Параграф 6. Місцева журналістика та проблеми дискримінації

Місцеві ЗМІ мають сприяти інтеграції громади, тому дуже важливо, аби кожен член цієї громади не «почувався відкинутим геть». Проте дуже часто на шляху до поєднання стають стереотипи, перешкоджає ефект першого враження, панівні в суспільстві уявлення про ті або інші групи.

У звіті Futures for civil society[1] зазначено, що громади відчувають непевність в економічному плані: розрив між багатими й бідними (у звіті навіть використовується термін «економічна поляризація»). Окрім цього, укладачів звіту непокоїть зростання індивідуалізму, розчарування у політичному активізмі тощо.

Як ми вже зазначали вище: участь окремих членів громади у її житті залежить від того, чи почуваються вони там своїми. А ЗМІ мають вирішальний вплив на те, аби об’єднувати таких різних людей в одне ціле. Сьогоднішнє суспільство дуже часто називають фрагментованим, адже постійно виникає так багато факторів, які роз’єднують людей: це і політичні питання, і погляди на релігію та культуру, і уявлення про майбутнє власної країни. Тому завдання місцевих мас-медіа – сприяти рівномірному, справедливому представленню різних членів громади у суспільному діалозі, для чого, окрім усього іншого, потрібно уникати дискримінації за будь-якою ознакою.

Ін-групи та аут-групи у суспільстві (погляд Тена ван Дейка)

Голландський дослідник Тен ван Дейк говорить про те, що суспільство складається із двох типів груп: ін-групи та аут-групи (in-groups, out-groups). Ін-групи – це панівні або елітні групи, впливові люди у певному суспільстві або ж представники більшості. До аут-груп ван Дейк уналежнює представників меншин, а також біженців, незаконних поселенців. Між цими групами є постійне напруження, оскільки дуже часто з перспективи ін-групи представники аут-груп сприймаються як загроза, тягар для суспільства[2].

Як зазначає Тен ван Дейк, аут-групи зазвичай:
• «мають обмежений доступ до провідних мас-медіа;
• рідше використовуються як надійне та постійне джерело інформації;
• зображуються стереотипно або навіть негативно і здебільшого як “проблема”, якщо не як “тягар” чи загроза нашим значущим ресурсам;
• сприймаються як достатньо “неповноцінні” або “відсталі” порівняно з нашими нормами, цілями, культурою і, відповідно потребують нашої допомоги, розуміння і підтримки, передбачаючи, що вони адаптуються до наших соціальних та політичних норм, ідеології»[3]

Проте звідки у пересічних членів громади з’являються стійкі судження про аут-групи? З точки зору ван Дейка, судження про аут-групи поширюють так звані еліти, а журналісти зазвичай транслюють ці погляди. Дослідник пише: «Ми бачимо, що багато впливових фігур (а також їхній дискурс) є об’єктом постійної уваги журналістів, а тим самим їхня влада підтверджується та легітимізується»[4]. Справді, журналісти дуже залежні від представників влади, великого бізнесу, лідерів думок, адже вони є постійними джерелами інформації. Цитуючи їх, представники ЗМІ передають своїй аудиторії їхні погляди. І сьогодні ми бачимо, як у деяких країнах ЄС спеціально поширюється антиемігрантська риторика, внаслідок чого деякі партії або політики приходять до влади. Висловлюватися про загрозу від нелегальних мігрантів полюбляє і президент США. Звернімо увагу хоча б на цей його твіт:

«Вісім сирійців тільки що упіймані на південному кордоні, намагаючись потрапити у США. ІДІЛ, можливо. А я вам казав. Нам потрібна ВЕЛИКА І КЛАСНА СТІНА!»

Коли ми говоримо про дискримінацію в ЗМІ, то зазвичай під тим уявляється лише дискримінація за національною ознакою. Науковці також розглядають таке поняття, як «дискурс етнічної провини»[5] (ethnic blame discourse) – дискурс, у межах якого створюються оцінки щодо поведінки представників інших етносів. З точки зору цього дискурсу, судження про людину, її поведінку робиться тільки на основі її приналежності до певного етносу. Може поширюватися й мова ворожнечі – «публічне висловлювання, яке виражає ненависть або підштовхує до проявів жорстокості щодо людини чи групи на основі її приналежності до певної раси, релігії, статі чи сексуальної орієнтації»[6].

