Чи важливо згадувати про національність у новинах?

Чи важливо згадувати про національність героя новини?

Часто журналісти згадують про національність героя новини тільки для того, аби більше людей прочитало текст. При цьому вони не завжди замислюються над тим, що формують неадекватні уявлення про представників тих або інших національностей.

У цьому тесті пропонуємо вам прочитати новини і визначити, чи потрібно було згадувати про національність чи походження героя публікації.

Параграф 2. Між «альтернативними фактами» та точністю: перевірка інформації за часів нових медіа

Інформація, яку поширюють ЗМІ, має бути перевіреною й точною. Але чому за часів інтернету та нових медіа журналістам стає все складніше добиватися цього? Адже такі терміни, як «постправда» та «альтернативні факти», з’явилися саме в наші дні, коли, здавалося б, кожен, використовуючи різноманітні інструменти, наявні в мережі, може сам переконатися в тому, відбувалося щось насправді чи ні.

Річ у тому, що інтернет має дуже потужний потенціал до поширення інформації. І якщо всі наші друзі в соцмережах розповсюджують одні й ті ж самі фото чи відео, дуже легко повірити, що поширювана інформація – правда. Бо, на жаль, перше бажання у людини, що побачила в мережі щось цікаве, – саме поширити, а не перевірити інформацію.

Часом через брак часу і працівники ЗМІ «ведуться» на фейки. Часом – беруть участь у їхньому створенні. Згадаймо тут як приклад постановочне «вбивство» журналіста Аркадія Бабченка. Аудиторія все менше довіряє мас-медіа, надаючи перевагу тому, що говорять знайомі та сусіди. Тож стає дуже вразливою і може повірити будь-чому. Як наслідок – демократичні цінності та свободи опиняються під загрозою, оскільки погано інформований громадянин не може або й не хоче брати участь у демократичних процесах.

Точність для аудиторії – це…

Для журналістів точність – «це священна чаша Граалю… Але часто наша аудиторія нагадує нам, що ми часто не в змозі досягти на практиці того, що сповідуємо», зазначає Мішель Макмілан, автор підручника Newspaper Credibility Handbook[1]. Точність – це не тільки перевірені факти. Це ще й правильно написані імена та прізвища, цифри. Це вдало обрані джерела, що можуть бути компетентними і не вводитимуть журналістів у оману. Це й точність цитування. Однак, і цього замало. Як пишуть Біл Ковач і Том Розенстіл, «аби досягти правдивості, самої точності замало. «Правда у журналістиці» – це процес постійного розбору: вихідної історії та взаємодії між публікою, ньюзмейкерами та самими журналістами»[2]. Йдеться про те, що деякі теми потребують тривалої уваги ЗМІ для того, щоб розібратися в тому, що ж насправді відбулося.

Для того щоб перевірити точність надрукованої у ЗМІ інформації, дослідники використовують з-поміж іншого модель Чарнлі (Чарнлі запропонував цей метод ще у 1936 році). Людей, що давали коментарі журналістам, просять перевірити точність самої публікації. Зазвичай респонденти виявляються дуже критичними. У 1936 році виявилося, що половина текстів містить помилки. У 2005 році Скот Р. Мейер повторив це дослідження на матеріалі місцевих ЗМІ в США. Згідно з його даними, на думку джерел інформації, 61 % журналістських текстів містили помилки. Цікаво, що менше помилок містили так звані «передовиці» (58 %), а от секція місцевих новин, навпаки, більше – 63 %[3].

Скот Р. Мейер розрізняє два типи помилок у ЗМІ: фактичні та суб’єктивні. З-поміж фактичних: неправильне цитування, неточний заголовок, неточні цифри, неправильне написання прізвища чи посади, місця, часу, дати, адреси чи віку. Суб’єктивні помилки – це відсутність важливої інформації, викривлення в цитатах, надмірна сенсаційність тексту, цифри, що вводять в оману, применшення значення історії. Ставлення опитаних до фактичних та суб’єктивних помилок також було різним. Найбільш грубими аудиторія вважає саме суб’єктивні помилки, а от одруківки читачі готові пробачити[4].

Отже, помилки в журналістському тексті впливають на довіру до видання та й до усього журналістського цеху. Проте, журналісти часто недооцінюють той негативний вплив, який мають тексти з помилками. До того ж кожен, хто працював у газеті, знає, що зовсім уникнути помилок дуже складно. Не дарма Девід Рендол, автор підручника «Універсальний журналіст» вважає, що в кожному випуску має бути надруковане таке:

«Цю газету з її сотнями тисяч слів виготовила приблизно за 15 годин група звичайних, схильних до помилок людських істот, які за стінами тісних офісів намагаються з’ясувати правду про те, що сталося, у людей, які деколи нічого не хочуть говорити, а іноді просто перешкоджають»[5].

