Параграф 6. Місцева журналістика та проблеми дискримінації

Місцеві ЗМІ мають сприяти інтеграції громади, тому дуже важливо, аби кожен член цієї громади не «почувався відкинутим геть». Проте дуже часто на шляху до поєднання стають стереотипи, перешкоджає ефект першого враження, панівні в суспільстві уявлення про ті або інші групи.

У звіті Futures for civil society[1] зазначено, що громади відчувають непевність в економічному плані: розрив між багатими й бідними (у звіті навіть використовується термін «економічна поляризація»). Окрім цього, укладачів звіту непокоїть зростання індивідуалізму, розчарування у політичному активізмі тощо.

Як ми вже зазначали вище: участь окремих членів громади у її житті залежить від того, чи почуваються вони там своїми. А ЗМІ мають вирішальний вплив на те, аби об’єднувати таких різних людей в одне ціле. Сьогоднішнє суспільство дуже часто називають фрагментованим, адже постійно виникає так багато факторів, які роз’єднують людей: це і політичні питання, і погляди на релігію та культуру, і уявлення про майбутнє власної країни. Тому завдання місцевих мас-медіа – сприяти рівномірному, справедливому представленню різних членів громади у суспільному діалозі, для чого, окрім усього іншого, потрібно уникати дискримінації за будь-якою ознакою.

Ін-групи та аут-групи у суспільстві (погляд Тена ван Дейка)

Голландський дослідник Тен ван Дейк говорить про те, що суспільство складається із двох типів груп: ін-групи та аут-групи (in-groups, out-groups). Ін-групи – це панівні або елітні групи, впливові люди у певному суспільстві або ж представники більшості. До аут-груп ван Дейк уналежнює представників меншин, а також біженців, незаконних поселенців. Між цими групами є постійне напруження, оскільки дуже часто з перспективи ін-групи представники аут-груп сприймаються як загроза, тягар для суспільства[2].

Як зазначає Тен ван Дейк, аут-групи зазвичай:
• «мають обмежений доступ до провідних мас-медіа;
• рідше використовуються як надійне та постійне джерело інформації;
• зображуються стереотипно або навіть негативно і здебільшого як “проблема”, якщо не як “тягар” чи загроза нашим значущим ресурсам;
• сприймаються як достатньо “неповноцінні” або “відсталі” порівняно з нашими нормами, цілями, культурою і, відповідно потребують нашої допомоги, розуміння і підтримки, передбачаючи, що вони адаптуються до наших соціальних та політичних норм, ідеології»[3]

Проте звідки у пересічних членів громади з’являються стійкі судження про аут-групи? З точки зору ван Дейка, судження про аут-групи поширюють так звані еліти, а журналісти зазвичай транслюють ці погляди. Дослідник пише: «Ми бачимо, що багато впливових фігур (а також їхній дискурс) є об’єктом постійної уваги журналістів, а тим самим їхня влада підтверджується та легітимізується»[4]. Справді, журналісти дуже залежні від представників влади, великого бізнесу, лідерів думок, адже вони є постійними джерелами інформації. Цитуючи їх, представники ЗМІ передають своїй аудиторії їхні погляди. І сьогодні ми бачимо, як у деяких країнах ЄС спеціально поширюється антиемігрантська риторика, внаслідок чого деякі партії або політики приходять до влади. Висловлюватися про загрозу від нелегальних мігрантів полюбляє і президент США. Звернімо увагу хоча б на цей його твіт:

«Вісім сирійців тільки що упіймані на південному кордоні, намагаючись потрапити у США. ІДІЛ, можливо. А я вам казав. Нам потрібна ВЕЛИКА І КЛАСНА СТІНА!»

Коли ми говоримо про дискримінацію в ЗМІ, то зазвичай під тим уявляється лише дискримінація за національною ознакою. Науковці також розглядають таке поняття, як «дискурс етнічної провини»[5] (ethnic blame discourse) – дискурс, у межах якого створюються оцінки щодо поведінки представників інших етносів. З точки зору цього дискурсу, судження про людину, її поведінку робиться тільки на основі її приналежності до певного етносу. Може поширюватися й мова ворожнечі – «публічне висловлювання, яке виражає ненависть або підштовхує до проявів жорстокості щодо людини чи групи на основі її приналежності до певної раси, релігії, статі чи сексуальної орієнтації»[6].

Проте, не тільки представники інших етносів можуть зазнавати утисків з боку суспільства. Тому в цьому параграфі ми розглянемо й інші форми дискримінації – не тільки за національною ознакою, але й за гендером, віком, соціальним статусом.
Отже, журналісти, зображуючи представників аут-груп, можуть поширювати уявлення про нерівність між ними та усією громадою. Далі в цьому параграфі ми поглянемо на матеріали місцевих ЗМІ та визначимо найбільш розповсюджені форми дискримінації

Гендерні стереотипи та сексизм у місцевих ЗМІ

Для того щоб відповісти на запитання про те, наскільки рівними зображують чоловіків та жінок журналісти, можна просто підрахувати кількість згадувань про чоловіків та жінок у новинах. Звичайно, отримана цифра (із значною перевагою в бік чоловіків) – це ще й відображення самого нашого суспільства, де в політиці та бізнесі чоловіки та жінки представлені дуже нерівномірно. Місцеві журналісти зазвичай майже не виробляють власних інформаційних приводів, запозичуючи їх із прес-релізів, в яких місцева влада звітує про свої досягнення. Відповідно, в аудиторії складаються стереотипи на кшталт: «політика / підприємництво тощо – не жіноча справа».
Як зазначають, Валерій Никифоренко та Анастасія Табанова, в Україні є дуже низьким показник участі жінок у парламенті, а також «є тенденція перевищення питомої ваги чоловіків над питомою вагою жінок у категоріях “Економічно активне населення” та “Зайняте населення”»[7]. Тамара Марценюк наводить такі дані: у світі в середньому жінки мають 22 % місця в національних парламентах, в Україні жінок – 12 %[8]. З-поміж причин дослідниця перераховує нижчий за чоловіків статус жінок у суспільстві, економічна нерівність (жінки можуть заробляти менше за чоловіків), розподіл ролей у родині, культура самого суспільства, коли жінки, що пішли у політику, не отримують підтримки, а також відсутність політичної освіти у населення[9].

А як можуть покращити ситуацію ЗМІ? Для цього звернімо увагу на джерела інформації та з’ясуймо, як часто журналісти обирають для коментарів у власних матеріалах жінок та чоловіків? Тут бачимо значний дисбаланс: чоловіків цитують у декілька разів більше, ніж жінок. Окрім того, жінки зазвичай коментують питання культури та освіти[10].
Візьмемо для прикладу першу шпальту газети «Вечерняя Одесса» за 14 червня 2018 року. Як відомо, перша шпальта – обличчя видання. Все, що тут надруковане, вважається найважливішим. Ось кого згадують журналісти:

Схожу ситуацію отримуємо, якщо аналізуватимемо фото: тут також чоловіки виграють із значною перевагою[11].
Однак, важливо звернути увагу і на конкретні формулювання, які можуть призвести до породження гендерних стереотипів. І важливо ставити собі таке питання: чи в однакових умовах відображені жінки та чоловіки?

Наприклад, коли журналісти пишуть про жінок, вони часто згадують про вік. А от щодо чоловіків це видається неважливим. Наприклад, у тексті, де аналізується політична агітація кандидатів у мери, читаємо про кандидатку Світлану Фабрикант: «женщина она зрелая, и это диктует определенную линию поведения…. условному избирателю предлагаются опыт, умение создавать семейный уют и хорошая кухня». Тут, по-перше, зазначений вік, а по-друге, робиться акцент на те, що для жінки головне – сім’я та кухня.

Також недоцільним вважається вказівка на сімейний стан, якщо це, звичайно, ніяк не стосується суті новини. От як у цьому прикладі про волонтерок із США, що приїхали до України. У матеріалі читаємо про одну з них: «Ліля в університеті добре вивчила російську мову, працює в юридичній бібліотеці, заміжня. Але спокійне і забезпечене життя здається їй надто нудним, тому вона з радістю прийняла пропозицію Рейчел супроводжувати її в подорожі до України» (газета «Вісник» від 18 липня 2018 року). Інформація про те, що волонтерка знає мову та працює в бібліотеці ще хоч якось стосується теми, але для чого писати, що вона заміжня? Ще й наголошувати, що вона покинула «спокійне і забезпечене життя».

Рональд Сміт, американський дослідник, рекомендує вживати прийом «черевик не на ту ногу»: «Запитайте себе, якби черевик було взуто на іншу ногу, чи варто було про це писати? Якщо ви хочете бути чесними, то згадавши у своєму тексті рід занять дружини чоловіка-політика, тоді напишіть те ж саме про чоловіка жінки політика… Але коли ви застосовуєте прийом “черевик не на ту ногу”, то часто розумієте, що інформація насправді недоцільна й неважлива».

Ще одна проблема – це кримінальні новини та тексти про ДТП. Наприклад, одеський сайт «Волнорез» часто пише про ДТП за участю жінок, виносячи у заголовок слово «автодама». Звернімо увагу на заголовки:

А тепер поставимо питання: в якому з цих випадків аудиторії важливо було знати, що за кермом – жінка? Після цього застосуємо прийом «черевик не на ту ногу» і доберемо відповідне слово для чоловіка за кермом, який став винуватцем ДТП. Автопан? Автомістер? Чи уявляєте ви собі новини з таким заголовком? Якщо водій-чоловік спричинив аварію, то в заголовок це зазвичай взагалі не виносять. А от жінка за кермом, яка потрапила в ДТП, – це, звичайно, новина для багатьох сайтів.

Зрозуміло, що подібні новини просто підіграють стереотипам про те, що жінки – невмілі водійки, тож вони тільки те й роблять, що потрапляють в аварії. Отже, для кримінальних новин та новин про ДТП дуже важливо ставити собі питання: чи має значення те, хто саме був за кермом, – жінка чи чоловік?

Для того щоб уникнути поширення гендерних стереотипів, журналістам радять «виробити внутрішньоетичні принципи стосовно висвітлення питань гендерних стереотипів, гендерної нерівності тощо; привертати більшу увагу до залучення жінок як експерток у висвітленні політики та інших сфер публічного життя»[12]. Окрім цього, потрібно:

  • писати про жінок та чоловіків, зазначаючи тільки ту інформацію, яка справді важлива для розуміння новини й слідкувати за тим, щоби у тексті як жінки, так і чоловіки висвітлювалися з використанням однакового підходу;
  • шукати баланс, публікуючи власні історії про жінок та чоловіків, які є лідерами думок у громаді, експертами з тих або інших питань, виконують важливі для громади функції (у нас поки що подібні тексти публікуються тільки до 8 Березня);
  • відмовитися від стереотипів, не поділяти професії та рід занять на чоловічі та жіночі.

