Інформація, яку поширюють ЗМІ, має бути перевіреною й точною. Але чому за часів інтернету та нових медіа журналістам стає все складніше добиватися цього? Адже такі терміни, як «постправда» та «альтернативні факти», з’явилися саме в наші дні, коли, здавалося б, кожен, використовуючи різноманітні інструменти, наявні в мережі, може сам переконатися в тому, відбувалося щось насправді чи ні.
Річ у тому, що інтернет має дуже потужний потенціал до поширення інформації. І якщо всі наші друзі в соцмережах розповсюджують одні й ті ж самі фото чи відео, дуже легко повірити, що поширювана інформація – правда. Бо, на жаль, перше бажання у людини, що побачила в мережі щось цікаве, – саме поширити, а не перевірити інформацію.
Часом через брак часу і працівники ЗМІ «ведуться» на фейки. Часом – беруть участь у їхньому створенні. Згадаймо тут як приклад постановочне «вбивство» журналіста Аркадія Бабченка. Аудиторія все менше довіряє мас-медіа, надаючи перевагу тому, що говорять знайомі та сусіди. Тож стає дуже вразливою і може повірити будь-чому. Як наслідок – демократичні цінності та свободи опиняються під загрозою, оскільки погано інформований громадянин не може або й не хоче брати участь у демократичних процесах.
Точність для аудиторії – це…
Для журналістів точність – «це священна чаша Граалю… Але часто наша аудиторія нагадує нам, що ми часто не в змозі досягти на практиці того, що сповідуємо», зазначає Мішель Макмілан, автор підручника Newspaper Credibility Handbook[1]. Точність – це не тільки перевірені факти. Це ще й правильно написані імена та прізвища, цифри. Це вдало обрані джерела, що можуть бути компетентними і не вводитимуть журналістів у оману. Це й точність цитування. Однак, і цього замало. Як пишуть Біл Ковач і Том Розенстіл, «аби досягти правдивості, самої точності замало. «Правда у журналістиці» – це процес постійного розбору: вихідної історії та взаємодії між публікою, ньюзмейкерами та самими журналістами»[2]. Йдеться про те, що деякі теми потребують тривалої уваги ЗМІ для того, щоб розібратися в тому, що ж насправді відбулося.
Для того щоб перевірити точність надрукованої у ЗМІ інформації, дослідники використовують з-поміж іншого модель Чарнлі (Чарнлі запропонував цей метод ще у 1936 році). Людей, що давали коментарі журналістам, просять перевірити точність самої публікації. Зазвичай респонденти виявляються дуже критичними. У 1936 році виявилося, що половина текстів містить помилки. У 2005 році Скот Р. Мейер повторив це дослідження на матеріалі місцевих ЗМІ в США. Згідно з його даними, на думку джерел інформації, 61 % журналістських текстів містили помилки. Цікаво, що менше помилок містили так звані «передовиці» (58 %), а от секція місцевих новин, навпаки, більше – 63 %[3].
Скот Р. Мейер розрізняє два типи помилок у ЗМІ: фактичні та суб’єктивні. З-поміж фактичних: неправильне цитування, неточний заголовок, неточні цифри, неправильне написання прізвища чи посади, місця, часу, дати, адреси чи віку. Суб’єктивні помилки – це відсутність важливої інформації, викривлення в цитатах, надмірна сенсаційність тексту, цифри, що вводять в оману, применшення значення історії. Ставлення опитаних до фактичних та суб’єктивних помилок також було різним. Найбільш грубими аудиторія вважає саме суб’єктивні помилки, а от одруківки читачі готові пробачити[4].
Отже, помилки в журналістському тексті впливають на довіру до видання та й до усього журналістського цеху. Проте, журналісти часто недооцінюють той негативний вплив, який мають тексти з помилками. До того ж кожен, хто працював у газеті, знає, що зовсім уникнути помилок дуже складно. Не дарма Девід Рендол, автор підручника «Універсальний журналіст» вважає, що в кожному випуску має бути надруковане таке:
«Цю газету з її сотнями тисяч слів виготовила приблизно за 15 годин група звичайних, схильних до помилок людських істот, які за стінами тісних офісів намагаються з’ясувати правду про те, що сталося, у людей, які деколи нічого не хочуть говорити, а іноді просто перешкоджають»[5].