Здавалося б, це перебільшення, однак британські та американські газети мають спеціальну колонку, в якій публікують виправлення (див., наприклад, колонку газети The Guardian Corrections and Clarifications[6]).

Так, помилки трапляються, але це не означає, що з ними варто миритися. Журналісти та редактори мають дбати про те, щоб їх уникнути, але якщо цього не вдалося зробити – не приховувати своїх огріхів.

Чи працюють традиційні способи перевірки інформації за часів мережі?

Згідно із журналістськими стандартами, вважається, що найбільш точною є інформація, яку журналіст бачив на власні очі, а ту інформацію, яку йому переказують, потрібно перевіряти. Від припущень взагалі краще відмовитися. При цьому розрізняють джерела і першоджерела. Першоджерела – так звані ньюзмейкери, люди, без яких би не сталася подія. Зрозуміло, що вони мають більш точну інформацію. Проте інколи можуть трактувати її у своїх інтересах. А от джерела – це свідки, ті, хто просто щось бачили чи щось чули. Ключове слово тут – «щось». Вони зазвичай не мають повної інформації, проте незацікавлені, на відміну від першоджерел.

Біл Ковач і Том Розенстіл говорять, що для верифікації інформації важливо

  • шукати якомога більше джерел, які стали свідками події;
  • дізнаватися якомога більше про самі джерела, їхні мотиви;
  • брати коментарі в усіх сторін конфлікту[7].

Це все – традиційні способи перевірки інформації. А що ж змінює інтернет? У мережі ми теж можемо бачити щось на власні очі – наприклад, із допомогою стріма чи YouTube-каналу когось, хто був на місці події. Також ми можемо отримувати інформацію від першоджерела – наприклад, читати пости лідерів думок у соціальних мережах чи блогах. І спілкуватися зі свідками ДТП чи якоїсь іншої події – на форумах, переглядати відео чи фото в пабліках чи групах.

Однак, часом інтернет лише дає ілюзію присутності на місці події: наприклад, переглядаючи ролик відеоблогера, ми думаємо: це ж проста людина, така, як і я, для чого йому брехати? На власні очі ми бачимо, як в одному з ресторанів Нью-Йорка на день народження Путіна подають спеціальний, майже двокілограмовий бургер (див. відео[8]).

фото: Детектор. Медіа

А потім з’ясовується, що це фейк, відзнятий у цьому ресторані. І що адміністрація ресторану жодних акцій не планувала і не проводила.

Спробуємо зрозуміти, як визначити, наскільки точною є інформація в мережі.

Якщо ви не були на місці події, але вам пропонують фото чи відео, перше, що потрібно зробити, – поговорити з тим, хто поширює інформацію, і зрозуміти, чи справді ця людина була на місці події. Бо ж, як ми знаємо, завантажити контент може будь-хто.

Що ми з’ясуємо, якщо спробуємо дізнатися, хто ця дівчина, що розповідає нам про «путінбургер»? На відео ми бачимо, як вона подає бургер відвідувачу, а потім розповідає про акцію. Говорить, що акція триває вже три роки, говорить про сам бургер і про те, що вони вважають Путіна «видатною постаттю». Але титрів на відео немає. Ми не знаємо, хто це і, найважливіше, – якиу посаду в ресторані вона обіймає.

Пізніше з повідомлення ТАСС[9] дізнаємося, що акція – це ініціатива працівниці ресторану. Але чому на відео ми не маємо коментарів адміністрації? Саме представник адміністрації у цьому випадку – першоджерело. Адже якщо якийсь захід проводиться, адміністрація має його схвалити. Отже, довіряти відео чи фото, якщо ми не знаємо його походження і не бачимо першоджерел, не слід.

Ось іще один приклад, але вже наш – український фейк.