Місцеві ЗМІ та питання національності

Американські дослідники, які моніторять вітчизняні ЗМІ щодо дотримання журналістами стандартів у висвітленні расових питань, звертають увагу на те, як у кримінальних новинах зображують Білих, Чорних та Латінос. Проаналізувавши місцеві телевізійні новини, Трейвіс Діксон та Деніель Лінц дійшли висновків, що Чорні втричі більше згадувалися журналістами як порушники закону, ніж як полісмени – його захисники. Латінос – у чотири рази частіше були зображені як злочинці, ніж як полісмени. А Білі, навпаки, частіше згадувались як полісмени, ніж як злочинці. Відповідно, типова картина, яку бачить глядач місцевих новин у США: це Білий поліцейський, який заарештовує Чорного чи Латінос. Тому аудиторія сприймає Чорних та Латінос як потенційних порушників закону[13].

Наші медіа також використовують подібний підхід, проте для них на перший план виходить не раса, а національність. Фактично для деяких журналістів є така собі шкала національностей, відповідно до якої ті або інші етноси можуть бути більш або менш схильні до злочинів. Наприклад, моніторинг одеських ЗМІ[14]показав, що жителів ЄС та американців журналісти частіше зображують як партнерів, молдаван, росіян – у конфліктних ситуаціях.

Час від часу також зустрічаємося з виразами «жінки неслов’янської зовнішності» або навіть «особи кавказької національності». Окрім цього, для того щоб на новину відреагувала ширша аудиторія, у заголовок виносять національність підозрюваного, часом провокуючи читачів на міжнаціональні конфлікти. Згадаймо з цього приводу хоча б події у Лощинівці.

Розглянемо декілька прикладів із місцевих ЗМІ. Перша новина: «Соцсети шокировал дончанин, въехавший на машине в одесский Горсад».

Тут журналістам важливо звернути увагу не просто на порушення правил дорожнього руху, а на те, що порушник – на машині з донецькими номерами. Підкріплюється це ще й рубрикою «Сами мы не местные». Насправді ж нічого не зміниться, якщо ми приберемо із заголовка цю вказівку на походження водія. Адже йдеться про правила паркування, які однакові для всіх.

Ще один приклад – новина «На Куликовом поле появился настоящий цыганский табор».

Тут знаходимо кричущі порушення. По-перше, використання слова «циганський». По-друге, акцент на тому, що мешканці «табору» порушують громадський порядок та живуть в «антисанітарних умовах». Додамо, що цю інформацію ми не можемо назвати перевіреною, адже вона базується лише на свідченні однієї «одеситки», а також на зауваженні самого автора новини, який не вказує, звідки саме він дізнався про «антисанітарні умови». Звернімо увагу також на стилістику:

  • «превратили парк в свой дом» (тобто захопили «нашу» територію, загрожують «нам»);
  • «цыгане облюбовали» (аналогічно – зазіхають на «нашу» територію);
  • «предприимчивые люди» (характеристика усього етносу, усі вони такі);
  • «жители района возмущаются, что муниципальные службы игнорируют неожиданных квартирантов» (по-перше, в тексті лише одна точка зору перехожої, по-друге, журналісти не звернулися до тих самих муніципальних служб, по-третє, знаходимо протиставлення «місцеві жителі» – «квартиранти»).

Звернімо увагу й на те, що національність часто зазначається і в розсилках із прес-служб правоохоронних органів. Але це зовсім не означає, що подібні подробиці мають становити інтерес і для журналістів.

Згадувати про національність чи походження героя новини потрібно, коли без цього історія не зрозуміла. Спробуйте прибрати з новини згадку про це і поставте собі питання: що змінилося? Якщо нічого – то просто не пишемо про це.

Висвітлюючи питання міжнаціональних відносин, журналісти також мають дбати про баланс. У прес-релізах поліції чи ж місцевої влади зазвичай маємо тільки один бік питання. Правоохоронці звітують про виконання своїх службових обов’язків, згадуючи про всі обставини затримання злочинця. Місцева влада, навпаки, хоче показати, що шукає партнерів за кордоном і сприяє інтеграції представників усіх національностей. Але що ж відбувається насправді? Чи немає дискримінації за національною ознакою у школах та дитячих садках? У лікарнях? Наскільки повну інформацію отримують громадяни?

Якщо позитивні новини про представників інших національностей зводяться лише до сфери культури, а у кримінальній хроніці без будь-якої причини згадуються ті або інші етноси, то можемо говорити, що подібна журналістика рано чи пізно призведе до поширення непорозумінь та спричинить міжнаціональні конфлікти. Подібні приклади ми вже мали, коли деякі ЗМІ Донецької та Луганської областей лякали свою аудиторію українцями-націоналістами, які готові навіть на вбивство, якщо чують російську мову. Звичайно, у цьому випадку йдеться про сплановану акцію. Але все ж непродумані згадки про ті або інші деталі можуть призвести до формування неадекватних уявлень про людей, які живуть із тобою по сусідству.

Як місцеві ЗМІ пишуть про пенсіонерів?

Про дискримінацію за гендерною чи національною ознакою багато хто чув. Але наскільки справедливими є журналісти, якщо вони пишуть про людей старшого віку? Наскільки повно відображують, наприклад, життя пенсіонерів? Іншими словами, що має зробити пенсіонер, аби про нього написали в новинах?

Як показав моніторинг одеських новин [15], про пенсіонерів зазвичай згадують як про пасивних людей, вони стають героями кримінальних новин та «джинси».

Отже, ми маємо дуже мало згадок про те, що люди старшого віку живуть активним життям. Часом заголовки взагалі створюють депресивне враження. Погляньмо для прикладу на заголовки сайту «Никвести»:

А тепер поставимо собі питання: тож як живуть пенсіонери на Миколаївщині? Відповідь: або стають жертвами злочинів, або ж самі їх створюють. Часом їх використовують як героїв у матеріалах із ознаками замовності (новина про Приватбанк).

Але найстрашніше – це самогубства. Згадуючи про суїцид, журналісти можуть робити припущення щодо того, чому людина зробила це. Наприклад, один із сайтів у заголовок виносить вказівку про те, що пенсіонер скоїв самогубство через маленьку пенсію, у тексті читаємо: «По информации очевидцев, мужчина написал предсмертную записку, в которой указал, что завещает все свое имущество внукам и уходит из жизни, поскольку сильно устал от того, что много денег уходит на его лечение». Але наскільки перевірена ця інформація? Згідно зі стандартами, журналісти мають утримуватися не тільки від неперевіреної інформації від неназваних очевидців, але й від того, щоб поширювати дані про причину самогубства.

А тепер поставимо те ж саме запитання: в яких випадках важливо було знати, що герой новини – пенсіонер? І чи зміниться щось принципово, якщо ми не будемо про це згадувати? Перераховані вище новини про злочини, ДТП за участю пенсіонерів не зміняться ніяк. Інша річ із текстом про конфлікт у маршрутці. Якщо водій не хотів везти пасажира саме через те, що той – пенсіонер, про це треба написати. Тому давайте почитаємо саму новину:

Судячи з того, що нам повідомляють, причиною конфлікту справді стало те, що пасажир – пенсіонер. Але чи ми можемо бути у цьому впевнені? Адже в тексті читаємо «судя по видео». Що це за відео? Хто водій? Чи справді це відбувалося в Миколаєві? Запитань багато. Давайте запитаємо ось що: для чого нам повідомляють цю новину? Для того, щоб набрати більше переглядів за скандальним заголовком? Чи для того, аби з’ясувати, що сталося, знайти цього водія і добитися справедливості?

Судячи з усього, журналістів справедливість не надто цікавить. Вони просто поширюють відео, як це може зробити кожен із нас у своїй соціальній мережі.

Погляньмо також на заголовок цього матеріалу:

Запитаємо себе: яка цінність такої новини? У самому тексті ми знаходимо просто звіт працівників МНС, які допомогли мешканці Подольська (колишній Котовськ). Фактично текст написаний просто для того, щоб викликати здивування в аудиторії, а не зрозуміти, в чому причина того, що сталося, як можна допомогти тощо.

Отже, у своїх матеріалах про пенсіонерів журналісти використовують вік героя новин як цікаву деталь, що має привернути увагу читачів до їхнього тексту. Оскільки провідним джерелом цих новин є розсилки прес-служб поліції, МНС, а також соцмережі, то пенсіонери переважно зображуються у текстах як пасивні, безпорадні громадяни, що живуть у бідності тощо. Аби уникнути подібної дискримінації, журналістам варто шукати власні історії, позитивні приклади. Хтось із людей старшого віку продовжує займатися спортом, хтось присвячує свій час улюбленому заняттю і, можливо, заробляє гроші завдяки хобі, хтось здобуває освіту, опановує інтернет. Аби аудиторія мала повне уявлення про життя місцевої громади, журналістам дуже важливо шукати різні історії. Це дозволить не просто уникати дискримінації, а й підвищити свої рейтинги. Адже ніщо не привертає увагу аудиторії більше, ніж захопливі історії про людей, чий приклад може надихнути або ж видатися корисним.

Люди з інвалідністю в об’єктиві ЗМІ

Про людей з інвалідністю місцеві ЗМІ згадують переважно у матеріалах із ознаками замовності. У такий спосіб депутати, бізнесмени чи представники місцевої влади можуть показати, що вони піклуються про людей. Але наскільки повно такі тексти відображують проблеми людей з інвалідністю? Чи знають, наприклад, місцеві жителі про те, наскільки зручним є їхнє місто чи село для людей із порушеннями зору? Чи для людей на інвалідному візку?

Якщо читач і зверне увагу на матеріал із ознаками замовності, в якому йтиметься про допомогу таким людям, то вважатиме, що в них все є. Адже депутати / бізнесмени / місцева влада їм постійно приділяють увагу.

Ось типовий матеріал на цю тему:

У тексті читаємо, що місцева влада приділяє увагу людям з інвалідністю: встановили навіс, топчани, душові кабінки та кабінки для перевдягання. Також спеціальна людина буде допомагати відвідувачам пляжу.