Здавалося б, це перебільшення, однак британські та американські газети мають спеціальну колонку, в якій публікують виправлення (див., наприклад, колонку газети The Guardian Corrections and Clarifications[6]).
Так, помилки трапляються, але це не означає, що з ними варто миритися. Журналісти та редактори мають дбати про те, щоб їх уникнути, але якщо цього не вдалося зробити – не приховувати своїх огріхів.
Чи працюють традиційні способи перевірки інформації за часів мережі?
Згідно із журналістськими стандартами, вважається, що найбільш точною є інформація, яку журналіст бачив на власні очі, а ту інформацію, яку йому переказують, потрібно перевіряти. Від припущень взагалі краще відмовитися. При цьому розрізняють джерела і першоджерела. Першоджерела – так звані ньюзмейкери, люди, без яких би не сталася подія. Зрозуміло, що вони мають більш точну інформацію. Проте інколи можуть трактувати її у своїх інтересах. А от джерела – це свідки, ті, хто просто щось бачили чи щось чули. Ключове слово тут – «щось». Вони зазвичай не мають повної інформації, проте незацікавлені, на відміну від першоджерел.
Біл Ковач і Том Розенстіл говорять, що для верифікації інформації важливо
- шукати якомога більше джерел, які стали свідками події;
- дізнаватися якомога більше про самі джерела, їхні мотиви;
- брати коментарі в усіх сторін конфлікту[7].
Це все – традиційні способи перевірки інформації. А що ж змінює інтернет? У мережі ми теж можемо бачити щось на власні очі – наприклад, із допомогою стріма чи YouTube-каналу когось, хто був на місці події. Також ми можемо отримувати інформацію від першоджерела – наприклад, читати пости лідерів думок у соціальних мережах чи блогах. І спілкуватися зі свідками ДТП чи якоїсь іншої події – на форумах, переглядати відео чи фото в пабліках чи групах.
Однак, часом інтернет лише дає ілюзію присутності на місці події: наприклад, переглядаючи ролик відеоблогера, ми думаємо: це ж проста людина, така, як і я, для чого йому брехати? На власні очі ми бачимо, як в одному з ресторанів Нью-Йорка на день народження Путіна подають спеціальний, майже двокілограмовий бургер (див. відео[8]).
А потім з’ясовується, що це фейк, відзнятий у цьому ресторані. І що адміністрація ресторану жодних акцій не планувала і не проводила.
Спробуємо зрозуміти, як визначити, наскільки точною є інформація в мережі.
Якщо ви не були на місці події, але вам пропонують фото чи відео, перше, що потрібно зробити, – поговорити з тим, хто поширює інформацію, і зрозуміти, чи справді ця людина була на місці події. Бо ж, як ми знаємо, завантажити контент може будь-хто.
Що ми з’ясуємо, якщо спробуємо дізнатися, хто ця дівчина, що розповідає нам про «путінбургер»? На відео ми бачимо, як вона подає бургер відвідувачу, а потім розповідає про акцію. Говорить, що акція триває вже три роки, говорить про сам бургер і про те, що вони вважають Путіна «видатною постаттю». Але титрів на відео немає. Ми не знаємо, хто це і, найважливіше, – якиу посаду в ресторані вона обіймає.
Пізніше з повідомлення ТАСС[9] дізнаємося, що акція – це ініціатива працівниці ресторану. Але чому на відео ми не маємо коментарів адміністрації? Саме представник адміністрації у цьому випадку – першоджерело. Адже якщо якийсь захід проводиться, адміністрація має його схвалити. Отже, довіряти відео чи фото, якщо ми не знаємо його походження і не бачимо першоджерел, не слід.
Ось іще один приклад, але вже наш – український фейк.