Проте, не тільки представники інших етносів можуть зазнавати утисків з боку суспільства. Тому в цьому параграфі ми розглянемо й інші форми дискримінації – не тільки за національною ознакою, але й за гендером, віком, соціальним статусом.
Отже, журналісти, зображуючи представників аут-груп, можуть поширювати уявлення про нерівність між ними та усією громадою. Далі в цьому параграфі ми поглянемо на матеріали місцевих ЗМІ та визначимо найбільш розповсюджені форми дискримінації

Гендерні стереотипи та сексизм у місцевих ЗМІ

Для того щоб відповісти на запитання про те, наскільки рівними зображують чоловіків та жінок журналісти, можна просто підрахувати кількість згадувань про чоловіків та жінок у новинах. Звичайно, отримана цифра (із значною перевагою в бік чоловіків) – це ще й відображення самого нашого суспільства, де в політиці та бізнесі чоловіки та жінки представлені дуже нерівномірно. Місцеві журналісти зазвичай майже не виробляють власних інформаційних приводів, запозичуючи їх із прес-релізів, в яких місцева влада звітує про свої досягнення. Відповідно, в аудиторії складаються стереотипи на кшталт: «політика / підприємництво тощо – не жіноча справа».
Як зазначають, Валерій Никифоренко та Анастасія Табанова, в Україні є дуже низьким показник участі жінок у парламенті, а також «є тенденція перевищення питомої ваги чоловіків над питомою вагою жінок у категоріях “Економічно активне населення” та “Зайняте населення”»[7]. Тамара Марценюк наводить такі дані: у світі в середньому жінки мають 22 % місця в національних парламентах, в Україні жінок – 12 %[8]. З-поміж причин дослідниця перераховує нижчий за чоловіків статус жінок у суспільстві, економічна нерівність (жінки можуть заробляти менше за чоловіків), розподіл ролей у родині, культура самого суспільства, коли жінки, що пішли у політику, не отримують підтримки, а також відсутність політичної освіти у населення[9].

А як можуть покращити ситуацію ЗМІ? Для цього звернімо увагу на джерела інформації та з’ясуймо, як часто журналісти обирають для коментарів у власних матеріалах жінок та чоловіків? Тут бачимо значний дисбаланс: чоловіків цитують у декілька разів більше, ніж жінок. Окрім того, жінки зазвичай коментують питання культури та освіти[10].
Візьмемо для прикладу першу шпальту газети «Вечерняя Одесса» за 14 червня 2018 року. Як відомо, перша шпальта – обличчя видання. Все, що тут надруковане, вважається найважливішим. Ось кого згадують журналісти:

Схожу ситуацію отримуємо, якщо аналізуватимемо фото: тут також чоловіки виграють із значною перевагою[11].
Однак, важливо звернути увагу і на конкретні формулювання, які можуть призвести до породження гендерних стереотипів. І важливо ставити собі таке питання: чи в однакових умовах відображені жінки та чоловіки?

Наприклад, коли журналісти пишуть про жінок, вони часто згадують про вік. А от щодо чоловіків це видається неважливим. Наприклад, у тексті, де аналізується політична агітація кандидатів у мери, читаємо про кандидатку Світлану Фабрикант: «женщина она зрелая, и это диктует определенную линию поведения…. условному избирателю предлагаются опыт, умение создавать семейный уют и хорошая кухня». Тут, по-перше, зазначений вік, а по-друге, робиться акцент на те, що для жінки головне – сім’я та кухня.

Також недоцільним вважається вказівка на сімейний стан, якщо це, звичайно, ніяк не стосується суті новини. От як у цьому прикладі про волонтерок із США, що приїхали до України. У матеріалі читаємо про одну з них: «Ліля в університеті добре вивчила російську мову, працює в юридичній бібліотеці, заміжня. Але спокійне і забезпечене життя здається їй надто нудним, тому вона з радістю прийняла пропозицію Рейчел супроводжувати її в подорожі до України» (газета «Вісник» від 18 липня 2018 року). Інформація про те, що волонтерка знає мову та працює в бібліотеці ще хоч якось стосується теми, але для чого писати, що вона заміжня? Ще й наголошувати, що вона покинула «спокійне і забезпечене життя».