При цьому в новині немає жодного коментаря від тих, для кого цей пляж зроблений. Також не зрозуміло, наскільки зручно добиратися до цього пляжу. І ще один момент: як у тексті, так і на фото бачимо використання виразу «люди з обмеженими фізичними можливостями», що є порушенням. Адже тут робиться наголос на «обмеженнях». Правильно використовувати вираз «людина з інвалідністю».

У цьому випадку маємо справу з типовим «пресрелізмом». Журналісти переписали текст, який надійшов із прес-служби, і не спромоглися хоч якось перевірити інформацію або ж додати контекст. Якщо ж ми станемо тут на позицію звичайного читача, то він вважатиме, що влада піклується про громадян, адже виокремила спеціальний пляж для людей з інвалідністю.

Схожий текст із дніпровської газети «Наше місто»:

Тут так само читаємо матеріал, де нам повідомляють, що «за ініціативи міського голови» людям з інвалідністю виплатять допомогу. У тексті шість фото, на трьох із них – міський голова. У самому тексті немає жодної цитати від самих людей з інвалідністю.

Тож дуже часто, повідомляючи про цілком корисні для людей з інвалідністю факти, журналісти відображують тільки один бік: акцентують увагу на тих, хто допомагає. Але при цьому ігнорують інтереси тих, кому ця допомога призначена.

Також людей з інвалідністю журналісти показують часто як пасивних громадян, як жертв кримінальних злочинів, як людей, доведених до відчаю. Тут маємо схожу картину, як і з людьми старшого віку. І причина та ж сама: замість шукати власні історії, працівники ЗМІ надають перевагу прес-релізам та розсилкам від МНС і поліції.

Хоча, звичайно, є й цікаві журналістські проекти, як-от цей текст із Чернігова. Журналісти вирішили самі переконатися, наскільки зручним є це місто для людей з інвалідністю:

Отже, у матеріалах про людей з інвалідністю журналісти часто йдуть за прес-релізами, не намагаючись зрозуміти, а якою ж ситуація є насправді. Тож отримуємо або позитивну картину (людям з інвалідністю допомагають), або дуже негативну (люди з інвалідністю стають жертвами злочинців). А власних історій, з яких би ми дізналися, що саме турбує людей з інвалідністю, як вони живуть, бракує.

* * *

Форм дискримінації може бути дуже багато. Незважаючи на те, що на законодавчому рівні дискримінація заборонена, вона може існувати на побутовому рівні. Інколи вдаватися до неї можуть і в публічному просторі.

Як ми бачили, найчастіше дискримінаційні судження або ж стереотипи (гендерні, національні тощо) поширюються в місцевих ЗМІ через кримінальні історії (журналісти наголошують на статі, національності, віці та інших особливостях для привернення уваги до новини). У такий спосіб журналісти свідомо чи несвідомо підштовхують аудиторію до хибних суджень про те, що, наприклад, певні національності більше схильні до злочинів, а представники певної статі вміють чи не вміють водити авто.

Ще одна причина поширення неповної, часом викривленої інформації про ті або інші суспільні групи через ЗМІ – «джинса» та «пресрелізм». Передруковуючи тексти, підготовані прес-службами політиків чи бізнесменів, журналісти повторюють одне й те ж саме: певним групам населення постійно приділяється увага. Їхня ситуація – на спеціальному контролі у влади, волонтерів, активістів.

Хоча стикаємося і з відвертими дискримінаційними судженнями від журналістів. Вживання виразів на кшталт «жінки неслов’янської зовнішності», «антисанітарні умови», «неохайні» тощо не викликає, на жаль, резонансу в місцевих громадах, тому не засуджується публічно.

До того ж, як зазначає Біт Джозефі, те, що кожен має доступ до інтернету, часом унеможливлює фільтрування інформації, тож упередження, стереотипи та емоції часом беруть гору в дискусіях. Журналісти та редактори вже не є «гейткіперами»: у мережі користувач сам вирішує, що йому писати й читати[16]. Сьогоднішня «мода» до передруків постів лідерів думок із соціальних мереж також може призводити до поширення мови ворожнечі, дискримінаційних суджень.

В умовах війни та інформаційної агресії конфліктні настрої в суспільстві можуть підвищуватися, а отже, дуже важливо, аби місцеві ЗМІ сприяли тому, щоб аудиторія отримувала більш повне уявлення про життя різних суспільних груп. Для цього ЗМІ частіше потрібно знаходити власні інформаційні приводи, самим формувати порядок денний, розширювати базу експертів, жанрову палітру. І, звичайно, не забувати про емпатію – співчуття і просто не бути байдужим до проблем тих, хто живе навколо. Поставити себе на місце іншого – це, мабуть, найперше з чого потрібно починати, аби уникнути поширення стереотипів та дискримінаційних суджень.

Примітки: 

[1] Futures for Civil Society – Summary [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.carnegieuktrust.org.uk/publications/futures-for-civil-society-summary/.

[2] Тён А. ван Дейк Дискурс и власть: Репрезентация доминирования в языке и коммуникации. Пер. с англ. – М.: Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2013. – С. 23.

[3] Тён А. ван Дейк Дискурс и власть: Репрезентация доминирования в языке и коммуникации. Пер. с англ. – М.: Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2013. – C. 78.

[4] Там само. – С. 76.

[5] Romer D., Jamieson K., De Coteau N. The Treatment of Persons of Color in Local Television News: Ethnic Blame Discourse or Realistic Group Conflict? // Communication Research. – 1998. — Vol 25, Issue 3, pp. 286 – 305. https://doi.org/10.1177/009365098025003002.

[6]Нate speech [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://dictionary.cambridge.org/dictionary/english/hate-speech.

[7] Гендерна рівність в Україні: проблеми та шляхи удосконалення / В. Г. Никифоренко, А. І. Табанова // Вісник соціально-економічних досліджень. — 2014. — Вип. 2. — С. 218-225. — Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Vsed_2014_2_36.

[8] Марценюк Т. Жінки в українській політиці: виклики і перспективи змін. – Київ, 2015. – С. 18.

[9] Там само – 18.

[10] Див. Стеблина Н. Гендерні стереотипи в одеських медіа, або Кого журналісти люблять більше — жінок чи чоловіків [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.happymisto.od.ua/journalism/genderni-stereotipi-v-odeskix-media-abo-kogo-zhurnalisti-lyublyat-bilshe-zhinok-chi-cholovikiv.

[11] Там само.

[12] Марценюк Т. Жінки в українській політиці: виклики і перспективи змін. – Київ, 2015. – С. 32.

[13] Dixon T. L., Linz D. Race and the Misrepresentation of Victimization on Local Television News // Communication Research. – Vol. 27, Issue 5. — Р. 547-573.

[14] Стеблина Н. Друзі чи вороги: як одеські журналісти пишуть про іноземців? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.happymisto.od.ua/journalism/druzi-chi-vorogi-yak-odeski-zhurnalisti-pishut-inozemciv.

[15] Стеблина Н. Як одеські журналісти пишуть про пенсіонерів? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.happymisto.od.ua/journalism/yak-odeski-zhurnalisti-pishut-pro-pensioneriv.

[16] Josephi, B. Digital Journalism and Democracy. // C. Anderson, D. Domingo, A. Hermida & T. Witschge (Eds.), The Handbook of Digital Journalism. London: SAGE, 2016. – Р. 54.

Параграф 1. Чому в мережевому світі так мало ексклюзивних новин?

Наша поінформованість залежить від джерел, яким ми довіряємо. Чим більше цих джерел, чим більш вони компетентні та різноманітні, тим краще ми орієнтуємося у ситуації. Відповідно, читаючи газету чи сайт, мусимо звертати увагу на те, звідки вони взяли ту або іншу інформацію.

Здавалося б, за часів інтернету, проблем із інформацією взагалі не має бути. Адже її так багато. До того ж завдяки соціальним мережам дуже легко знайти інформацію про кожного. Однак, на жаль, інтернет тільки створює ілюзію різноманітності. Насправді саме через появу мережі журналістам усе складніше надавати аудиторії ексклюзивні новини. У цьому параграфі спробуємо розібратися, чому так сталося.

Власні, гарячі та заплановані новини у місцевих ЗМІ

У журналістиці розрізняють три типи новин: власні, заплановані та гарячі. Власні новини вважаються найважливішими як для журналістів, так і для аудиторії. Адже це та інформація, яку журналіст віднаходить сам, його видання публікує ексклюзивну інформацію з перших рук. Таким чином, ЗМІ отримує увагу аудиторії, а сама аудиторія має збалансовану картину, розуміє, що насправді відбувається у суспільстві.

Заплановані та гарячі новини також важливі. Проте зазвичай вони надаються прес-службами. Наприклад, запланованою новиною буде прес-конференція, виставка, відкриття нової школи або ж будь-яка інша подія, про початок якої відомо заздалегідь. Працівники прес-служб мають багато часу для того, аби все підготувати: промови для учасників, відповіді на незручні запитання. Інколи до прес-конференції навіть готують «своїх» журналістів, що мають ставити правильні питання. З гарячими новинами все трохи інакше: до них не можна підготуватися, адже вони трапляються раптово. ДТП, аварії, злочини. Однак, інформацію про подібні події журналісти найчастіше також дізнаються від прес-служб поліції, СБУ, прокуратури або МНС. Відповідно, дані, які ми отримуємо, будуть неповні, найчастіше вони подаються односторонньо. Адже маємо справу із прес-службою, завдання якої – створювати позитивний імідж для організації. Тож у текстах розставлятимуться акценти, а деякі дані взагалі можуть замовчуватися.

Незважаючи на це, саме заплановані та гарячі новини становлять основу новинної стрічки мережевих видань або ж газетного випуску. Як зазначає експертка ІДПО Алла Ярова, «регіональні медіа демонструють стійке небажання працювати з першоджерелами, особливо це характерно для інформаційних сайтів. Без сумніву, інтернет дав журналістиці якісно нові можливості та водночас спровокував і її кризу, зокрема кризу якості інформаційної продукції»[1]

Чому у виданнях так мало власних повідомлень? Тому що для їхнього створення потрібні додаткові ресурси: задля того аби опублікувати ексклюзив, потрібно довго шукати джерела, перевіряти інформацію, працювати в полі. Прес-реліз, якщо він написаний за всіма правилами, може бути повністю запозичений, незважаючи на те, що, за словами експертки ІДПО Ірини Новожилової, інформація, надана прес-службою, є «вторинною», її потрібно доповнювати, орієнтуючись на стандарти[2].