8 жовтня 2016 року у соціальній мережі Facebook почало швидко поширюватися це фото:
У нашому прикладі контент поширює не автор фото. Але він вказаний, тому можемо перевірити. За бажанням ми можемо знайти його сторінку та подивитися його дописи за 2016 рік. Нам важливо зрозуміти: чи був він на місці події? Читаючи інформацію «про себе», розуміємо, що він живе в Сумах. Але ж він міг відпочивати в Буковелі! Проте напередодні бачимо пости із Сум та Києва. Тож найкращим способом тут буде або запитати в автора фото про те, звідки воно, і чи саме він фотограф. Або ж можна здійснити зворотний пошук у Google. Зробивши це, переконуємося, що це не Буковель, а Гріндельвальд, Швейцарія. Є й інші способи перевірити цю інформацію: наприклад, використати сервіс Wolfram Alpha[10] і подивитися, якою була погода у Буковелі 6 жовтня. Чи був сніг? Якою була температура? Для цього формулюємо запит: weather in yaremche ukraine 06.10.2016 – і дивимося результати. Мінусова температура була вночі та під ранок – між другою та восьмою ранку. Також з третьої до сьомої години був туман. Але вдень температура піднімалася до +13. Тож і цей інструмент перевірки показує, що зображене на фото – малоймовірне.
Окрім Wolfram Alpha, Google Search by Image, може знадобитися також Fotoforensics[11] – сайт, який допомагає побачити, чи був використаний фотошоп під час обробки фото, ось як на цьому прикладі:
Якщо ми завантажимо це фото на сайт, то побачимо ось таку картину:
Тут очевидно, що фотографія неоднорідна. Є елемент – прапор США – який був доданий спеціально. Це ж бачимо і, аналізуючи EXIF-дані – метадані фотографії, які показують нам, яким фотоапаратом було зроблене фото, коли саме і які програми використовувалися для його обробки (камера Nokia, модель телефону Х2-02, зроблене 10 квітня 2014 року, програма, що використовувалася, – Adobe Photoshоp).
Однак важлива заувага. Перевіряти потрібно саме оригінальне фото. Якщо ви пересилали фото через месенджер чи через соціальні мережі, через компресію файлу частина інформації буде втрачена.
Це ж фото ми можемо перевірити з допомогою Google Street View або Google Earth, аби переконатися у тому, чи справді те місце, де було зроблено фото, виглядає саме так.
Підсумуємо: традиційні способи перевірки інформації працюють і в мережі. Якщо ми хочемо переконатися в тому, що фото чи відео, які ми знайшли в інтернеті, правдиві – застосовуємо ті ж самі інструменти перевірки. У посібнику з верифікації читаємо про правило Associated Press: «АP завжди боролися за пошук першоджерела, завдяки якому ми могли б зробити репортаж. І це завжди було способом перевірки контенту, отриманого від користувачів. У більшості випадків ми не можемо підтвердити інформацію, допоки не поговоримо з людиною, яка її першою поширила»[12].
У цьому ж посібнику містяться поради від Крейга Сілвермана та Ріни Цубакі: «Під час спроби оцінити інформацію – безвідносно того, чи то є зображення, твіт, відео чи інший вид контенту – необхідно підтвердити джерело та сам контент»[13]. Саме це ми й робили: знаходили джерело і намагалися переконатися в тому, який воно має стосунок до справи, чи могло джерело бути на місці події. Але тільки цього недостатньо. Потрібно піддавати сумнівам і сам контент – перевіряти його з використанням наявних в інтернеті інструментів.
Правда чи… постправда?
Чи може один і той самий факт одночасно бути правдою і неправдою? Здавалося б, хибне питання. Проте, сьогодні все частіше доводиться чути про якісь альтернативні версії, правду, яку від усіх хочуть приховати, світову змову тощо. Інтернет тим часом використовується для того, аби поширювати цю інформацію, а деякі дописи навіть виводити в топ.
Термін «постправда» – слово року 2016 – якраз і дає нам можливість пояснити, що мається на увазі. За версією укладачів-редакторів Оксфордського словника, які й присудили «постправді» цей титул, «слово описує обставини, в яких звернення до емоцій і особистих переконань важливіше під час формування громадської думки, ніж об’єктивні факти». Як зазначає «Українська служба BBC», уперше термін було вжито у 1992 році, але у 2016 році частота вживання збільшилася на 2000 %[14]. Як ми пам’ятаємо, 2016-й – рік голосування за вихід Великобританії з ЄС та президентських виборів у США.