8 жовтня 2016 року у соціальній мережі Facebook почало швидко поширюватися це фото:

У нашому прикладі контент поширює не автор фото. Але він вказаний, тому можемо перевірити. За бажанням ми можемо знайти його сторінку та подивитися його дописи за 2016 рік. Нам важливо зрозуміти: чи був він на місці події? Читаючи інформацію «про себе», розуміємо, що він живе в Сумах. Але ж він міг відпочивати в Буковелі! Проте напередодні бачимо пости із Сум та Києва. Тож найкращим способом тут буде або запитати в автора фото про те, звідки воно, і чи саме він фотограф. Або ж можна здійснити зворотний пошук у Google. Зробивши це, переконуємося, що це не Буковель, а Гріндельвальд, Швейцарія. Є й інші способи перевірити цю інформацію: наприклад, використати сервіс Wolfram Alpha[10] і подивитися, якою була погода у Буковелі 6 жовтня. Чи був сніг? Якою була температура? Для цього формулюємо запит: weather in yaremche ukraine 06.10.2016 – і дивимося результати. Мінусова температура була вночі та під ранок – між другою та восьмою ранку. Також з третьої до сьомої години був туман. Але вдень температура піднімалася до +13. Тож і цей інструмент перевірки показує, що зображене на фото – малоймовірне.

Окрім Wolfram Alpha, Google Search by Image, може знадобитися також Fotoforensics[11] – сайт, який допомагає побачити, чи був використаний фотошоп під час обробки фото, ось як на цьому прикладі:

Якщо ми завантажимо це фото на сайт, то побачимо ось таку картину:

Тут очевидно, що фотографія неоднорідна. Є елемент – прапор США – який був доданий спеціально. Це ж бачимо і, аналізуючи EXIF-дані – метадані фотографії, які показують нам, яким фотоапаратом було зроблене фото, коли саме і які програми використовувалися для його обробки (камера Nokia, модель телефону Х2-02, зроблене 10 квітня 2014 року, програма, що використовувалася, – Adobe Photoshоp).

Однак важлива заувага. Перевіряти потрібно саме оригінальне фото. Якщо ви пересилали фото через месенджер чи через соціальні мережі, через компресію файлу частина інформації буде втрачена.

Це ж фото ми можемо перевірити з допомогою Google Street View або Google Earth, аби переконатися у тому, чи справді те місце, де було зроблено фото, виглядає саме так.

Підсумуємо: традиційні способи перевірки інформації працюють і в мережі. Якщо ми хочемо переконатися в тому, що фото чи відео, які ми знайшли в інтернеті, правдиві – застосовуємо ті ж самі інструменти перевірки. У посібнику з верифікації читаємо про правило Associated Press: «АP завжди боролися за пошук першоджерела, завдяки якому ми могли б зробити репортаж. І це завжди було способом перевірки контенту, отриманого від користувачів. У більшості випадків ми не можемо підтвердити інформацію, допоки не поговоримо з людиною, яка її першою поширила»[12].

У цьому ж посібнику містяться поради від Крейга Сілвермана та Ріни Цубакі: «Під час спроби оцінити інформацію – безвідносно того, чи то є зображення, твіт, відео чи інший вид контенту – необхідно підтвердити джерело та сам контент»[13]. Саме це ми й робили: знаходили джерело і намагалися переконатися в тому, який воно має стосунок до справи, чи могло джерело бути на місці події. Але тільки цього недостатньо. Потрібно піддавати сумнівам і сам контент – перевіряти його з використанням наявних в інтернеті інструментів.

Правда чи… постправда?

Чи може один і той самий факт одночасно бути правдою і неправдою? Здавалося б, хибне питання. Проте, сьогодні все частіше доводиться чути про якісь альтернативні версії, правду, яку від усіх хочуть приховати, світову змову тощо. Інтернет тим часом використовується для того, аби поширювати цю інформацію, а деякі дописи навіть виводити в топ.

Термін «постправда» – слово року 2016 – якраз і дає нам можливість пояснити, що мається на увазі. За версією укладачів-редакторів Оксфордського словника, які й присудили «постправді» цей титул, «слово описує обставини, в яких звернення до емоцій і особистих переконань важливіше під час формування громадської думки, ніж об’єктивні факти». Як зазначає «Українська служба BBC», уперше термін було вжито у 1992 році, але у 2016 році частота вживання збільшилася на 2000 %[14]. Як ми пам’ятаємо, 2016-й – рік голосування за вихід Великобританії з ЄС та президентських виборів у США.

Метью Д’Анкона пише про постправду таке: «Постправда – це однозначно не те ж саме, що брехня чи фальшивка. Це не стільки брехня, як реакція аудиторії на неправдиву інформацію. Емоційний розголос стає більш значущим, ніж факт і свідчення; перевірку інформації замінюють алгоритми в соціальних медіа, які кажуть нам те, що ми хочемо почути. Правда втрачає свою цінність як суспільний капітал, і виправданий скептицизм поступається місцем згубному релятивізму»[15].