Інтернет взагалі суттєво змістив баланс у бік запланованих та гарячих новин. Прес-служби можуть розміщувати інформацію на своїх акаунтах у соціальних мережах, або ж журналісти можуть підписуватися на розсилку, отримуючи всю інформацію на свою електронну скриньку. Прес-конференції можна переглядати в редакції, якщо прес-центр забезпечує трансляцію через свій YouTube-канал.

Подивімося на цифри:

Згідно з нашими дослідженнями[3], кількість ексклюзивних новин на сайтах коливається від 4 % до 18 %.

Поміркуймо. Якщо на сайті 4 % ексклюзивних новин, то решта 86 % –запозичені. Фактично читач отримує близько 90 % передруків: повідомлення прес-служб, інших ЗМІ, користувачів соцмереж тощо.

До того ж, як ми бачимо, є залежність між тим, скільки новин сайт друкує щодня, і тим, наскільки високим є відсоток ексклюзивності. З-поміж видань, наведених у діаграмі, найбільше власних новин публікує одеський сайт «Думская», адже за день там виходить близько 30 новин. Також маємо дослідження[4], згідно з яким сайт, що збільшує кількість новин на стрічці, втрачає кількість ексклюзивних повідомлень.

Фактично редакціям доводиться обирати: або кількість, або ексклюзивність. І сьогодні з-поміж українських місцевих сайтів маємо дві моделі:

  • перша – традиційний місцевий сайт, що друкує місцевий контент, подаючи не більше 30-40 новин на день;
  • друга – місцевий сайт, що друкує понад 50 новин на день, додаючи до місцевих новин всеукраїнські та навіть міжнародні новини.

Здавалося б, це дивно: місцевий сайт, що друкує всеукраїнські чи місцеві новини. Насправді це дуже легко пояснити гонитвою видань за читачем. Чим більше новин, тим більше заходів на сайт. До того ж аби новини були клікабельними, потрібно, щоб у заголовках зустрічалися відомі прізвища та назви. А міжнародні та всеукраїнські новини в нас більш популярні, ніж місцеві події.

Переважна більшість українців, що читають мережеві новини, обирають портал ukr.net (саме цей сайт, згідно з дослідженням Інтерньюз, є в Україні найпопулярнішим[5]). А українські портали, на жаль, сортують новини не за якістю, рейтинговістю тощо, а за ключовими словами в заголовку. Тому, наприклад, миколаївський сайт цілком може публікувати міжнародні та всеукраїнські новини й отримувати заходи від аудиторії з усієї України. Це призводить до того, що за часів інтернету журналістика відривається від географії, а отже, і від місцевої громади, вважають Біл Ковач і Том Розенстіл[6].

Конкурентне середовище змушує місцеві сайти новин шукати власні моделі виживання, і рідко хто обирає для цього публікацію ексклюзивних текстів. Як зазначають американські редактори місцевих ЗМІ, «найбільш важливі новини, на жаль, найбільш витратні з точки зору збору інформації та публікації… Коли редакторів та видавців запитали про те, що саме заважає їм покращити висвітлення місцевих питань, вони зазначили, що найбільша перешкода – це штат, а саме кількість репортерів, а також плинність кадрів, досвідченість репортерів, їхні практичні навички та знання місцевої спільноти»[7].

Для того щоб друкувати власні новини, потрібні кореспонденти на місцях. Для того щоб передруковувати прес-релізи – достатньо декількох редакторів на стрічці новин, які, не виходячи з офісу, стабільно даватимуть норму. До того ж, як вважає Расмус К. Нільсен, у цифровому світі «новини дорого виробляти, проте дешево передруковувати»[8]. І справді, якщо звернути увагу на походження запозичених новин на сайтах, ми побачимо, що інтернет-видання прагнуть передруковувати не ексклюзивні повідомлення з інших сайтів, а найбільш популярні. Тож сайт і стає не тим медіа, який поширює власні новини, а тим, що збирає в одному місці найбільш рейтингові тексти[9].

Цікаво, що під впливом інтернету і друковані видання публікують меншу кількість власних новин[10].

Тут маємо більші відсотки, ніж на сайтах. Але поміркуймо над тим, що газети, на відміну від сайтів, мають час для того, аби знайти та перевірити новину. Проте, лише кожна третя чи навіть п’ята публікація у друкованих ЗМІ – ексклюзивна. Якщо ж подивитися на перші шпальти видань, то побачимо, що більшість із них надають перевагу саме запланованим подіям: звіти із сесій міської чи обласної ради, повідомлення прес-служб місцевої влади, передрук новин із мережі. Це можна пояснити, по-перше, залежністю видань від певних політиків (наприклад, газета одеської міської ради «Одесский вестник» на першій шпальті кожного номера публікує фотографію мера міста, подаючи інформацію про його роботу, відтак подібні «опуси» просто витісняють ексклюзивні повідомлення). По-друге, через скорочення деякі газети можуть взагалі не мати у штаті журналістів. У такому разі редактору й доводиться робити номер із прес-релізів.

Тож за часів інтернету – з різних причин – місцева аудиторія зазвичай отримує дуже неповну інформацію про те, що відбувається. Як пише експертка ІДПО Любов Василик про ЗМІ Чернівців, «майже вся подієвість із подачі мас-медіа крутиться навколо двох-трьох політиків»[11]У Харкові, за даними експерта ІДПО Юрія Хомайка, «різноманітні події, за винятком спорту, криміналу й мистецтва, цікавлять журналістів переважно у випадках, коли на них присутні керівники міста, області, народні депутати від Харківщини та відомі в місті бізнесмени, які в таких випадках виступають як видатні жертовні благодійники»[12]. Саме політики та представники силових структур найчастіше згадуються у місцевих ЗМІ.

Провідні джерела інформації місцевих ЗМІ

Ми живемо в часи громадянської журналістики, коли кожен, хто має смартфон, може стати кореспондентом. Здавалося б, цей факт має відобразитися на різноманітті контенту новин. Однак це не так.

У журналістиці існує таке поняття, як «ієрархія доступу», згідно з якою більше цитують і більше говорять про тих, хто має статус, владу, гроші. Відповідно, проблеми простих людей майже не стають об’єктом уваги ЗМІ. Журналісти дуже залежні від представників влади, оскільки вони ухвалюють рішення, що можуть бути цікаві всім. Представники влади користуються цим, завойовуючи популярність у аудиторії, яка згодом голосуватиме на виборах.

Якщо знову ж таки аналізувати перші шпальти місцевих газет, то можна переконатися, що найбільше у публікаціях згадують саме представників місцевої влади. Якщо подивитися на контент мережевих новин, то отримаємо двох лідерів: місцеву владу та силові структури[13]:

Практично однакова ситуація на всіх чотирьох сайтах, що виходять у різних регіонах України. Влада завжди має пріоритет. Внаслідок того що журналісти залежні від прес-релізів, а через брак часу або штатних працівників норма публікацій постійно збільшується, то ці прес-релізи часом передруковуються без змін. Експерт ІДПО Володимир Садівничий пише: «Справа медійників – зацитувати слова слуги народу, а до аналізу дієвості влади руки не доходять – потрібно оперативно повідомити про інший міськвиконком»[14].

Отже, місцева влада або силові структури отримують можливість детально роз’яснити свої дії, перерахувавши тільки позитивні моменти. Такі тексти-передруки прес-релізів дуже часто нагадують «джинсу». Ось один із них:

Основою цього тексту став пост заступника міського голови у соцмережі. Незважаючи на це, журналісти просто передрукували його, не піклуючись про баланс думок, повноту та інші професійні стандарти. Тут же ми читаємо: «весь город смотрит на нас», тобто газета цілком свідомо дає змогу представникам влади рекламувати себе. Судячи із цього тексту, видається, що у Дніпрі взагалі немає проблем із громадським транспортом, усі машини сучасні: за європейським та американським зразками. Трамваї та тролейбуси ходять за графіком, їх достатньо. Усі задоволені.

А тепер поміркуймо, як би мав виглядати цей текст, якби журналісти спробували самі зібрати інформацію. Адже дивно: нам розповідають про райські умови роботи на комунальному підприємстві, а при цьому дають телефон відділу кадрів. Виходить, що кадрів якраз недостатньо. Чому? Що не влаштовує тих, хто звільняється?

Подібні передруки призводять до того, що аудиторія отримує ілюзію підзвітності, відкритості влади. Але якщо ми маємо змогу читати пости з фейсбук-сторінки міського голови, це не означає, що ми добре про все поінформовані. Те ж саме стосується повідомлень силових структур: ми читаємо тільки про розкриті злочини, а скільки таких, що лишилися нерозкритими? А чи є зловживання службовим становищем? Приклади некомпетентності, недбалості?

Постійні передруки прес-релізів призводять ще й до порушення професійних стандартів. Наприклад, за нашими підрахунками, середня кількість джерел інформації на одну публікацію в одеських ЗМІ – 1,5[15]. Це означає, що у більшості текстів маємо усього одне, максимум два джерела. Повторимося: це не сайт, а газета, в якій журналісти мають час, аби отримати більше інформації та точок зору.

На сайтах також бракує матеріалів, у яких було б більше однієї позиції[16]:

І тут залежність та ж сама: чим більше новин на стрічці, тим менш збалансованим є текст.

Отже, низький відсоток ексклюзивності новин призводить до того, що порядок денний місцевої журналістики формують місцева влада та силові структури. Щодо останніх – тут більш вразливими є сайти, які друкують більше новин на кримінальну тематику.

Тому критично сприймати дії влади місцеві ЗМІ просто не здатні. І не тому, що журналісти не мають, що сказати. А тому, що просто не мають часу для того, щоб доповнити прес-реліз, дехто скутий високою нормою публікацій.

Таким чином, в українських місцевих новинах практично не представлені інші точки зору. Немає експертів, які б коментували ситуацію. Інформація, яка надається у прес-релізах влади чи силових структур, не перевіряється.

Ці наші спостереження підводять до висновку: місцеві ЗМІ не тільки через непрозору систему медіавласності, а й через недосконалу організацію збору новин не здатні бути дискусійним майданчиком, де б лідери суспільної думки обговорювали важливі для місцевої громади питання.

Проте, чи є вихід із такого становища?

Як позбавитися залежності від прес-релізів?

За нашими підрахунками[17], приблизно половина контенту місцевих сайтів мають однакові інформаційні приводи. Це означає, що журналісти різних сайтів використовують для новин одні й ті ж самі прес-релізи. Тому тексти «змагаються» за увагу читача не унікальністю, ексклюзивністю, а заголовком. Хто із журналістів добере найбільш скандальний, той і отримає свого читача.