Метью Д’Анкона пише про постправду таке: «Постправда – це однозначно не те ж саме, що брехня чи фальшивка. Це не стільки брехня, як реакція аудиторії на неправдиву інформацію. Емоційний розголос стає більш значущим, ніж факт і свідчення; перевірку інформації замінюють алгоритми в соціальних медіа, які кажуть нам те, що ми хочемо почути. Правда втрачає свою цінність як суспільний капітал, і виправданий скептицизм поступається місцем згубному релятивізму»[15].
Інаугурація президента США в 2017 році спричинила появу ще одного цікавого поняття «альтернативні факти». У день, коли відбувалася ця подія, в мережі почало з’являтися дуже багато фото та відео, які порівнювали інаугурацію Обами та Трампа. Зокрема, і ось це зображення:
Виходило, що Обама – більш популярний, ніж Трамп. Прес-служба президента мала якось реагувати на це, і наступного ранку Шон Спайсер, прес-секретар Білого дому, заявив, що кількість людей на фото з інаугурації Обами тільки на вигляд більша, а журналісти використовували нетипові фотографії для того, щоб показати подію[16].
Фактично нам пропонують не вірити своїм очам, а вірити словам прес-секретаря, який пропонує під іншим кутом поглянути на те, що ми знаємо.
Ця ж стратегія використовувалася Трампом та його штабом під час передвиборчої кампанії. Видання, що друкували інформацію, яка йому не подобалась, і навіть соцопитування поважних компаній називалися fake news.
Катаріна Рампел із The Washington Post пише: «Коментарі незалежних аналітиків про те, що плани Трампа призведуть до мільярдів дефіциту бюджету та поставлять під загрозу економіку, прибічники Трампа називали брехнею, тому що (А) аналітики упереджені щодо Трампа, (Б) Трамп ніколи не дозволить, щоб з економікою сталось щось лихе»[17].
Тобто, маючи справу із постправдою чи «альтернативними фактами», мусимо бути готові до того, що свідчення, докази та аргументи тут не працюють. Важливими стають не факти, а людина, що говорить нам про те, чому можна вірити, а чому – ні. Таким чином, постправда – це намагання людини, що була спіймана на брехні, викрутитися. Цікавим тут є той-таки путінбургер. Коли стало відомо, що жодного путінбургера немає, російське ТАСС надрукувало текст із підзаголовком «Бургер, який був». І там можна прочитати, що він справді був, тільки всі не так зрозуміли ситуацію[18].
Схожі приклади маємо не тільки в Росії чи США, але й в українських місцевих медіа. Адже переважна більшість видань належить тому чи іншому політику чи бізнесмену, який може впливати на те, як інформація подається. І таким чином, у різних ЗМІ ми читаємо абсолютно різні версії того, що сталося. Звернімо увагу на декілька матеріалів.
От у цьому тексті ми читаємо, що прокурор «віджав» квартиру в дитячого будинку. Це публікація сайту «Думская»[19]. У газетах «Одесская правда» та «Слово» знаходимо матеріал «Кому помешал прокурор Данилин», де читаємо, що… всі не так зрозуміли те, що відбулося. Насправді його підставили. І він нічого не «віджимав», бо квартира була його. А дитячий будинок туди вселили тому, що хотіли йому помститися[20].
Ще один подібний приклад: історія з обшуками у так званому В’єтнамському кварталі в Одесі. Видання «Думская» називає те, що відбулося, «етнічним погромом»[21], а газета «Одесская правда» публікує матеріал із назвою «З ніг на голову», де постраждалих названо «злочинцями».
За часів «екранної культури», коли зменшується кількість інформації, яку ми отримуємо шляхом безпосереднього контакту і, навпаки, збільшується кількість даних, які стають нам доступними з допомогою екранів[22], ми не маємо забувати, що екран – це рамка. Отже, ми бачимо тільки те, що нам пропонує побачити людина, яка публікує цю картинку. Тому дуже важливо розуміти, що це за людина і які мотиви вона має. І, знову ж таки, перш ніж поширювати інформацію чи ухвалювати остаточне рішення, важливо перевірити те, що бачимо.
Адже, як пишуть дослідники Померанцев та Райс, головна мета подібних стратегій – «звести нанівець критичне мислення читача»[23], Якщо аудиторію щодня бомбардують величезною кількістю версій, як це було зі збиттям малайзійського боінга, то аудиторія рано чи пізно просто зневіриться, стане пасивною і водночас дуже піддатливою до некритичного сприйняття будь-якої інформації.