Інаугурація президента США в 2017 році спричинила появу ще одного цікавого поняття «альтернативні факти». У день, коли відбувалася ця подія, в мережі почало з’являтися дуже багато фото та відео, які порівнювали інаугурацію Обами та Трампа. Зокрема, і ось це зображення:

Виходило, що Обама – більш популярний, ніж Трамп. Прес-служба президента мала якось реагувати на це, і наступного ранку Шон Спайсер, прес-секретар Білого дому, заявив, що кількість людей на фото з інаугурації Обами тільки на вигляд більша, а журналісти використовували нетипові фотографії для того, щоб показати подію[16].

Фактично нам пропонують не вірити своїм очам, а вірити словам прес-секретаря, який пропонує під іншим кутом поглянути на те, що ми знаємо.

Ця ж стратегія використовувалася Трампом та його штабом під час передвиборчої кампанії. Видання, що друкували інформацію, яка йому не подобалась, і навіть соцопитування поважних компаній називалися fake news.

Катаріна Рампел із The Washington Post пише: «Коментарі незалежних аналітиків про те, що плани Трампа призведуть до мільярдів дефіциту бюджету та поставлять під загрозу економіку, прибічники Трампа називали брехнею, тому що (А) аналітики упереджені щодо Трампа, (Б) Трамп ніколи не дозволить, щоб з економікою сталось щось лихе»[17].

Тобто, маючи справу із постправдою чи «альтернативними фактами», мусимо бути готові до того, що свідчення, докази та аргументи тут не працюють. Важливими стають не факти, а людина, що говорить нам про те, чому можна вірити, а чому – ні. Таким чином, постправда – це намагання людини, що була спіймана на брехні, викрутитися. Цікавим тут є той-таки путінбургер. Коли стало відомо, що жодного путінбургера немає, російське ТАСС надрукувало текст із підзаголовком «Бургер, який був». І там можна прочитати, що він справді був, тільки всі не так зрозуміли ситуацію[18].

Схожі приклади маємо не тільки в Росії чи США, але й в українських місцевих медіа. Адже переважна більшість видань належить тому чи іншому політику чи бізнесмену, який може впливати на те, як інформація подається. І таким чином, у різних ЗМІ ми читаємо абсолютно різні версії того, що сталося. Звернімо увагу на декілька матеріалів.

От у цьому тексті ми читаємо, що прокурор «віджав» квартиру в дитячого будинку. Це публікація сайту «Думская»[19]. У газетах «Одесская правда» та «Слово» знаходимо матеріал «Кому помешал прокурор Данилин», де читаємо, що… всі не так зрозуміли те, що відбулося. Насправді його підставили. І він нічого не «віджимав», бо квартира була його. А дитячий будинок туди вселили тому, що хотіли йому помститися[20].

Ще один подібний приклад: історія з обшуками у так званому В’єтнамському кварталі в Одесі. Видання «Думская» називає те, що відбулося, «етнічним погромом»[21], а газета «Одесская правда» публікує матеріал із назвою «З ніг на голову», де постраждалих названо «злочинцями».

За часів «екранної культури», коли зменшується кількість інформації, яку ми отримуємо шляхом безпосереднього контакту і, навпаки, збільшується кількість даних, які стають нам доступними з допомогою екранів[22], ми не маємо забувати, що екран – це рамка. Отже, ми бачимо тільки те, що нам пропонує побачити людина, яка публікує цю картинку. Тому дуже важливо розуміти, що це за людина і які мотиви вона має. І, знову ж таки, перш ніж поширювати інформацію чи ухвалювати остаточне рішення, важливо перевірити те, що бачимо.

Адже, як пишуть дослідники Померанцев та Райс, головна мета подібних стратегій – «звести нанівець критичне мислення читача»[23], Якщо аудиторію щодня бомбардують величезною кількістю версій, як це було зі збиттям малайзійського боінга, то аудиторія рано чи пізно просто зневіриться, стане пасивною і водночас дуже піддатливою до некритичного сприйняття будь-якої інформації.

Тому, підсумовуючи, згадаємо слова Біла Ковача та Тома Розенстіла, авторів підручника «Елементи журналістики», точність – це «фундамент, на якому зводиться все інше: контекст, інтерпретації, суперечки та вся публічна комунікація. Якщо фундамент несправний, все інше не триматиметься купи»[24].