А що маємо у підсумку? По-перше, для читача сайти стають схожими один на одний. Як показують дослідження «Детектор Медіа», аудиторія рідко може сказати, звідки саме була отримана та або інша новина[18]. По-друге, женучись за сенсаційністю, журналістика втрачає свій зв’язок із «ідеєю громадянської відповідальності»[19]. Тож робимо висновок, що нашим місцевим ЗМІ, як газетам, так і сайтам, бракує унікальності. А вона обов’язково з’явиться, якщо надавати перевагу власним новинам.

І з-поміж українських місцевих газет такі видання є. Наприклад, «Вісті Марківщини», видання з Луганщини. Газета відрізняється від інших тим, що цікавиться думкою містян, має кореспондентів, що висвітлюють життя не тільки в самій Марківці, але й у районах.

Ось як журналісти подають матеріал про можливе відродження ставка та зони відпочинку біля нього:

У тексті є як думка місцевих жителів, які пам’ятають, яким був ставок раніше, так і коментарі місцевої влади. Аби написати цей матеріал, журналісти звернулися з письмовим запитом до селищної ради, а також поспілкувалися із секретарем селищної ради. Використали фотографії з архіву.

Так, у газетярів є час шукати додаткові коментарі, чекати відповіді на інформаційний запит, але що робити місцевим сайтам? Ймовірно, не варто зосереджуватися лише на новинах. Будь-який ЗМІ цінний саме своїм ексклюзивним продуктом, а новини вже не є такими. Тому є сайти, які зменшують кількість новин, подаючи тільки найважливіші, і зосереджуються більше на аналітичному контенті, опановують нові формати, використовують мультимедіа, лонгріди, більше залучають читачів. Також сайти можуть брати на себе завдання організовувати, структурувати інформаційний потік. Хтось може працювати за прикладом порталу: збирати найбільш якісні та цікаві новини в одному місці. Колись одеське видання «Думская» мало на меті створити альтернативу порталу ukr.net – публікувати всі новини області в себе на сайті, а також робити своєрідний рейтинг ЗМІ. Деякі сайти Донеччини створюють довідники, де розповідають про помітних людей у регіоні. Ось приклад сайту «Славгород»:

Ще один спосіб залучити аудиторію – звертатися до неї, цікавитися її думкою. Багато ЗМІ мають для цього телефонну лінію або ж спеціальну рубрику на сайті на кшталт «повідом свою новину». Проте цього недостатньо. Журналісти самі мають проявляти ініціативу. Пропонувати актуальні для місцевої спільноти теми і звертатися до читачів по коментар. Можна й через свій акаунт у соціальній мережі, який має не тільки містити посилання на останні матеріали, але й бути майданчиком для постійної взаємодії з читачем. Звернімо увагу на те, що провідні видання світу мають спеціальні відділи, які працюють тільки з фідбеком від аудиторії: читають коментарі та відповідають на них, залучають читачів до участі в опитуваннях тощо. Звичайно, українські місцеві видання не можуть собі дозволити спеціально винайняти для цього спеціалістів, але заохочувати читачів до коментування – важливо.

Отже, сучасні новини під впливом інтернету змінюються. З одного боку, новин стає багато, з’являються вони швидше. Але з іншого – втрачається унікальність контенту, і всі видання стають схожими одне на одне. Оскільки заснувати сайт сьогодні дуже просто, місцеві медіаринки стають «роздутими», багато сайтів можуть просто дублювати новини.

За таких умов дуже важливо знайти власний стиль роботи з інформацією, зосереджуватися не тільки на новинах, але й шукати нові формати. Адже якщо місцеве видання зосереджується тільки на новинах, воно не займатиме на медіаринку своєї ніші й не матиме свого постійного читача. Відповідно, не матиме й майбутнього.

Примітки:

[1] Ярова А. Дайджести як головний формат регіональної журналістики [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/monitoring/regional_newspapers/daydzhesti_yak_golovniy_format_regionalnoi_zhurnalistiki/.

[2] Новожилова І. Житомирські медіа: про стандарт достовірності та місцеву комунікацію [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/monitoring/regional_newspapers/zhitomirski_media_pro_standart_dostovirnosti_ta_mistsevu_komunikatsiyu/.

[3] Стеблина Н. Регіональні сайти – для кого і на кого працюють? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/monitoring/regional_newspapers/regionalni_sayti_dlya_kogo_i_na_kogo_pratsyuyut/.

[4] Стеблина Н. Влада чи громадяни, або Кого обирають місцеві ЗМІ? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/monitoring/regional_newspapers/vlada_chi_gromadyani_abo_kogo_obirayut_mistsevi_zmi/.

[5] Ставлення населення до ЗМІ та споживання різних типів ЗМІ в Україні (2017 р.) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://internews.in.ua/wp-content/uploads/2017/09/USAID_Internews_2017MediaConsumSurvey_Full_UKR.pdf.

[6] Kovach B., Rosenstiel T. The Elements of Journalism, What Newspeople Should Know and the Public Should Expect. – Crown/Archetype, 2001. – Р. 37.

[7] The Local News Handbook. – Reston, Va: Readership Issues Committee, 1999. – P. 10.

[8] Neilsen R. K. The Business of News // The Sage Handbook of Digital Journalism. – P. 107.

[9] Див. Стеблина Н. Немісцеві медіа Львова: як львівські сайти стають всеукраїнськими [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/monitoring/regional_newspapers/nemistsevi_media_lvova_yak_lvivski_sayti_stayut_vseukrainskimi/.

[10] Див. Стеблина Н. Одеські газети й інформаційна пустеля [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/monitoring/regional_newspapers/odeski_gazeti_y_informatsiyna_pustelya/.

[11] Василик Л. Чернівецька онлайн-журналістика на 49 % є замовною – моніторинг ІДПО [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ualocal.media/wp-admin/post.php?post=96&action=edit.

[12] Хомайко Ю. Медіа Харкова обслуговували своїх хазяїв [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/monitoring/regional_newspapers/media_kharkova_obslugovuvali_svoikh_khazyaiv/.

[13] Див. Стеблина Н. Регіональні сайти – для кого і на кого працюють? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/monitoring/regional_newspapers/regionalni_sayti_dlya_kogo_i_na_kogo_pratsyuyut/.

[14] Садівничий В. Сумські ЗМІ і специфічне розуміння інформаційного приводу [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/monitoring/regional_newspapers/sumski_zmi_i_spetsifichne_rozuminnya_informatsiynogo_privodu/.

[15] Див. Стеблина Н. Одеські газети й інформаційна пустеля [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/monitoring/regional_newspapers/odeski_gazeti_y_informatsiyna_pustelya/.

[16] Див. Стеблина Н. Регіональні сайти – для кого і на кого працюють? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/monitoring/regional_newspapers/regionalni_sayti_dlya_kogo_i_na_kogo_pratsyuyut/.

[17] Стеблина Н. «Так бывают же совпадения», або Чи багато на одеських сайтах однакових новин? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.happymisto.od.ua/journalism/tak-byvayut-zhe-sovpadeniya-abo-chi-bagato-na-odeskix-sajtax-odnakovix-novin.

[18] Інформаційне споживання, потреби та погляди мешканців Сходу Ураїни (частини Луганської та Донецької областей, підконтрольні уряду України): Звіт за результатами дослідження. – К.: «Детектор Медіа», 2017. – 40 с.

[19] Kovach B., Rosenstiel T. The Elements of Journalism, What Newspeople Should Know and the Public Should Expect. – Crown/Archetype, 2001. – Р. 36.

Параграф 2. Між «альтернативними фактами» та точністю: перевірка інформації за часів нових медіа

Інформація, яку поширюють ЗМІ, має бути перевіреною й точною. Але чому за часів інтернету та нових медіа журналістам стає все складніше добиватися цього? Адже такі терміни, як «постправда» та «альтернативні факти», з’явилися саме в наші дні, коли, здавалося б, кожен, використовуючи різноманітні інструменти, наявні в мережі, може сам переконатися в тому, відбувалося щось насправді чи ні.

Річ у тому, що інтернет має дуже потужний потенціал до поширення інформації. І якщо всі наші друзі в соцмережах розповсюджують одні й ті ж самі фото чи відео, дуже легко повірити, що поширювана інформація – правда. Бо, на жаль, перше бажання у людини, що побачила в мережі щось цікаве, – саме поширити, а не перевірити інформацію.

Часом через брак часу і працівники ЗМІ «ведуться» на фейки. Часом – беруть участь у їхньому створенні. Згадаймо тут як приклад постановочне «вбивство» журналіста Аркадія Бабченка. Аудиторія все менше довіряє мас-медіа, надаючи перевагу тому, що говорять знайомі та сусіди. Тож стає дуже вразливою і може повірити будь-чому. Як наслідок – демократичні цінності та свободи опиняються під загрозою, оскільки погано інформований громадянин не може або й не хоче брати участь у демократичних процесах.

Точність для аудиторії – це…

Для журналістів точність – «це священна чаша Граалю… Але часто наша аудиторія нагадує нам, що ми часто не в змозі досягти на практиці того, що сповідуємо», зазначає Мішель Макмілан, автор підручника Newspaper Credibility Handbook[1]. Точність – це не тільки перевірені факти. Це ще й правильно написані імена та прізвища, цифри. Це вдало обрані джерела, що можуть бути компетентними і не вводитимуть журналістів у оману. Це й точність цитування. Однак, і цього замало. Як пишуть Біл Ковач і Том Розенстіл, «аби досягти правдивості, самої точності замало. «Правда у журналістиці» – це процес постійного розбору: вихідної історії та взаємодії між публікою, ньюзмейкерами та самими журналістами»[2]. Йдеться про те, що деякі теми потребують тривалої уваги ЗМІ для того, щоб розібратися в тому, що ж насправді відбулося.

Для того щоб перевірити точність надрукованої у ЗМІ інформації, дослідники використовують з-поміж іншого модель Чарнлі (Чарнлі запропонував цей метод ще у 1936 році). Людей, що давали коментарі журналістам, просять перевірити точність самої публікації. Зазвичай респонденти виявляються дуже критичними. У 1936 році виявилося, що половина текстів містить помилки. У 2005 році Скот Р. Мейер повторив це дослідження на матеріалі місцевих ЗМІ в США. Згідно з його даними, на думку джерел інформації, 61 % журналістських текстів містили помилки. Цікаво, що менше помилок містили так звані «передовиці» (58 %), а от секція місцевих новин, навпаки, більше – 63 %[3].