Рональд Сміт, американський дослідник, рекомендує вживати прийом «черевик не на ту ногу»: «Запитайте себе, якби черевик було взуто на іншу ногу, чи варто було про це писати? Якщо ви хочете бути чесними, то згадавши у своєму тексті рід занять дружини чоловіка-політика, тоді напишіть те ж саме про чоловіка жінки політика… Але коли ви застосовуєте прийом “черевик не на ту ногу”, то часто розумієте, що інформація насправді недоцільна й неважлива».

Ще одна проблема – це кримінальні новини та тексти про ДТП. Наприклад, одеський сайт «Волнорез» часто пише про ДТП за участю жінок, виносячи у заголовок слово «автодама». Звернімо увагу на заголовки:

А тепер поставимо питання: в якому з цих випадків аудиторії важливо було знати, що за кермом – жінка? Після цього застосуємо прийом «черевик не на ту ногу» і доберемо відповідне слово для чоловіка за кермом, який став винуватцем ДТП. Автопан? Автомістер? Чи уявляєте ви собі новини з таким заголовком? Якщо водій-чоловік спричинив аварію, то в заголовок це зазвичай взагалі не виносять. А от жінка за кермом, яка потрапила в ДТП, – це, звичайно, новина для багатьох сайтів.

Зрозуміло, що подібні новини просто підіграють стереотипам про те, що жінки – невмілі водійки, тож вони тільки те й роблять, що потрапляють в аварії. Отже, для кримінальних новин та новин про ДТП дуже важливо ставити собі питання: чи має значення те, хто саме був за кермом, – жінка чи чоловік?

Для того щоб уникнути поширення гендерних стереотипів, журналістам радять «виробити внутрішньоетичні принципи стосовно висвітлення питань гендерних стереотипів, гендерної нерівності тощо; привертати більшу увагу до залучення жінок як експерток у висвітленні політики та інших сфер публічного життя»[12]. Окрім цього, потрібно:

  • писати про жінок та чоловіків, зазначаючи тільки ту інформацію, яка справді важлива для розуміння новини й слідкувати за тим, щоби у тексті як жінки, так і чоловіки висвітлювалися з використанням однакового підходу;
  • шукати баланс, публікуючи власні історії про жінок та чоловіків, які є лідерами думок у громаді, експертами з тих або інших питань, виконують важливі для громади функції (у нас поки що подібні тексти публікуються тільки до 8 Березня);
  • відмовитися від стереотипів, не поділяти професії та рід занять на чоловічі та жіночі.

Місцеві ЗМІ та питання національності

Американські дослідники, які моніторять вітчизняні ЗМІ щодо дотримання журналістами стандартів у висвітленні расових питань, звертають увагу на те, як у кримінальних новинах зображують Білих, Чорних та Латінос. Проаналізувавши місцеві телевізійні новини, Трейвіс Діксон та Деніель Лінц дійшли висновків, що Чорні втричі більше згадувалися журналістами як порушники закону, ніж як полісмени – його захисники. Латінос – у чотири рази частіше були зображені як злочинці, ніж як полісмени. А Білі, навпаки, частіше згадувались як полісмени, ніж як злочинці. Відповідно, типова картина, яку бачить глядач місцевих новин у США: це Білий поліцейський, який заарештовує Чорного чи Латінос. Тому аудиторія сприймає Чорних та Латінос як потенційних порушників закону[13].

Наші медіа також використовують подібний підхід, проте для них на перший план виходить не раса, а національність. Фактично для деяких журналістів є така собі шкала національностей, відповідно до якої ті або інші етноси можуть бути більш або менш схильні до злочинів. Наприклад, моніторинг одеських ЗМІ[14]показав, що жителів ЄС та американців журналісти частіше зображують як партнерів, молдаван, росіян – у конфліктних ситуаціях.