Примітки:

[1] McLellan M. Accuracy Must Be Our Journalistic Grail [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://niemanreports.org/articles/accuracy-must-be-our-journalistic-grail/.

[2] Kovach B., Rosenstiel T. The Elements of Journalism, What Newspeople Should Know and the Public Should Expect. – Crown/Archetype, 2001. – Р. 53.

[3] Maier S. R. Accuracy Matters: Across-Market Assestment of Newspaper Error and Credibility // J&MC Quarterly. – 2005. — Vol. 82, No. 3. – P. 533-551.

[4] Там само. – Р. 5.

[5] Рендол Д. Універсальний журналіст / Пер. з англ. – Київ: «К. І. С.», 2007. – С. 26.

[6] Corrections and clarifications [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.theguardian.com/theguardian/series/correctionsandclarifications.

[7] Kovach B., Rosenstiel T. The Elements of Journalism, What Newspeople Should Know and the Public Should Expect. — Crown/Archetype, 2001. – Р. 91.

[8] Ролик Ruptly про путинбургер [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=ksKDygBjnjQ.

[9] Сотрудницу ресторана в Нью-Йорке отстранили от работы за акцию в честь дня рождения Путина [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://tass.ru/obschestvo/4631991.

[10] WolframAlpha [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.wolframalpha.com/

[11] Fotoforensics [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://fotoforensics.com/.

[12] Посібник з верифікації [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://verificationhandbook.com/book_ua/.

[13] Коли повідомлення про небезпеки розвалюються // Посібник з верифікації [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://verificationhandbook.com/book_ua/chapter1.php.

[14] Оксфордський словник назвав «постправду» словом року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.bbc.com/ukrainian/society/2016/11/161116_word_of_the_year_sm.

[15] d’Ancona М. Post-Truth: The New War on Truth and How to Fight Back. – Random House, 2017

[16] Trump’s inauguration crowd: Sean Spicer’s claims versus the evidence [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.theguardian.com/us-news/2017/jan/22/trump-inauguration-crowd-sean-spicers-claims-versus-the-evidence.

[17] Rampell С. When the facts don’t matter, how can democracy survive? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.washingtonpost.com/opinions/when-the-facts-dont-matter-how-can-democracy-survive/2016/10/17/560ff302-94a5-11e6-9b7c-57290af48a49_story.html?utm_term=.998e21c6d657.

[18] Сотрудницу ресторана в Нью-Йорке отстранили от работы за акцию в честь дня рождения Путина [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://tass.ru/obschestvo/4631991.

[19] Главным налоговиком Одесской области стал бывший прокурор, «отжавший» элитную квартиру у детского дома [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dumskaya.net/news/glavnym-nalogovikom-odesskoj-oblasti-stal-chinov-044430/.

[20] История одной провокации в Одессе: кому помешал Данилин? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://slovo.odessa.ua/stati/2206-istoriya-odnoy-provokacii-v-odesse-komu-pomeshal-danilin-foto.html.

[21] «Беркут, Беркут!» Как коррупционеры и беспредельщики объявили часть одесситов вне закона (колонка главного редактора) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dumskaya.net/news/berkut-berkut-kak-korruptcionery-i-bespredelshch-058691/.

[22] VAN DEJK, J. A. G. M.: The Network Society: Social Aspects of New Media. 2th Edition. London : Thousand Oaks, 2006. – Р. 194.

[23] Вайс М., Померанцев П. Повелителі брехні: інформація, культура та гроші на службі Кремля [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://krytyka.com/ua/articles/povelyteli-brekhni-informatsiya-kultura-ta-hroshi-na-sluzhbi-kremlya.

[24] Kovach B., Rosenstiel T. The Elements of Journalism, What Newspeople Should Know and the Public Should Expect. — Crown/Archetype, 2001. – Р. 55.

 

Параграф 4. Оперативність та своєчасність, або Чому найшвидші ЗМІ все ж запізнюються зі своїми новинами?

Що таке оперативність? Зазвичай відповідають, що це швидкість подачі інформації. Проте річ не тільки у швидкості. Важлива своєчасність – потрібно публікувати інформацію саме у той момент, коли читач ухвалюватиме важливе для себе рішення.

Завдяки появі й поширенню інтернету, газети також можуть бути більш оперативними – публікувати тексти на своєму сайті не тільки в день виходу газети, але саме тоді, коли журналіст приніс готовий матеріал до редакції. Окрім того, оскільки сайт має постійно оновлюватися, там можна публікувати новини – і не обов’язково потім передруковувати їх у газеті.