Скот Р. Мейер розрізняє два типи помилок у ЗМІ: фактичні та суб’єктивні. З-поміж фактичних: неправильне цитування, неточний заголовок, неточні цифри, неправильне написання прізвища чи посади, місця, часу, дати, адреси чи віку. Суб’єктивні помилки – це відсутність важливої інформації, викривлення в цитатах, надмірна сенсаційність тексту, цифри, що вводять в оману, применшення значення історії. Ставлення опитаних до фактичних та суб’єктивних помилок також було різним. Найбільш грубими аудиторія вважає саме суб’єктивні помилки, а от одруківки читачі готові пробачити[4].

Отже, помилки в журналістському тексті впливають на довіру до видання та й до усього журналістського цеху. Проте, журналісти часто недооцінюють той негативний вплив, який мають тексти з помилками. До того ж кожен, хто працював у газеті, знає, що зовсім уникнути помилок дуже складно. Не дарма Девід Рендол, автор підручника «Універсальний журналіст» вважає, що в кожному випуску має бути надруковане таке:

«Цю газету з її сотнями тисяч слів виготовила приблизно за 15 годин група звичайних, схильних до помилок людських істот, які за стінами тісних офісів намагаються з’ясувати правду про те, що сталося, у людей, які деколи нічого не хочуть говорити, а іноді просто перешкоджають»[5].

Здавалося б, це перебільшення, однак британські та американські газети мають спеціальну колонку, в якій публікують виправлення (див., наприклад, колонку газети The Guardian Corrections and Clarifications[6]).

Так, помилки трапляються, але це не означає, що з ними варто миритися. Журналісти та редактори мають дбати про те, щоб їх уникнути, але якщо цього не вдалося зробити – не приховувати своїх огріхів.

Чи працюють традиційні способи перевірки інформації за часів мережі?

Згідно із журналістськими стандартами, вважається, що найбільш точною є інформація, яку журналіст бачив на власні очі, а ту інформацію, яку йому переказують, потрібно перевіряти. Від припущень взагалі краще відмовитися. При цьому розрізняють джерела і першоджерела. Першоджерела – так звані ньюзмейкери, люди, без яких би не сталася подія. Зрозуміло, що вони мають більш точну інформацію. Проте інколи можуть трактувати її у своїх інтересах. А от джерела – це свідки, ті, хто просто щось бачили чи щось чули. Ключове слово тут – «щось». Вони зазвичай не мають повної інформації, проте незацікавлені, на відміну від першоджерел.

Біл Ковач і Том Розенстіл говорять, що для верифікації інформації важливо

  • шукати якомога більше джерел, які стали свідками події;
  • дізнаватися якомога більше про самі джерела, їхні мотиви;
  • брати коментарі в усіх сторін конфлікту[7].

Це все – традиційні способи перевірки інформації. А що ж змінює інтернет? У мережі ми теж можемо бачити щось на власні очі – наприклад, із допомогою стріма чи YouTube-каналу когось, хто був на місці події. Також ми можемо отримувати інформацію від першоджерела – наприклад, читати пости лідерів думок у соціальних мережах чи блогах. І спілкуватися зі свідками ДТП чи якоїсь іншої події – на форумах, переглядати відео чи фото в пабліках чи групах.

Однак, часом інтернет лише дає ілюзію присутності на місці події: наприклад, переглядаючи ролик відеоблогера, ми думаємо: це ж проста людина, така, як і я, для чого йому брехати? На власні очі ми бачимо, як в одному з ресторанів Нью-Йорка на день народження Путіна подають спеціальний, майже двокілограмовий бургер (див. відео[8]).

фото: Детектор. Медіа

А потім з’ясовується, що це фейк, відзнятий у цьому ресторані. І що адміністрація ресторану жодних акцій не планувала і не проводила.

Спробуємо зрозуміти, як визначити, наскільки точною є інформація в мережі.

Якщо ви не були на місці події, але вам пропонують фото чи відео, перше, що потрібно зробити, – поговорити з тим, хто поширює інформацію, і зрозуміти, чи справді ця людина була на місці події. Бо ж, як ми знаємо, завантажити контент може будь-хто.

Що ми з’ясуємо, якщо спробуємо дізнатися, хто ця дівчина, що розповідає нам про «путінбургер»? На відео ми бачимо, як вона подає бургер відвідувачу, а потім розповідає про акцію. Говорить, що акція триває вже три роки, говорить про сам бургер і про те, що вони вважають Путіна «видатною постаттю». Але титрів на відео немає. Ми не знаємо, хто це і, найважливіше, – якиу посаду в ресторані вона обіймає.

Пізніше з повідомлення ТАСС[9] дізнаємося, що акція – це ініціатива працівниці ресторану. Але чому на відео ми не маємо коментарів адміністрації? Саме представник адміністрації у цьому випадку – першоджерело. Адже якщо якийсь захід проводиться, адміністрація має його схвалити. Отже, довіряти відео чи фото, якщо ми не знаємо його походження і не бачимо першоджерел, не слід.

Ось іще один приклад, але вже наш – український фейк.

8 жовтня 2016 року у соціальній мережі Facebook почало швидко поширюватися це фото:

У нашому прикладі контент поширює не автор фото. Але він вказаний, тому можемо перевірити. За бажанням ми можемо знайти його сторінку та подивитися його дописи за 2016 рік. Нам важливо зрозуміти: чи був він на місці події? Читаючи інформацію «про себе», розуміємо, що він живе в Сумах. Але ж він міг відпочивати в Буковелі! Проте напередодні бачимо пости із Сум та Києва. Тож найкращим способом тут буде або запитати в автора фото про те, звідки воно, і чи саме він фотограф. Або ж можна здійснити зворотний пошук у Google. Зробивши це, переконуємося, що це не Буковель, а Гріндельвальд, Швейцарія. Є й інші способи перевірити цю інформацію: наприклад, використати сервіс Wolfram Alpha[10] і подивитися, якою була погода у Буковелі 6 жовтня. Чи був сніг? Якою була температура? Для цього формулюємо запит: weather in yaremche ukraine 06.10.2016 – і дивимося результати. Мінусова температура була вночі та під ранок – між другою та восьмою ранку. Також з третьої до сьомої години був туман. Але вдень температура піднімалася до +13. Тож і цей інструмент перевірки показує, що зображене на фото – малоймовірне.

Окрім Wolfram Alpha, Google Search by Image, може знадобитися також Fotoforensics[11] – сайт, який допомагає побачити, чи був використаний фотошоп під час обробки фото, ось як на цьому прикладі:

Якщо ми завантажимо це фото на сайт, то побачимо ось таку картину:

Тут очевидно, що фотографія неоднорідна. Є елемент – прапор США – який був доданий спеціально. Це ж бачимо і, аналізуючи EXIF-дані – метадані фотографії, які показують нам, яким фотоапаратом було зроблене фото, коли саме і які програми використовувалися для його обробки (камера Nokia, модель телефону Х2-02, зроблене 10 квітня 2014 року, програма, що використовувалася, – Adobe Photoshоp).

Однак важлива заувага. Перевіряти потрібно саме оригінальне фото. Якщо ви пересилали фото через месенджер чи через соціальні мережі, через компресію файлу частина інформації буде втрачена.

Це ж фото ми можемо перевірити з допомогою Google Street View або Google Earth, аби переконатися у тому, чи справді те місце, де було зроблено фото, виглядає саме так.

Підсумуємо: традиційні способи перевірки інформації працюють і в мережі. Якщо ми хочемо переконатися в тому, що фото чи відео, які ми знайшли в інтернеті, правдиві – застосовуємо ті ж самі інструменти перевірки. У посібнику з верифікації читаємо про правило Associated Press: «АP завжди боролися за пошук першоджерела, завдяки якому ми могли б зробити репортаж. І це завжди було способом перевірки контенту, отриманого від користувачів. У більшості випадків ми не можемо підтвердити інформацію, допоки не поговоримо з людиною, яка її першою поширила»[12].

У цьому ж посібнику містяться поради від Крейга Сілвермана та Ріни Цубакі: «Під час спроби оцінити інформацію – безвідносно того, чи то є зображення, твіт, відео чи інший вид контенту – необхідно підтвердити джерело та сам контент»[13]. Саме це ми й робили: знаходили джерело і намагалися переконатися в тому, який воно має стосунок до справи, чи могло джерело бути на місці події. Але тільки цього недостатньо. Потрібно піддавати сумнівам і сам контент – перевіряти його з використанням наявних в інтернеті інструментів.

Правда чи… постправда?

Чи може один і той самий факт одночасно бути правдою і неправдою? Здавалося б, хибне питання. Проте, сьогодні все частіше доводиться чути про якісь альтернативні версії, правду, яку від усіх хочуть приховати, світову змову тощо. Інтернет тим часом використовується для того, аби поширювати цю інформацію, а деякі дописи навіть виводити в топ.

Термін «постправда» – слово року 2016 – якраз і дає нам можливість пояснити, що мається на увазі. За версією укладачів-редакторів Оксфордського словника, які й присудили «постправді» цей титул, «слово описує обставини, в яких звернення до емоцій і особистих переконань важливіше під час формування громадської думки, ніж об’єктивні факти». Як зазначає «Українська служба BBC», уперше термін було вжито у 1992 році, але у 2016 році частота вживання збільшилася на 2000 %[14]. Як ми пам’ятаємо, 2016-й – рік голосування за вихід Великобританії з ЄС та президентських виборів у США.

Метью Д’Анкона пише про постправду таке: «Постправда – це однозначно не те ж саме, що брехня чи фальшивка. Це не стільки брехня, як реакція аудиторії на неправдиву інформацію. Емоційний розголос стає більш значущим, ніж факт і свідчення; перевірку інформації замінюють алгоритми в соціальних медіа, які кажуть нам те, що ми хочемо почути. Правда втрачає свою цінність як суспільний капітал, і виправданий скептицизм поступається місцем згубному релятивізму»[15].

Інаугурація президента США в 2017 році спричинила появу ще одного цікавого поняття «альтернативні факти». У день, коли відбувалася ця подія, в мережі почало з’являтися дуже багато фото та відео, які порівнювали інаугурацію Обами та Трампа. Зокрема, і ось це зображення:

Виходило, що Обама – більш популярний, ніж Трамп. Прес-служба президента мала якось реагувати на це, і наступного ранку Шон Спайсер, прес-секретар Білого дому, заявив, що кількість людей на фото з інаугурації Обами тільки на вигляд більша, а журналісти використовували нетипові фотографії для того, щоб показати подію[16].