Час від часу також зустрічаємося з виразами «жінки неслов’янської зовнішності» або навіть «особи кавказької національності». Окрім цього, для того щоб на новину відреагувала ширша аудиторія, у заголовок виносять національність підозрюваного, часом провокуючи читачів на міжнаціональні конфлікти. Згадаймо з цього приводу хоча б події у Лощинівці.

Розглянемо декілька прикладів із місцевих ЗМІ. Перша новина: «Соцсети шокировал дончанин, въехавший на машине в одесский Горсад».

Тут журналістам важливо звернути увагу не просто на порушення правил дорожнього руху, а на те, що порушник – на машині з донецькими номерами. Підкріплюється це ще й рубрикою «Сами мы не местные». Насправді ж нічого не зміниться, якщо ми приберемо із заголовка цю вказівку на походження водія. Адже йдеться про правила паркування, які однакові для всіх.

Ще один приклад – новина «На Куликовом поле появился настоящий цыганский табор».

Тут знаходимо кричущі порушення. По-перше, використання слова «циганський». По-друге, акцент на тому, що мешканці «табору» порушують громадський порядок та живуть в «антисанітарних умовах». Додамо, що цю інформацію ми не можемо назвати перевіреною, адже вона базується лише на свідченні однієї «одеситки», а також на зауваженні самого автора новини, який не вказує, звідки саме він дізнався про «антисанітарні умови». Звернімо увагу також на стилістику:

  • «превратили парк в свой дом» (тобто захопили «нашу» територію, загрожують «нам»);
  • «цыгане облюбовали» (аналогічно – зазіхають на «нашу» територію);
  • «предприимчивые люди» (характеристика усього етносу, усі вони такі);
  • «жители района возмущаются, что муниципальные службы игнорируют неожиданных квартирантов» (по-перше, в тексті лише одна точка зору перехожої, по-друге, журналісти не звернулися до тих самих муніципальних служб, по-третє, знаходимо протиставлення «місцеві жителі» – «квартиранти»).

Звернімо увагу й на те, що національність часто зазначається і в розсилках із прес-служб правоохоронних органів. Але це зовсім не означає, що подібні подробиці мають становити інтерес і для журналістів.

Згадувати про національність чи походження героя новини потрібно, коли без цього історія не зрозуміла. Спробуйте прибрати з новини згадку про це і поставте собі питання: що змінилося? Якщо нічого – то просто не пишемо про це.

Висвітлюючи питання міжнаціональних відносин, журналісти також мають дбати про баланс. У прес-релізах поліції чи ж місцевої влади зазвичай маємо тільки один бік питання. Правоохоронці звітують про виконання своїх службових обов’язків, згадуючи про всі обставини затримання злочинця. Місцева влада, навпаки, хоче показати, що шукає партнерів за кордоном і сприяє інтеграції представників усіх національностей. Але що ж відбувається насправді? Чи немає дискримінації за національною ознакою у школах та дитячих садках? У лікарнях? Наскільки повну інформацію отримують громадяни?

Якщо позитивні новини про представників інших національностей зводяться лише до сфери культури, а у кримінальній хроніці без будь-якої причини згадуються ті або інші етноси, то можемо говорити, що подібна журналістика рано чи пізно призведе до поширення непорозумінь та спричинить міжнаціональні конфлікти. Подібні приклади ми вже мали, коли деякі ЗМІ Донецької та Луганської областей лякали свою аудиторію українцями-націоналістами, які готові навіть на вбивство, якщо чують російську мову. Звичайно, у цьому випадку йдеться про сплановану акцію. Але все ж непродумані згадки про ті або інші деталі можуть призвести до формування неадекватних уявлень про людей, які живуть із тобою по сусідству.

Як місцеві ЗМІ пишуть про пенсіонерів?

Про дискримінацію за гендерною чи національною ознакою багато хто чув. Але наскільки справедливими є журналісти, якщо вони пишуть про людей старшого віку? Наскільки повно відображують, наприклад, життя пенсіонерів? Іншими словами, що має зробити пенсіонер, аби про нього написали в новинах?