За такою моделлю, наприклад, працює видання «Одесская жизнь», яке має як друковану версію – газету, яка виходить щотижня, так і сайт.

Проте, незважаючи на ті можливості, що дає мережа, деякі сайти все ж запізнюються зі своїми новинами і не друкують тексти відразу після того, як подія сталася. Спробуємо розібратися, чому ж так відбувається.

Оперативність: вимоги професійних стандартів

Згідно із професійними стандартами, оперативність, за словами медіаексперта та медіатренера Ігоря Куляса, передбачає подачу важливої для суспільства інформації в найближчому випуску в найбільш досконалій формі: «Неоперативно подана новина одразу викликає підозру в політичній ангажованості… до того ж існує небезпека, що “спізнена новина” дезорієнтує глядача й може підштовхнути його до хибної дії»[1].

Однак, оперативність не має перекреслювати інші професійні стандарти. Зокрема, стандарт точності. Як говорять Біл Ковач і Том Розенстіл, «відразу після того як сталася подія, коли бути точним найважче, це, мабуть, найважливіше. Саме у цей час формується ставлення аудиторії, яка часом вперто йде за контекстом, в якому подається інформація»[2]. Тож незважаючи на те, що певна новина подається швидко, інформація має бути перевірена, мати чіткі посилання і не містити інших порушень. Часто, дотримуючись принципу web first reporting, журналісти можуть публікувати тільки заголовок і декілька речень термінової новини, а потім оновлювати її інформацією, що надходить.

Однак, навіть такі оперативні ЗМІ, як інтернет-видання, не завжди намагаються надрукувати свої новини якнайшвидше. Деякі тексти відкладаються на потім. Причин цьому може бути декілька, але, як би там не було, відтерміновуючи повідомлення про певну подію, журналісти мають орієнтуватися на стандарти й не притримувати ті новини в інтересах третіх осіб.

Інформаційний день: різні моделі

В інтернеті новини можна публікувати цілодобово. Взагалі природа цього ЗМІ передбачає роботу редакції 24 години 7 днів на тиждень. Тобто мережеві видання мають можливість задовольняти потреби споживача, цілодобово постачаючи свіжі новини. Для центральних ЗМІ це можливо: для цього є достатньо матеріалу (тобто самих новин – зважаючи на різницю у часових поясах, вночі можна публікувати інформацію про міжнародні події). Також ці медіа можуть собі дозволити нічного редактора або журналістів, оскільки мають ширший штат. Для місцевих ЗМІ подібна модель не завжди підходить. Тому деякі українські місцеві сайти використовують формат 24/7, а деякі працюють за традиційною моделлю – з ранку до вечора. Нічні публікації на таких сайтах з’являються, тільки якщо трапляється щось термінове. І є, звичайно, приклад сайтів, які виходять у районах – вони можуть оновлюватися декілька разів на тиждень, а на вихідні не працювати.

Вибір моделі залежить від того, що саме редакція вважає новиною і як сайт працює з інформацією, які джерела новин має.

Поглянемо на сайт Костянтинівки – 06272.com.ua.

Неділя 24 червня – одна новина «Новый губернатор Донетчины может заняться “плотной чисткой”». Джерело – ефір телеканалу «112».

Понеділок 25 червня – три новини. Матеріал, що дуже нагадує «джинсу»: «Цирк Shekera впервые приедет с шоу-программой в Константиновку». «Результаты работы Константиновской полиции за неделю» – новина написана на основі зустрічі поліції Костянтинівки з громадськістю. «В Константиновке отметили День молодежи» – звіт про святкування.

Схожа картина у вівторок 26 червня – дві новини. «Костянтинівський випускний бал» – звіт про святкування. «У Костянтинівський краєзнавчий музей запрошують відвідувачів на міні-виставку до Дня Конституції України» – інформація про відкриття виставки.

Тож чому на сайті так мало новин? Проблема в тому, що редакція практично не виробляє власного контенту і залежить від прес-релізів та заходів, які проводяться в місті. Отже, є заходи – є новини на сайті. Подібна модель ані відповідає специфіці мережі, де читач хоче постійно отримувати нові повідомлення, ані завданням місцевого ЗМІ, яке має збалансовувати інформацію, що надходить від прес-служб, власними новинами, самостійно шукати інфоприводи, постійно бути в курсі настроїв громади.