Фактично нам пропонують не вірити своїм очам, а вірити словам прес-секретаря, який пропонує під іншим кутом поглянути на те, що ми знаємо.

Ця ж стратегія використовувалася Трампом та його штабом під час передвиборчої кампанії. Видання, що друкували інформацію, яка йому не подобалась, і навіть соцопитування поважних компаній називалися fake news.

Катаріна Рампел із The Washington Post пише: «Коментарі незалежних аналітиків про те, що плани Трампа призведуть до мільярдів дефіциту бюджету та поставлять під загрозу економіку, прибічники Трампа називали брехнею, тому що (А) аналітики упереджені щодо Трампа, (Б) Трамп ніколи не дозволить, щоб з економікою сталось щось лихе»[17].

Тобто, маючи справу із постправдою чи «альтернативними фактами», мусимо бути готові до того, що свідчення, докази та аргументи тут не працюють. Важливими стають не факти, а людина, що говорить нам про те, чому можна вірити, а чому – ні. Таким чином, постправда – це намагання людини, що була спіймана на брехні, викрутитися. Цікавим тут є той-таки путінбургер. Коли стало відомо, що жодного путінбургера немає, російське ТАСС надрукувало текст із підзаголовком «Бургер, який був». І там можна прочитати, що він справді був, тільки всі не так зрозуміли ситуацію[18].

Схожі приклади маємо не тільки в Росії чи США, але й в українських місцевих медіа. Адже переважна більшість видань належить тому чи іншому політику чи бізнесмену, який може впливати на те, як інформація подається. І таким чином, у різних ЗМІ ми читаємо абсолютно різні версії того, що сталося. Звернімо увагу на декілька матеріалів.

От у цьому тексті ми читаємо, що прокурор «віджав» квартиру в дитячого будинку. Це публікація сайту «Думская»[19]. У газетах «Одесская правда» та «Слово» знаходимо матеріал «Кому помешал прокурор Данилин», де читаємо, що… всі не так зрозуміли те, що відбулося. Насправді його підставили. І він нічого не «віджимав», бо квартира була його. А дитячий будинок туди вселили тому, що хотіли йому помститися[20].

Ще один подібний приклад: історія з обшуками у так званому В’єтнамському кварталі в Одесі. Видання «Думская» називає те, що відбулося, «етнічним погромом»[21], а газета «Одесская правда» публікує матеріал із назвою «З ніг на голову», де постраждалих названо «злочинцями».

За часів «екранної культури», коли зменшується кількість інформації, яку ми отримуємо шляхом безпосереднього контакту і, навпаки, збільшується кількість даних, які стають нам доступними з допомогою екранів[22], ми не маємо забувати, що екран – це рамка. Отже, ми бачимо тільки те, що нам пропонує побачити людина, яка публікує цю картинку. Тому дуже важливо розуміти, що це за людина і які мотиви вона має. І, знову ж таки, перш ніж поширювати інформацію чи ухвалювати остаточне рішення, важливо перевірити те, що бачимо.

Адже, як пишуть дослідники Померанцев та Райс, головна мета подібних стратегій – «звести нанівець критичне мислення читача»[23], Якщо аудиторію щодня бомбардують величезною кількістю версій, як це було зі збиттям малайзійського боінга, то аудиторія рано чи пізно просто зневіриться, стане пасивною і водночас дуже піддатливою до некритичного сприйняття будь-якої інформації.

Тому, підсумовуючи, згадаємо слова Біла Ковача та Тома Розенстіла, авторів підручника «Елементи журналістики», точність – це «фундамент, на якому зводиться все інше: контекст, інтерпретації, суперечки та вся публічна комунікація. Якщо фундамент несправний, все інше не триматиметься купи»[24].

Примітки:

[1] McLellan M. Accuracy Must Be Our Journalistic Grail [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://niemanreports.org/articles/accuracy-must-be-our-journalistic-grail/.

[2] Kovach B., Rosenstiel T. The Elements of Journalism, What Newspeople Should Know and the Public Should Expect. – Crown/Archetype, 2001. – Р. 53.

[3] Maier S. R. Accuracy Matters: Across-Market Assestment of Newspaper Error and Credibility // J&MC Quarterly. – 2005. — Vol. 82, No. 3. – P. 533-551.

[4] Там само. – Р. 5.

[5] Рендол Д. Універсальний журналіст / Пер. з англ. – Київ: «К. І. С.», 2007. – С. 26.

[6] Corrections and clarifications [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.theguardian.com/theguardian/series/correctionsandclarifications.

[7] Kovach B., Rosenstiel T. The Elements of Journalism, What Newspeople Should Know and the Public Should Expect. — Crown/Archetype, 2001. – Р. 91.

[8] Ролик Ruptly про путинбургер [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=ksKDygBjnjQ.

[9] Сотрудницу ресторана в Нью-Йорке отстранили от работы за акцию в честь дня рождения Путина [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://tass.ru/obschestvo/4631991.

[10] WolframAlpha [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.wolframalpha.com/

[11] Fotoforensics [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://fotoforensics.com/.

[12] Посібник з верифікації [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://verificationhandbook.com/book_ua/.

[13] Коли повідомлення про небезпеки розвалюються // Посібник з верифікації [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://verificationhandbook.com/book_ua/chapter1.php.

[14] Оксфордський словник назвав «постправду» словом року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.bbc.com/ukrainian/society/2016/11/161116_word_of_the_year_sm.

[15] d’Ancona М. Post-Truth: The New War on Truth and How to Fight Back. – Random House, 2017

[16] Trump’s inauguration crowd: Sean Spicer’s claims versus the evidence [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.theguardian.com/us-news/2017/jan/22/trump-inauguration-crowd-sean-spicers-claims-versus-the-evidence.

[17] Rampell С. When the facts don’t matter, how can democracy survive? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.washingtonpost.com/opinions/when-the-facts-dont-matter-how-can-democracy-survive/2016/10/17/560ff302-94a5-11e6-9b7c-57290af48a49_story.html?utm_term=.998e21c6d657.

[18] Сотрудницу ресторана в Нью-Йорке отстранили от работы за акцию в честь дня рождения Путина [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://tass.ru/obschestvo/4631991.

[19] Главным налоговиком Одесской области стал бывший прокурор, «отжавший» элитную квартиру у детского дома [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dumskaya.net/news/glavnym-nalogovikom-odesskoj-oblasti-stal-chinov-044430/.

[20] История одной провокации в Одессе: кому помешал Данилин? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://slovo.odessa.ua/stati/2206-istoriya-odnoy-provokacii-v-odesse-komu-pomeshal-danilin-foto.html.

[21] «Беркут, Беркут!» Как коррупционеры и беспредельщики объявили часть одесситов вне закона (колонка главного редактора) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dumskaya.net/news/berkut-berkut-kak-korruptcionery-i-bespredelshch-058691/.

[22] VAN DEJK, J. A. G. M.: The Network Society: Social Aspects of New Media. 2th Edition. London : Thousand Oaks, 2006. – Р. 194.

[23] Вайс М., Померанцев П. Повелителі брехні: інформація, культура та гроші на службі Кремля [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://krytyka.com/ua/articles/povelyteli-brekhni-informatsiya-kultura-ta-hroshi-na-sluzhbi-kremlya.

[24] Kovach B., Rosenstiel T. The Elements of Journalism, What Newspeople Should Know and the Public Should Expect. — Crown/Archetype, 2001. – Р. 55.

 

Параграф 3. «Злі язики стверджують…», або Куди зникла достовірність?

Достовірність у журналістиці – це чітке посилання на джерело. Адже не тільки автор матеріалу має бути переконаний, що інформація перевірена та точна, але й читачі повинні мати можливість переконатися у цьому. Знайти цитоване джерело самостійно – якщо це посилання на ЗМІ, документи, книги, соціальні мережі – й отримати більше інформації. Знати, що та або інша заява належить певній особі.

Проте, поспіх, незнання цього стандарту, а інколи й намагання приховати інформацію призводять до того, що місцеві ЗМІ порушують цей стандарт. У цьому параграфі спробуємо розібратися в тому, як саме потрібно дотримуватися його.

Складники достовірності

Волтер Ліппман, якого ще називають «батьком сучасної журналістики», у 1921 році писав, що журналісти можуть багато чому навчитися від учених. Журналіст не представляє реальність саму по собі, а звертається до експертів – «безпристрасних соціальних науковців»[1]. Так само, як і в науці, у журналістиці важливе чітке посилання на джерела. Проте науковці переважно працюють із надрукованими працями і у списку використаної літератури називають ім’я автора, назву книги та інші важливі дані, які дозволяють будь-кому знайти цю саму книгу і, відкривши її на вказаній сторінці, переконатися, що саме це і писав цитований автор. Журналісти ж переважно спілкуються із «живими» джерелами, тому під час цитування їм потрібно:

  • назвати ім’я та прізвище людини;
  • позначити компетентність свого джерела або ж його стосунок до справи;
  • надати додаткові деталі, які можуть бути важливими для розуміння обставин спілкування.

Читачеві має бути зрозуміло, звідки надійшла інформація і чи варто їй вірити. Як зазначає експертка ІДПО Алла Федорина, «коли ви не бачите жодних посилань на джерела, насторожіться: тут може бути неякісний інформаційний продукт»[2].

Ще одна проблема – це недостовірні посилання, коли читач не знає, хто конкретно говорить. Це можуть бути посилання на «мешканців міста» або «активістів» – при цьому прізвища не називаються. Отже, читач не знає, хто саме говорить і як багато тих самих активістів висловлюється. Двоє? Десятеро? Звичайно, журналісти мають уникати й чуток, оскільки чутки зазвичай взагалі не містять жодних посилань.

Аудиторії важливо знати не тільки ім’я та прізвище джерела інформації, але й розуміти, яку саме сторону представляє це джерело, яким є ставлення джерела до теми. Джерело нейтральне чи, навпаки, зацікавлене.