Тому, підсумовуючи, згадаємо слова Біла Ковача та Тома Розенстіла, авторів підручника «Елементи журналістики», точність – це «фундамент, на якому зводиться все інше: контекст, інтерпретації, суперечки та вся публічна комунікація. Якщо фундамент несправний, все інше не триматиметься купи»[24].
Примітки:
[1] McLellan M. Accuracy Must Be Our Journalistic Grail [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://niemanreports.org/articles/accuracy-must-be-our-journalistic-grail/.
[2] Kovach B., Rosenstiel T. The Elements of Journalism, What Newspeople Should Know and the Public Should Expect. – Crown/Archetype, 2001. – Р. 53.
[3] Maier S. R. Accuracy Matters: Across-Market Assestment of Newspaper Error and Credibility // J&MC Quarterly. – 2005. — Vol. 82, No. 3. – P. 533-551.
[4] Там само. – Р. 5.
[5] Рендол Д. Універсальний журналіст / Пер. з англ. – Київ: «К. І. С.», 2007. – С. 26.
[6] Corrections and clarifications [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.theguardian.com/theguardian/series/correctionsandclarifications.
[7] Kovach B., Rosenstiel T. The Elements of Journalism, What Newspeople Should Know and the Public Should Expect. — Crown/Archetype, 2001. – Р. 91.
[8] Ролик Ruptly про путинбургер [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=ksKDygBjnjQ.
[9] Сотрудницу ресторана в Нью-Йорке отстранили от работы за акцию в честь дня рождения Путина [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://tass.ru/obschestvo/4631991.
[10] WolframAlpha [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.wolframalpha.com/
[11] Fotoforensics [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://fotoforensics.com/.
[12] Посібник з верифікації [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://verificationhandbook.com/book_ua/.
[13] Коли повідомлення про небезпеки розвалюються // Посібник з верифікації [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://verificationhandbook.com/book_ua/chapter1.php.
[14] Оксфордський словник назвав «постправду» словом року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.bbc.com/ukrainian/society/2016/11/161116_word_of_the_year_sm.
[15] d’Ancona М. Post-Truth: The New War on Truth and How to Fight Back. – Random House, 2017
[16] Trump’s inauguration crowd: Sean Spicer’s claims versus the evidence [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.theguardian.com/us-news/2017/jan/22/trump-inauguration-crowd-sean-spicers-claims-versus-the-evidence.
[17] Rampell С. When the facts don’t matter, how can democracy survive? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.washingtonpost.com/opinions/when-the-facts-dont-matter-how-can-democracy-survive/2016/10/17/560ff302-94a5-11e6-9b7c-57290af48a49_story.html?utm_term=.998e21c6d657.
[18] Сотрудницу ресторана в Нью-Йорке отстранили от работы за акцию в честь дня рождения Путина [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://tass.ru/obschestvo/4631991.
[19] Главным налоговиком Одесской области стал бывший прокурор, «отжавший» элитную квартиру у детского дома [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dumskaya.net/news/glavnym-nalogovikom-odesskoj-oblasti-stal-chinov-044430/.
[20] История одной провокации в Одессе: кому помешал Данилин? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://slovo.odessa.ua/stati/2206-istoriya-odnoy-provokacii-v-odesse-komu-pomeshal-danilin-foto.html.
[21] «Беркут, Беркут!» Как коррупционеры и беспредельщики объявили часть одесситов вне закона (колонка главного редактора) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dumskaya.net/news/berkut-berkut-kak-korruptcionery-i-bespredelshch-058691/.
[22] VAN DEJK, J. A. G. M.: The Network Society: Social Aspects of New Media. 2th Edition. London : Thousand Oaks, 2006. – Р. 194.
[23] Вайс М., Померанцев П. Повелителі брехні: інформація, культура та гроші на службі Кремля [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://krytyka.com/ua/articles/povelyteli-brekhni-informatsiya-kultura-ta-hroshi-na-sluzhbi-kremlya.
[24] Kovach B., Rosenstiel T. The Elements of Journalism, What Newspeople Should Know and the Public Should Expect. — Crown/Archetype, 2001. – Р. 55.