А тепер подивімося на миколаївський сайт «НикВести», який працює за графіком 24/7. Ось «нічні» новини видання з 24 та 25 червня:

Остання новина дня, яка відбулася в Миколаєві, опублікована о 22:47, найперша новина з Миколаєва наступного дня вийшла о 9:34. Всі інші тексти – міжнародні та загальноукраїнські новини, новини з інших регіонів. Вдень новин власне Миколаєва та області більше, але вони також розбавляються текстами про інші регіони, про країну та світ. Подібна модель також не є ідеальною. Вона дозволяє журналістам видавати до 70 новин на добу, постійно оновлювати контент, але все ж цей контент не є місцевим. До того ж, як показують наші дослідження, кількість новин завжди позначається на ексклюзивності повідомлень та на кількості власних повідомлень, які публікує сайт.

І третю модель проілюструємо на прикладі видання «Думская» за 20 червня. Перша новина «Одесские зоозащитники негодуют из-за рождения дельфиненка прямо во время шоу» опублікована о 8:50. Написана вона на основі вечірнього ефіру на каналі «Думская». О 20:24 публікується гаряча новина «Семь часов ожидания: на трассе Одесса-Киев поломался автобус с детьми, которые ехали в Болгарию на турнир по шахматам». О 20:38 – новина на основі заяви очільника ОДА «Единым номером “103” могут воспользоваться все жители Одесской области». Судячи з усього, її поставили пізніше, ніж була зроблена сама заява, аби заповнити чимось вечірні години. Після 10-ї вечора публікується інтерв’ю з колишнім тренером «Чорноморця» та нарис із спогадами про війну на Донбасі. Ця модель дозволяє збалансовувати новини від прес-служб та гарячі події власними повідомленнями (за добу видання друкує близько 30 текстів), а також заповнити вечірні години власними текстами неновинних жанрів. Таким чином, читач, який зайде на сайт зранку, зможе приділити увагу цим текстам, доки в редакції не з’являться власне новини цього дня.

Інформаційний день та потреби читача

Ще один момент, на який треба зважати,  це потреби читача. Раніше, до розповсюдження мобільного інтернету, можна було бачити виразну різницю між споживанням новин протягом дня: споживання інтернету залежало від доступу до нього (зранку перед роботою  вдома, вдень під час обідньої перерви і найбільший пік  ввечері після роботи). Сьогодні юзери, особливо молоді, можуть користуватися інтернетом завжди: як до роботи, так і під час роботи. Питання тільки в якості мобільного інтернету.

Для того щоб певний газетний матеріал прочитала найбільша аудиторія, його публікують на першій шпальті на найбільш помітному місці. У мережі можна виставити текст на сайт саме тоді, коли на нього заходить найбільше користувачів. Тому деякі мережеві ЗМІ публікують тексти вночі  і тоді зранку його побачать усі, хто за звичкою розпочинає день із новин на певному сайті.

Деякі тексти новини «приберігають» на потім для того, щоб заповнюваність стрічки новин упродовж дня була рівномірною. Якщо сайт працює за моделлю миколаївського «НикВесті», то це не проблема. Коли немає гарячих новин чи прес-конференцій, інших заходів для ЗМІ, можна публікувати всеукраїнські чи міжнародні новини. А от якщо інтернет-видання публікує тільки місцевий контент? У такому разі журналісти «притримують» деякі тексти  зазвичай, не надто важливі та нетермінові повідомлення. За нашими підрахунками[3], близько третини новин на одеських сайтах  учорашні. Інколи публікація вчорашніх новин на сайтах може бути виправданою. Проте, якщо редакція відкладає публікацію якоїсь новини, зважати потрібно якраз на своєчасність. Адже буває так, що журналісти місцевих видань найчастіше відкладають на потім повідомлення з районів. А от вони якраз і можуть бути терміновими. Також і в інтересах власника можуть відкладатися або ж і взагалі замовчуватися деякі новини. Що є, звичайно, порушенням стандарту.

Ось, наприклад, новина сайту «Думская». У ній йдеться про те, що пацієнти туберкульозного диспансера оголосили голодування на знак протесту[4].

Новина надрукована 14 січня, але голосування почалося 12 січня. Інший одеський сайт «Трасса Е-95» опублікував новину[5] саме в день початку голодування. Це правильно, оскільки йдеться про безпеку і здоров’я людей.

Поміркуймо: якби подібне відбулося в обласному центрі – журналісти відразу і без затримок повідомили б про це. Але оскільки в цьому випадку йдеться про райцентр, то деякі одеські редакції вирішили, що можна й не поспішати.

