Позначка: достовірність

Достовірність у журналістиці – це чітке посилання на джерело. Адже не тільки автор матеріалу має бути переконаний, що інформація перевірена та точна, але й читачі повинні мати можливість переконатися у цьому. Знайти цитоване джерело самостійно – якщо це посилання на ЗМІ, документи, книги, соціальні мережі – й отримати більше інформації. Знати, що та або інша заява належить певній особі.

Проте, поспіх, незнання цього стандарту, а інколи й намагання приховати інформацію призводять до того, що місцеві ЗМІ порушують цей стандарт. У цьому параграфі спробуємо розібратися в тому, як саме потрібно дотримуватися його.

Складники достовірності

Волтер Ліппман, якого ще називають «батьком сучасної журналістики», у 1921 році писав, що журналісти можуть багато чому навчитися від учених. Журналіст не представляє реальність саму по собі, а звертається до експертів – «безпристрасних соціальних науковців»[1]. Так само, як і в науці, у журналістиці важливе чітке посилання на джерела. Проте науковці переважно працюють із надрукованими працями і у списку використаної літератури називають ім’я автора, назву книги та інші важливі дані, які дозволяють будь-кому знайти цю саму книгу і, відкривши її на вказаній сторінці, переконатися, що саме це і писав цитований автор. Журналісти ж переважно спілкуються із «живими» джерелами, тому під час цитування їм потрібно:

• назвати ім’я та прізвище людини;
• позначити компетентність свого джерела або ж його стосунок до справи;
• надати додаткові деталі, які можуть бути важливими для розуміння обставин спілкування.

Читачеві має бути зрозуміло, звідки надійшла інформація і чи варто їй вірити. Як зазначає експертка ІДПО Алла Федорина, «коли ви не бачите жодних посилань на джерела, насторожіться: тут може бути неякісний інформаційний продукт»[2].

Ще одна проблема – це недостовірні посилання, коли читач не знає, хто конкретно говорить. Це можуть бути посилання на «мешканців міста» або «активістів» – при цьому прізвища не називаються. Отже, читач не знає, хто саме говорить і як багато тих самих активістів висловлюється. Двоє? Десятеро? Звичайно, журналісти мають уникати й чуток, оскільки чутки зазвичай взагалі не містять жодних посилань.

Аудиторії важливо знати не тільки ім’я та прізвище джерела інформації, але й розуміти, яку саме сторону представляє це джерело, яким є ставлення джерела до теми. Джерело нейтральне чи, навпаки, зацікавлене.

Візьмемо для прикладу сюжет[3] одеського «7 каналу» про конфлікт довкола закриття шкіл у Любашівському районі. Дві сільські школи в районі збираються закрити і возити дітей в інше село поблизу. Звичайно, місцеві жителі хочуть, аби все лишилося, як є: діти ходили до школи поблизу. Ось як журналісти позначають свої джерела:

Що не так із цим посиланням: ми не розуміємо, який стосунок пані Людмила має до теми. Вона просто мешканка села? Якого села? Мабуть, Бобрика Першого, але це не вказано. Її дитина вчиться у школі, яку збираються закривати? Із посилання це незрозуміло, проте для аудиторії – дуже важливо. Адже якщо вона просто мешканка села, то вона не настільки зацікавлена в темі, ніж якщо її дитина вчиться у цій школі.

Також у цьому сюжеті стикаємося з чутками:

Журналістка наводить ці чутки, а потім шукає підтвердження їм у самих місцевих мешканців. Далі в сюжеті авторка спілкується і з головою райради Паровиком, і з підприємцем Лазаренком, які все спростовують. Але оскільки журналістка посилалася на чутки, а не, наприклад, на документи чи свідчення очевидців, то в кінці матеріалу так і незрозуміло, хотіли відкривати на місці школи швейну фабрику чи ні. Закривають школу саме через те, щоб відкрити там виробництво, чи просто через реформу децентралізації?

Тепер наведемо приклад недостовірних посилань із сайту topor.od.ua[4]:

Які джерела ми тут маємо? Жодних. У нас тут є тільки прізвище голови села, однак немає ані його цитати, ані цитат тих, хто вважає, що причиною скандалу було його рішення. Перевірити подану журналістом інформацію ми не можемо, оскільки конкретні представники «депутатського корпусу» або «більшості депутатів», «жителів села» тощо взагалі не названі.

Ще одним важливим питанням, на яке завжди повинен мати відповідь читач, є «чи бачив журналіст подію на власні очі?» Ми вже говорили про те, що для журналіста важливо переконатися в тому, що певна подія справді відбувалася. Проте, зрозуміло, що журналісти не можуть бути присутні на всіх заходах, про які пишуть. Читач завжди має розуміти: журналісту переказують певну подію чи ж він був там сам?

Ось повідомлення[5] із сайту газети «Вечерний Харьков»:

Судячи з усього, журналіст не був на місці події. Навряд чи він міг об’їхати всі колонії. Але посилання тут знаходимо лише одне – в останньому абзаці. Незрозуміло також, хто саме з Управління повідомляє про це. І як взагалі була отримана ця інформація. Журналіст спілкувався з кимось із управління? Особисто чи телефоном? Можливо, це взагалі прес-реліз?