Як показав моніторинг одеських новин [15], про пенсіонерів зазвичай згадують як про пасивних людей, вони стають героями кримінальних новин та «джинси».

Отже, ми маємо дуже мало згадок про те, що люди старшого віку живуть активним життям. Часом заголовки взагалі створюють депресивне враження. Погляньмо для прикладу на заголовки сайту «Никвести»:

А тепер поставимо собі питання: тож як живуть пенсіонери на Миколаївщині? Відповідь: або стають жертвами злочинів, або ж самі їх створюють. Часом їх використовують як героїв у матеріалах із ознаками замовності (новина про Приватбанк).

Але найстрашніше – це самогубства. Згадуючи про суїцид, журналісти можуть робити припущення щодо того, чому людина зробила це. Наприклад, один із сайтів у заголовок виносить вказівку про те, що пенсіонер скоїв самогубство через маленьку пенсію, у тексті читаємо: «По информации очевидцев, мужчина написал предсмертную записку, в которой указал, что завещает все свое имущество внукам и уходит из жизни, поскольку сильно устал от того, что много денег уходит на его лечение». Але наскільки перевірена ця інформація? Згідно зі стандартами, журналісти мають утримуватися не тільки від неперевіреної інформації від неназваних очевидців, але й від того, щоб поширювати дані про причину самогубства.

А тепер поставимо те ж саме запитання: в яких випадках важливо було знати, що герой новини – пенсіонер? І чи зміниться щось принципово, якщо ми не будемо про це згадувати? Перераховані вище новини про злочини, ДТП за участю пенсіонерів не зміняться ніяк. Інша річ із текстом про конфлікт у маршрутці. Якщо водій не хотів везти пасажира саме через те, що той – пенсіонер, про це треба написати. Тому давайте почитаємо саму новину:

Судячи з того, що нам повідомляють, причиною конфлікту справді стало те, що пасажир – пенсіонер. Але чи ми можемо бути у цьому впевнені? Адже в тексті читаємо «судя по видео». Що це за відео? Хто водій? Чи справді це відбувалося в Миколаєві? Запитань багато. Давайте запитаємо ось що: для чого нам повідомляють цю новину? Для того, щоб набрати більше переглядів за скандальним заголовком? Чи для того, аби з’ясувати, що сталося, знайти цього водія і добитися справедливості?

Судячи з усього, журналістів справедливість не надто цікавить. Вони просто поширюють відео, як це може зробити кожен із нас у своїй соціальній мережі.

Погляньмо також на заголовок цього матеріалу:

Запитаємо себе: яка цінність такої новини? У самому тексті ми знаходимо просто звіт працівників МНС, які допомогли мешканці Подольська (колишній Котовськ). Фактично текст написаний просто для того, щоб викликати здивування в аудиторії, а не зрозуміти, в чому причина того, що сталося, як можна допомогти тощо.

Отже, у своїх матеріалах про пенсіонерів журналісти використовують вік героя новин як цікаву деталь, що має привернути увагу читачів до їхнього тексту. Оскільки провідним джерелом цих новин є розсилки прес-служб поліції, МНС, а також соцмережі, то пенсіонери переважно зображуються у текстах як пасивні, безпорадні громадяни, що живуть у бідності тощо. Аби уникнути подібної дискримінації, журналістам варто шукати власні історії, позитивні приклади. Хтось із людей старшого віку продовжує займатися спортом, хтось присвячує свій час улюбленому заняттю і, можливо, заробляє гроші завдяки хобі, хтось здобуває освіту, опановує інтернет. Аби аудиторія мала повне уявлення про життя місцевої громади, журналістам дуже важливо шукати різні історії. Це дозволить не просто уникати дискримінації, а й підвищити свої рейтинги. Адже ніщо не привертає увагу аудиторії більше, ніж захопливі історії про людей, чий приклад може надихнути або ж видатися корисним.