Оперативність і місцеві друковані видання

А як бути з оперативністю в газетах? Наприклад, якщо друковане видання виходить один раз чи двічі на тиждень? Тут редакціям варто поміркувати над балансом між інформаційним і аналітичним контентом. Доки газета верстається та друкується у типографії, колонка новин, замітки та звіти з міської хроніки можуть застаріти: до того ж читач, який слідкує за подіями через інтернет, буде знайомий із ними. Тому, публікуючи новини, потрібно думати про унікальність контенту. Якщо ж замітка просто повторює ті ж самі відомості, які є на місцевих інтернет-сайтах, вона навряд чи матиме цінність, як би газетярі не переконували своїх читачів у тому, що інформація, надрукована в мережі, не така якісна[6]

Річ не в тому, де саме надрукована інформація: на сайті чи в газеті, а в тому, чи відповідає написане професійним стандартам журналістики. І чи враховував ті ж самі стандарти журналіст, який писав текст.

Оскільки в місцевих газетах, за підрахунками експертів ІДПО[7], і досі інформаційні жанри значно переважають над аналітичними, робимо висновок, що не всі друковані видання змогли знайти свою нішу в медіапросторі.

Як би там не було, але оперативність  стандарт, який стосується і газет так само. Якщо вже видання друкує тексти новинних жанрів, то має враховувати, як саме ситуація може змінитися упродовж того часу, доки видання перебуває в типографії. Але й аналітичні та публіцистичні тексти мають відповідати цьому стандартові. Тут хочеться навести приклад видання «Одесская правда». Сама газета взагалі не друкує в логотипі дату виходу, тому в кіосках завжди плутанина: який саме номер свіжий? Читач цілком може придбати випуск місячної давнини і бути введеним в оману. Також останнім часом видання почало випускати спарені номери, але, знову ж таки, незрозуміло, який саме період охоплює це видання.

Наприклад, на першій шпальті № 15-16 знаходимо перепубліковані з інших видань матеріали за 7, 14 та 15 червня. Мало того, що період охоплює більше, ніж тиждень, – ще й не маємо жодного власного матеріалу на першій шпальті.

Таким чином, стандарт оперативності пов’язаний не стільки з тим, як швидко новина з’явиться на шпальті газети чи на сайті, скільки з умінням журналістів вивчати потреби своїх читачів. Деякі новини можуть бути відкладені на потім, якщо видання в такий спосіб хоче привернути увагу аудиторії до матеріалу, але при цьому не можна вводити в оману читача. І видавати новину, що відбулася два-три дні тому, за свіжу. Як радить американський дослідник Мітчел Стівенс, подаючи учорашню новину, потрібно запитувати себе, як можна її актуалізувати. Іншими словами ставити питання: що відбувається саме зараз? Яким є продовження того, що сталося?

Нагадаємо, згідно з редакційними настановами BBC, точність має більше значення, ніж швидкість. Адже, як нас вчить ще латинське прислів’я, festina lente  поспішай повільно.

Примітки:

[1] Куляс І. Професійні стандарти новинного продукту / І. Куляс // Новини vs Новини. Виборча кампанія в новинних телепрограмах. – К. : ЦВП, 2005. – С. 36.

[2] Kovach B., Rosenstiel T. The Elements of Journalism, What Newspeople Should Know and the Public Should Expect. Crown/Archetype, 2001. – Р. 58.

[3] Стеблина Н. Одеські сайти: моніторинг стандарту оперативності [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/monitoring/regional_newspapers/odeski_sayti_monitoring_standartu_operativnosti/.

[4] В Одесской области пациенты объявили голодовку из-за закрытия туберкулезного отделения горбольницы [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dumskaya.net/news/v-kotovske-bolnye-tuberkulezom-obyavili-golodovk-054257/.

[5] Пациенты туберкулезного отделения Котовской больницы объявили голодовку [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://trassae95.com/lyubashevskij/news/2016/01/12/pacienty-tuberkuleznogo-otdeleniya-kotovskoj-boljnicy-objyavili-golodovku-28392.html.

[6] Суслов О. Давайте не расставаться! [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://vo.od.ua/rubrics/tema-dnya/40450.php.

[7] Єременко С. Деякі українські регіональні медіа сприяють окупантам в інформаційній війні — моніторинг Інституту демократії імені Пилипа Орлика [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/monitoring/regional_newspapers/deyaki_ukrainski_regionalni_media_spriyayut_okupantam_v_informatsiyniy_viyni_monitoring_institutu_demokratii_imeni_pilipa_orlika/.