У цьому випадку правильним було б розмістити посилання в першому абзаці, щоб читач відразу розумів, звідки інформація, а також конкретно вказати, що перед нами, наприклад, інформація із прес-релізу. Тоді читачу буде зрозуміло, як саме сприймати цю інформацію. Адже якщо йдеться про прес-службу, то, зрозуміло, що ми отримуємо тільки короткий звіт про те, що відбулося, а інформація – навряд чи повна і збалансована.

Отже, стандарт достовірності передбачає, що журналіст чітко посилається на свої джерела, не тільки вказуючи ім’я та прізвище, але й зазначаючи те, який стосунок має джерело до теми, аби читач мав усю необхідну інформацію. При цьому журналісти мають уникати недостовірних посилань: «люди кажуть», «депутати вважають», при яких не зрозуміло, хто саме каже чи вважає. Також джерела мають бути відкритими. Експертка ІДПО Алла Федорина зазначає: «Той, хто дає інформацію журналісту, має бути: а) компетентним; б) причетним до події, про яку йдеться; в) готовим відповідати за сказане»[6].

Чи всіх можна цитувати? 

Посилання в журналістському тексті важливі, аби читач розумів, що інформація перевірена та достовірна. Однак чи має журналіст цитувати абсолютно все? Як-от у цьому тексті[7] із сайту Gorlovka.ua (цитату обведено червоним):

Поміркуймо: суть новини не в тому, що Безлер полаявся із Захарченком, а в тому, що в місцевого підприємця незаконно, на думку Безлера, забрали бізнес. Подібна цитата відволікає від цієї суті. До того ж не все, що людина пише в своєму фейсбуці (чи на сторінці своєї дружини у фейсбуці, як-от у цьому прикладі), варто передруковувати у ЗМІ.

Американська журналістка-практик М. Махоні з приводу посилань в інтернеті пише: «Я дуже обережно ставлюся до сайтів, на які посилаюся… Ми повинні берегти власний імідж. Ми не хочемо, щоб нас асоціювали із сайтами, яким не можна довіряти… Якщо можливо, я намагаюся посилатися на урядові сайти. Також я даю лінки на неприбуткові організації та бізнес-структури, які згадуються в сюжеті репортера. Я ніколи не використовую особисті сайти. Мені часто доводиться нагадувати собі, що кожен, хто має сайт, може розміщувати на ньому таку інформацію, яку сам забажає, правда це чи ні»[8].

Так, сьогодні кожен може опублікувати в інтернеті будь-яку інформацію, але це не означає, що все це потрібно цитувати. Адже ЗМІ та сторінки у соціальних мережах – не одне й те ж саме. У цитаті має бути новина, а не просто лайка чи нецензурні слова, що мають на меті епатувати публіку.

Щодо використання соціальних мереж як джерел інформації, то потрібно взагалі поставити собі питання: а чи це варте уваги? Чи можна взагалі вважати новиною те, що хтось – навіть людина, що має високий статус у суспільстві – надрукував у своїй соціальній мережі пост? Навряд чи. Той, кому це цікаво, може самостійно ознайомитися з цим. Ми ж сьогодні, навпаки, стикаємося з безліччю журналістських матеріалів, які написані тільки на основі постів у фейсбуці. Чи мають такі матеріали інформаційну цінність? Питання, звичайно, риторичне.

Як би там не було, але до цитування потрібно ставитися уважно. Журналісти мають утримуватися від того, щоб передавати у цитаті:

• нецензурну лайку й образи;
• мову ворожнечі;
• а також, згідно із Законом про інформацію (стаття 46), не можуть поширювати заклики «до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганди війни, насильства, жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини».

Журналістів можуть просто використовувати, адже з допомогою ЗМІ те або інше джерело може отримати доступ до широкої аудиторії. Тому завжди потрібно зважувати, чи справді поширювана інформація цікава громадськості, чи не ображають когось певні слова у цитаті?

Розберімо приклад із висловлюванням голови одеського осередку «Правого сектору» Тетяни Сойкіної[9]. Чи повинні були журналісти цитувати її вираз, в якому наявна мова ворожнечі?

Тут цитування важливе, оскільки дає змогу читачам зрозуміти, чому, наприклад, пізніше поліція відкрила за цим фактом кримінальне провадження, а міністр МВС Арсен Аваков назвав таку поведінку «печерним середньовіччям»[10].

Ще одне питання: а як бути із цитуванням лідерів так званих ДНР / ЛНР? Тут, як зазначає медіаексперт та медіатренер Ігор Куляс, потрібно розрізняти фактичну та оціночну інформацію. Фактичну – цитуємо. Не цитуємо все те, що стосується агітації та «обґрунтування (аргументації) їхніх позицій, які базуються на порушенні суверенітету й територіальної цілісності країни»[11].

