізами, не намагаючись зрозуміти, а якою ж ситуація є насправді. Тож отримуємо або позитивну картину (людям з інвалідністю допомагають), або дуже негативну (люди з інвалідністю стають жертвами злочинців). А власних історій, з яких би ми дізналися, що саме турбує людей з інвалідністю, як вони живуть, бракує.

* * *

Форм дискримінації може бути дуже багато. Незважаючи на те, що на законодавчому рівні дискримінація заборонена, вона може існувати на побутовому рівні. Інколи вдаватися до неї можуть і в публічному просторі.

Як ми бачили, найчастіше дискримінаційні судження або ж стереотипи (гендерні, національні тощо) поширюються в місцевих ЗМІ через кримінальні історії (журналісти наголошують на статі, національності, віці та інших особливостях для привернення уваги до новини). У такий спосіб журналісти свідомо чи несвідомо підштовхують аудиторію до хибних суджень про те, що, наприклад, певні національності більше схильні до злочинів, а представники певної статі вміють чи не вміють водити авто.

Ще одна причина поширення неповної, часом викривленої інформації про ті або інші суспільні групи через ЗМІ – «джинса» та «пресрелізм». Передруковуючи тексти, підготовані прес-службами політиків чи бізнесменів, журналісти повторюють одне й те ж саме: певним групам населення постійно приділяється увага. Їхня ситуація – на спеціальному контролі у влади, волонтерів, активістів.

Хоча стикаємося і з відвертими дискримінаційними судженнями від журналістів. Вживання виразів на кшталт «жінки неслов’янської зовнішності», «антисанітарні умови», «неохайні» тощо не викликає, на жаль, резонансу в місцевих громадах, тому не засуджується публічно.

До того ж, як зазначає Біт Джозефі, те, що кожен має доступ до інтернету, часом унеможливлює фільтрування інформації, тож упередження, стереотипи та емоції часом беруть гору в дискусіях. Журналісти та редактори вже не є «гейткіперами»: у мережі користувач сам вирішує, що йому писати й читати[16]. Сьогоднішня «мода» до передруків постів лідерів думок із соціальних мереж також може призводити до поширення мови ворожнечі, дискримінаційних суджень.

В умовах війни та інформаційної агресії конфліктні настрої в суспільстві можуть підвищуватися, а отже, дуже важливо, аби місцеві ЗМІ сприяли тому, щоб аудиторія отримувала більш повне уявлення про життя різних суспільних груп. Для цього ЗМІ частіше потрібно знаходити власні інформаційні приводи, самим формувати порядок денний, розширювати базу експертів, жанрову палітру. І, звичайно, не забувати про емпатію – співчуття і просто не бути байдужим до проблем тих, хто живе навколо. Поставити себе на місце іншого – це, мабуть, найперше з чого потрібно починати, аби уникнути поширення стереотипів та дискримінаційних суджень.

Примітки: 

[1] Futures for Civil Society – Summary [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.carnegieuktrust.org.uk/publications/futures-for-civil-society-summary/.

[2] Тён А. ван Дейк Дискурс и власть: Репрезентация доминирования в языке и коммуникации. Пер. с англ. – М.: Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2013. – С. 23.

[3] Тён А. ван Дейк Дискурс и власть: Репрезентация доминирования в языке и коммуникации. Пер. с англ. – М.: Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2013. – C. 78.

[4] Там само. – С. 76.

[5] Romer D., Jamieson K., De Coteau N. The Treatment of Persons of Color in Local Television News: Ethnic Blame Discourse or Realistic Group Conflict? // Communication Research. – 1998. — Vol 25, Issue 3, pp. 286 – 305. https://doi.org/10.1177/009365098025003002.

[6]Нate speech [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://dictionary.cambridge.org/dictionary/english/hate-speech.

[7] Гендерна рівність в Україні: проблеми та шляхи удосконалення / В. Г. Никифоренко, А. І. Табанова // Вісник соціально-економічних досліджень. — 2014. — Вип. 2. — С. 218-225. — Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Vsed_2014_2_36.

[8] Марценюк Т. Жінки в українській політиці: виклики і перспективи змін. – Київ, 2015. – С. 18.

[9] Там само – 18.

[10] Див. Стеблина Н. Гендерні стереотипи в одеських медіа, або Кого журналісти люблять більше — жінок чи чоловіків [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.happymisto.od.ua/journalism/genderni-stereotipi-v-odeskix-media-abo-kogo-zhurnalisti-lyublyat-bilshe-zhinok-chi-cholovikiv.

[11] Там само.

[12] Марценюк Т. Жінки в українській політиці: виклики і перспективи змін. – Київ, 2015. – С. 32.

[13] Dixon T. L., Linz D. Race and the Misrepresentation of Victimization on Local Television News // Communication Research. – Vol. 27, Issue 5. — Р. 547-573.

[14] Стеблина Н. Друзі чи вороги: як одеські журналісти пишуть про іноземців? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.happymisto.od.ua/journalism/druzi-chi-vorogi-yak-odeski-zhurnalisti-pishut-inozemciv.

[15] Стеблина Н. Як одеські журналісти пишуть про пенсіонерів? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.happymisto.od.ua/journalism/yak-odeski-zhurnalisti-pishut-pro-pensioneriv.

[16] Josephi, B. Digital Journalism and Democracy. // C. Anderson, D. Domingo, A. Hermida & T. Witschge (Eds.), The Handbook of Digital Journalism. London: SAGE, 2016. – Р. 54.