Люди з інвалідністю в об’єктиві ЗМІ

Про людей з інвалідністю місцеві ЗМІ згадують переважно у матеріалах із ознаками замовності. У такий спосіб депутати, бізнесмени чи представники місцевої влади можуть показати, що вони піклуються про людей. Але наскільки повно такі тексти відображують проблеми людей з інвалідністю? Чи знають, наприклад, місцеві жителі про те, наскільки зручним є їхнє місто чи село для людей із порушеннями зору? Чи для людей на інвалідному візку?

Якщо читач і зверне увагу на матеріал із ознаками замовності, в якому йтиметься про допомогу таким людям, то вважатиме, що в них все є. Адже депутати / бізнесмени / місцева влада їм постійно приділяють увагу.

Ось типовий матеріал на цю тему:

У тексті читаємо, що місцева влада приділяє увагу людям з інвалідністю: встановили навіс, топчани, душові кабінки та кабінки для перевдягання. Також спеціальна людина буде допомагати відвідувачам пляжу.

При цьому в новині немає жодного коментаря від тих, для кого цей пляж зроблений. Також не зрозуміло, наскільки зручно добиратися до цього пляжу. І ще один момент: як у тексті, так і на фото бачимо використання виразу «люди з обмеженими фізичними можливостями», що є порушенням. Адже тут робиться наголос на «обмеженнях». Правильно використовувати вираз «людина з інвалідністю».

У цьому випадку маємо справу з типовим «пресрелізмом». Журналісти переписали текст, який надійшов із прес-служби, і не спромоглися хоч якось перевірити інформацію або ж додати контекст. Якщо ж ми станемо тут на позицію звичайного читача, то він вважатиме, що влада піклується про громадян, адже виокремила спеціальний пляж для людей з інвалідністю.

Схожий текст із дніпровської газети «Наше місто»:

Тут так само читаємо матеріал, де нам повідомляють, що «за ініціативи міського голови» людям з інвалідністю виплатять допомогу. У тексті шість фото, на трьох із них – міський голова. У самому тексті немає жодної цитати від самих людей з інвалідністю.

Тож дуже часто, повідомляючи про цілком корисні для людей з інвалідністю факти, журналісти відображують тільки один бік: акцентують увагу на тих, хто допомагає. Але при цьому ігнорують інтереси тих, кому ця допомога призначена.

Також людей з інвалідністю журналісти показують часто як пасивних громадян, як жертв кримінальних злочинів, як людей, доведених до відчаю. Тут маємо схожу картину, як і з людьми старшого віку. І причина та ж сама: замість шукати власні історії, працівники ЗМІ надають перевагу прес-релізам та розсилкам від МНС і поліції.

Хоча, звичайно, є й цікаві журналістські проекти, як-от цей текст із Чернігова. Журналісти вирішили самі переконатися, наскільки зручним є це місто для людей з інвалідністю:

Отже, у матеріалах про людей з інвалідністю журналісти часто йдуть за прес-релізами, не намагаючись зрозуміти, а якою ж ситуація є насправді. Тож отримуємо або позитивну картину (людям з інвалідністю допомагають), або дуже негативну (люди з інвалідністю стають жертвами злочинців). А власних історій, з яких би ми дізналися, що саме турбує людей з інвалідністю, як вони живуть, бракує.

* * *

Форм дискримінації може бути дуже багато. Незважаючи на те, що на законодавчому рівні дискримінація заборонена, вона може існувати на побутовому рівні. Інколи вдаватися до неї можуть і в публічному просторі.

Як ми бачили, найчастіше дискримінаційні судження або ж стереотипи (гендерні, національні тощо) поширюються в місцевих ЗМІ через кримінальні історії (журналісти наголошують на статі, національності, віці та інших особливостях для привернення уваги до новини). У такий спосіб журналісти свідомо чи несвідомо підштовхують аудиторію до хибних суджень про те, що, наприклад, певні національності більше схильні до злочинів, а представники певної статі вміють чи не вміють водити авто.

Ще одна причина поширення неповної, часом викривленої інформації про ті або інші суспільні групи через ЗМІ – «джинса» та «пресрелізм». Передруковуючи тексти, підготовані прес-службами політиків чи бізнесменів, журналісти повторюють одне й те ж саме: певним групам населення постійно приділяється увага. Їхня ситуація – на спеціальному контролі у влади, волонтерів, активістів.