Експертка ІДПО Любов Василик наводить приклад сайту «Донецкие новости», який цитує ватажків сепаратистів, дає посилання на їхні ефіри: «Сайт цитує сепаратистів і надає їм слово як легітимним ньюзмейкерам. Цьому присвячуються основне – лід та сайдбар матеріалу, і лише в бекґраунді згадується позиція України. Завдяки таким “стандартам” в умовах політичної нестабільності й гібридної війни ті, хто ведуть проти нас війну, отримують вплив на громадські настрої, дестабілізуючи сприйняття й розуміння ситуації, що склалася на сході»[12].

Отже, у будь-якої цитати має бути, редакційне обґрунтування. Також це важливо для інтернет-видань, які не тільки посилаються на джерела, але й ставлять лінки на сайти. Лінк означає рекомендацію редакції звернутися до цього джерела. Наприклад, деякі українські сайти можуть цитувати сайти так званих ДНР / ЛНР, але вони не ставлять лінки на ці сайти, оскільки не вважають, що їхнім читачам потрібно знайомитися з таким контентом.

Ще одне болюче питання з цього приводу – плагіат. Важливо розрізняти прямі та непрямі цитати у тексті. Прямі – це повторення слово у слово того, що сказала людина. У такому разі ставляться лапки. Непрямі – це переказ сказаного. Тут має використовуватися перифраз – сказане джерелом має переказуватися іншими словами. Також завжди має бути зрозуміло, кому належить цитата і чия думка висловлюється. Наприклад, у цьому прикладі з газети «Наддніпрянська правда» (№ 32 від 29 квітня 2016 року). У тексті під заголовком «Пам’ятник жертвам Чорнобильської катастрофи» цитують голову Херсонської обласної організації «Союз Чорнобиль України» Ігоря Попова: «Ігор Попов згадав події 30-річної давності. Першими на собі відчули наслідки аварії на ЧАЕС жителі Прип’яті, відзначив він. Відразу у боротьбу вступили пожежники, які гасили вогонь на ЧАЕС. Багатьох із цих мужніх людей, які врятували світ від страшної небезпеки, уже немає серед нас«. Кому належать слова, які ми виділили курсивом? Ігорю Попову чи журналістові? Оскільки посилання немає, то, мабуть, журналісту. Але чи це справді так?

Як говорив ще Умберто Еко, відомий італійський науковець і письменник, цитуючи когось, ви ніби берете його у свідки. І цей свідок має потім підтвердити свої слова перед іншими[13]. Тому, використовуючи цитати, журналіст має дбати як про точне відтворення сказаного, так і про чітке посилання і, звичайно, про те, щоб цитата була доцільною і справді важливою для розуміння того, що сталося.

Примітки:

[1] Липпман В. Общественное мнение / Пер. с англ. Т. В Барчуновой; Редакторы перевода К. А. Левинсон, К. В. Петренко. – М.: Институт Фонда «Общественное мнение», 2004. – 384 с.

[2] Федорина А. Достовірність і точність: чому й коли варто вірити ЗМІ? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://video.detector.media/special-projects/novynna-gramotnist-i22.

[3] Продать школу [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://7kanal.com.ua/2017/03/prodat-shkolu/.

[4] В селе Кубей Болградского района общественники заблокировали многотысячные премии работникам сельсовета [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://topor.od.ua/v-sele-kubey-bolgradskogo-rayona-obshtestvenniki-zablokirovali-mnogotsyatchne-premii-rabotnikam-selysoveta/.

[5] Ефанова М. На Пасху осужденные святили куличи [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://vecherniy.kharkov.ua/news/119355/.

[6] Федорина А. Достовірність і точність: чому й коли варто вірити ЗМІ? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://video.detector.media/special-projects/novynna-gramotnist-i22.

[7] В Макеевке «отжали» колбасный цех у предпринимателя, который помогал ополчению Горловки [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://gorlovka.ua/news/article/12092/.

[8] Стівенс М. Виробництво новин. Телебачення, радіо, Інтернет. — К.: Києво-Могилянська академія, 2008. – 323 с.

[9] Лидер одесского «Правого сектора»: «Украина будет принадлежать украинцам, а не ж…дам» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dumskaya.net/news/lider-odesskogo-otdeleniya-pravogo-sektora-ukrai-085236/.

[10] Полиция открыла уголовное производство из-за антисемитских заявлений лидера одесского «Правого сектора» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dumskaya.net/news/tatyana-soykina-obyasnila-raznitcu-mezhdu-evreya-085256/.

[11] Куляс І. Стандарти й етика журналістики в умовах неоголошеної війни [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/ethics/standards/standarti_y_etika_zhurnalistiki_v_umovakh_neogoloshenoi_viyni/.

[12] Василик Л. Про інфоприводи та баланс інформації, або Як журналісти легітимізують ОРДЛО [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://detector.media/infospace/article/135902/2018-03-22-pro-infoprivodi-ta-balans-informatsii-abo-yak-zhurnalisti-legitimizuyut-ordlo/.

[13] Эко У. Как написать дипломную работу. Гуманитарные науки: Учебно-методическое пособие / Пер. с ит. Е. Костюкович. — М.: Книжный дом «Университет», 2003. – 2 изд. – С. 186.