Хоча стикаємося і з відвертими дискримінаційними судженнями від журналістів. Вживання виразів на кшталт «жінки неслов’янської зовнішності», «антисанітарні умови», «неохайні» тощо не викликає, на жаль, резонансу в місцевих громадах, тому не засуджується публічно.

До того ж, як зазначає Біт Джозефі, те, що кожен має доступ до інтернету, часом унеможливлює фільтрування інформації, тож упередження, стереотипи та емоції часом беруть гору в дискусіях. Журналісти та редактори вже не є «гейткіперами»: у мережі користувач сам вирішує, що йому писати й читати[16]. Сьогоднішня «мода» до передруків постів лідерів думок із соціальних мереж також може призводити до поширення мови ворожнечі, дискримінаційних суджень.

В умовах війни та інформаційної агресії конфліктні настрої в суспільстві можуть підвищуватися, а отже, дуже важливо, аби місцеві ЗМІ сприяли тому, щоб аудиторія отримувала більш повне уявлення про життя різних суспільних груп. Для цього ЗМІ частіше потрібно знаходити власні інформаційні приводи, самим формувати порядок денний, розширювати базу експертів, жанрову палітру. І, звичайно, не забувати про емпатію – співчуття і просто не бути байдужим до проблем тих, хто живе навколо. Поставити себе на місце іншого – це, мабуть, найперше з чого потрібно починати, аби уникнути поширення стереотипів та дискримінаційних суджень.

Примітки: 

[1] Futures for Civil Society – Summary [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.carnegieuktrust.org.uk/publications/futures-for-civil-society-summary/.

[2] Тён А. ван Дейк Дискурс и власть: Репрезентация доминирования в языке и коммуникации. Пер. с англ. – М.: Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2013. – С. 23.

[3] Тён А. ван Дейк Дискурс и власть: Репрезентация доминирования в языке и коммуникации. Пер. с англ. – М.: Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2013. – C. 78.

[4] Там само. – С. 76.

[5] Romer D., Jamieson K., De Coteau N. The Treatment of Persons of Color in Local Television News: Ethnic Blame Discourse or Realistic Group Conflict? // Communication Research. – 1998. — Vol 25, Issue 3, pp. 286 – 305. https://doi.org/10.1177/009365098025003002.

[6]Нate speech [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://dictionary.cambridge.org/dictionary/english/hate-speech.

[7] Гендерна рівність в Україні: проблеми та шляхи удосконалення / В. Г. Никифоренко, А. І. Табанова // Вісник соціально-економічних досліджень. — 2014. — Вип. 2. — С. 218-225. — Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Vsed_2014_2_36.

[8] Марценюк Т. Жінки в українській політиці: виклики і перспективи змін. – Київ, 2015. – С. 18.

[9] Там само – 18.

[10] Див. Стеблина Н. Гендерні стереотипи в одеських медіа, або Кого журналісти люблять більше — жінок чи чоловіків [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.happymisto.od.ua/journalism/genderni-stereotipi-v-odeskix-media-abo-kogo-zhurnalisti-lyublyat-bilshe-zhinok-chi-cholovikiv.

[11] Там само.

[12] Марценюк Т. Жінки в українській політиці: виклики і перспективи змін. – Київ, 2015. – С. 32.

[13] Dixon T. L., Linz D. Race and the Misrepresentation of Victimization on Local Television News // Communication Research. – Vol. 27, Issue 5. — Р. 547-573.

[14] Стеблина Н. Друзі чи вороги: як одеські журналісти пишуть про іноземців? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.happymisto.od.ua/journalism/druzi-chi-vorogi-yak-odeski-zhurnalisti-pishut-inozemciv.

[15] Стеблина Н. Як одеські журналісти пишуть про пенсіонерів? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.happymisto.od.ua/journalism/yak-odeski-zhurnalisti-pishut-pro-pensioneriv.

[16] Josephi, B. Digital Journalism and Democracy. // C. Anderson, D. Domingo, A. Hermida & T. Witschge (Eds.), The Handbook of Digital Journalism. London: SAGE, 2016. – Р. 54.