Візьмемо для прикладу сюжет[3] одеського «7 каналу» про конфлікт довкола закриття шкіл у Любашівському районі. Дві сільські школи в районі збираються закрити і возити дітей в інше село поблизу. Звичайно, місцеві жителі хочуть, аби все лишилося, як є: діти ходили до школи поблизу. Ось як журналісти позначають свої джерела:

Що не так із цим посиланням: ми не розуміємо, який стосунок пані Людмила має до теми. Вона просто мешканка села? Якого села? Мабуть, Бобрика Першого, але це не вказано. Її дитина вчиться у школі, яку збираються закривати? Із посилання це незрозуміло, проте для аудиторії – дуже важливо. Адже якщо вона просто мешканка села, то вона не настільки зацікавлена в темі, ніж якщо її дитина вчиться у цій школі.

Також у цьому сюжеті стикаємося з чутками:

Журналістка наводить ці чутки, а потім шукає підтвердження їм у самих місцевих мешканців. Далі в сюжеті авторка спілкується і з головою райради Паровиком, і з підприємцем Лазаренком, які все спростовують. Але оскільки журналістка посилалася на чутки, а не, наприклад, на документи чи свідчення очевидців, то в кінці матеріалу так і незрозуміло, хотіли відкривати на місці школи швейну фабрику чи ні. Закривають школу саме через те, щоб відкрити там виробництво, чи просто через реформу децентралізації?

Тепер наведемо приклад недостовірних посилань із сайту topor.od.ua[4]:

Які джерела ми тут маємо? Жодних. У нас тут є тільки прізвище голови села, однак немає ані його цитати, ані цитат тих, хто вважає, що причиною скандалу було його рішення. Перевірити подану журналістом інформацію ми не можемо, оскільки конкретні представники «депутатського корпусу» або «більшості депутатів», «жителів села» тощо взагалі не названі.

Ще одним важливим питанням, на яке завжди повинен мати відповідь читач, є «чи бачив журналіст подію на власні очі?» Ми вже говорили про те, що для журналіста важливо переконатися в тому, що певна подія справді відбувалася. Проте, зрозуміло, що журналісти не можуть бути присутні на всіх заходах, про які пишуть. Читач завжди має розуміти: журналісту переказують певну подію чи ж він був там сам?

Ось повідомлення[5] із сайту газети «Вечерний Харьков»:

Судячи з усього, журналіст не був на місці події. Навряд чи він міг об’їхати всі колонії. Але посилання тут знаходимо лише одне – в останньому абзаці. Незрозуміло також, хто саме з Управління повідомляє про це. І як взагалі була отримана ця інформація. Журналіст спілкувався з кимось із управління? Особисто чи телефоном? Можливо, це взагалі прес-реліз?

У цьому випадку правильним було б розмістити посилання в першому абзаці, щоб читач відразу розумів, звідки інформація, а також конкретно вказати, що перед нами, наприклад, інформація із прес-релізу. Тоді читачу буде зрозуміло, як саме сприймати цю інформацію. Адже якщо йдеться про прес-службу, то, зрозуміло, що ми отримуємо тільки короткий звіт про те, що відбулося, а інформація – навряд чи повна і збалансована.

Отже, стандарт достовірності передбачає, що журналіст чітко посилається на свої джерела, не тільки вказуючи ім’я та прізвище, але й зазначаючи те, який стосунок має джерело до теми, аби читач мав усю необхідну інформацію. При цьому журналісти мають уникати недостовірних посилань: «люди кажуть», «депутати вважають», при яких не зрозуміло, хто саме каже чи вважає. Також джерела мають бути відкритими. Експертка ІДПО Алла Федорина зазначає: «Той, хто дає інформацію журналісту, має бути: а) компетентним; б) причетним до події, про яку йдеться; в) готовим відповідати за сказане»[6].

Чи всіх можна цитувати? 

Посилання в журналістському тексті важливі, аби читач розумів, що інформація перевірена та достовірна. Однак чи має журналіст цитувати абсолютно все? Як-от у цьому тексті[7] із сайту Gorlovka.ua (цитату обведено червоним):

Поміркуймо: суть новини не в тому, що Безлер полаявся із Захарченком, а в тому, що в місцевого підприємця незаконно, на думку Безлера, забрали бізнес. Подібна цитата відволікає від цієї суті. До того ж не все, що людина пише в своєму фейсбуці (чи на сторінці своєї дружини у фейсбуці, як-от у цьому прикладі), варто передруковувати у ЗМІ.

Американська журналістка-практик М. Махоні з приводу посилань в інтернеті пише: «Я дуже обережно ставлюся до сайтів, на які посилаюся… Ми повинні берегти власний імідж. Ми не хочемо, щоб нас асоціювали із сайтами, яким не можна довіряти… Якщо можливо, я намагаюся посилатися на урядові сайти. Також я даю лінки на неприбуткові організації та бізнес-структури, які згадуються в сюжеті репортера. Я ніколи не використовую особисті сайти. Мені часто доводиться нагадувати собі, що кожен, хто має сайт, може розміщувати на ньому таку інформацію, яку сам забажає, правда це чи ні»[8].

Так, сьогодні кожен може опублікувати в інтернеті будь-яку інформацію, але це не означає, що все це потрібно цитувати. Адже ЗМІ та сторінки у соціальних мережах – не одне й те ж саме. У цитаті має бути новина, а не просто лайка чи нецензурні слова, що мають на меті епатувати публіку.

Щодо використання соціальних мереж як джерел інформації, то потрібно взагалі поставити собі питання: а чи це варте уваги? Чи можна взагалі вважати новиною те, що хтось – навіть людина, що має високий статус у суспільстві – надрукував у своїй соціальній мережі пост? Навряд чи. Той, кому це цікаво, може самостійно ознайомитися з цим. Ми ж сьогодні, навпаки, стикаємося з безліччю журналістських матеріалів, які написані тільки на основі постів у фейсбуці. Чи мають такі матеріали інформаційну цінність? Питання, звичайно, риторичне.

Як би там не було, але до цитування потрібно ставитися уважно. Журналісти мають утримуватися від того, щоб передавати у цитаті:

  • нецензурну лайку й образи;
  • мову ворожнечі;
  • а також, згідно із Законом про інформацію (стаття 46), не можуть поширювати заклики «до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганди війни, насильства, жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини».

Журналістів можуть просто використовувати, адже з допомогою ЗМІ те або інше джерело може отримати доступ до широкої аудиторії. Тому завжди потрібно зважувати, чи справді поширювана інформація цікава громадськості, чи не ображають когось певні слова у цитаті?

Розберімо приклад із висловлюванням голови одеського осередку «Правого сектору» Тетяни Сойкіної[9]. Чи повинні були журналісти цитувати її вираз, в якому наявна мова ворожнечі?

Тут цитування важливе, оскільки дає змогу читачам зрозуміти, чому, наприклад, пізніше поліція відкрила за цим фактом кримінальне провадження, а міністр МВС Арсен Аваков назвав таку поведінку «печерним середньовіччям»[10].

Ще одне питання: а як бути із цитуванням лідерів так званих ДНР / ЛНР? Тут, як зазначає медіаексперт та медіатренер Ігор Куляс, потрібно розрізняти фактичну та оціночну інформацію. Фактичну – цитуємо. Не цитуємо все те, що стосується агітації та «обґрунтування (аргументації) їхніх позицій, які базуються на порушенні суверенітету й територіальної цілісності країни»[11].

Експертка ІДПО Любов Василик наводить приклад сайту «Донецкие новости», який цитує ватажків сепаратистів, дає посилання на їхні ефіри: «Сайт цитує сепаратистів і надає їм слово як легітимним ньюзмейкерам. Цьому присвячуються основне – лід та сайдбар матеріалу, і лише в бекґраунді згадується позиція України. Завдяки таким “стандартам” в умовах політичної нестабільності й гібридної війни ті, хто ведуть проти нас війну, отримують вплив на громадські настрої, дестабілізуючи сприйняття й розуміння ситуації, що склалася на сході»[12].

Отже, у будь-якої цитати має бути, редакційне обґрунтування. Також це важливо для інтернет-видань, які не тільки посилаються на джерела, але й ставлять лінки на сайти. Лінк означає рекомендацію редакції звернутися до цього джерела. Наприклад, деякі українські сайти можуть цитувати сайти так званих ДНР / ЛНР, але вони не ставлять лінки на ці сайти, оскільки не вважають, що їхнім читачам потрібно знайомитися з таким контентом.

Ще одне болюче питання з цього приводу – плагіат. Важливо розрізняти прямі та непрямі цитати у тексті. Прямі – це повторення слово у слово того, що сказала людина. У такому разі ставляться лапки. Непрямі – це переказ сказаного. Тут має використовуватися перифраз – сказане джерелом має переказуватися іншими словами. Також завжди має бути зрозуміло, кому належить цитата і чия думка висловлюється. Наприклад, у цьому прикладі з газети «Наддніпрянська правда» (№ 32 від 29 квітня 2016 року). У тексті під заголовком «Пам’ятник жертвам Чорнобильської катастрофи» цитують голову Херсонської обласної організації «Союз Чорнобиль України» Ігоря Попова: «Ігор Попов згадав події 30-річної давності. Першими на собі відчули наслідки аварії на ЧАЕС жителі Прип’яті, відзначив він. Відразу у боротьбу вступили пожежники, які гасили вогонь на ЧАЕС. Багатьох із цих мужніх людей, які врятували світ від страшної небезпеки, уже немає серед нас«. Кому належать слова, які ми виділили курсивом? Ігорю Попову чи журналістові? Оскільки посилання немає, то, мабуть, журналісту. Але чи це справді так?

Як говорив ще Умберто Еко, відомий італійський науковець і письменник, цитуючи когось, ви ніби берете його у свідки. І цей свідок має потім підтвердити свої слова перед іншими[13]. Тому, використовуючи цитати, журналіст має дбати як про точне відтворення сказаного, так і про чітке посилання і, звичайно, про те, щоб цитата була доцільною і справді важливою для розуміння того, що сталося.

Примітки:

[1] Липпман В. Общественное мнение / Пер. с англ. Т. В Барчуновой; Редакторы перевода К. А. Левинсон, К. В. Петренко. – М.: Институт Фонда «Общественное мнение», 2004. – 384 с.

[2] Федорина А. Достовірність і точність: чому й коли варто вірити ЗМІ? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://video.detector.media/special-projects/novynna-gramotnist-i22.

[3] Продать школу [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://7kanal.com.ua/2017/03/prodat-shkolu/.

[4] В селе Кубей Болградского района общественники заблокировали многотысячные премии работникам сельсовета [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://topor.od.ua/v-sele-kubey-bolgradskogo-rayona-obshtestvenniki-zablokirovali-mnogotsyatchne-premii-rabotnikam-selysoveta/.

[5] Ефанова М. На Пасху осужденные святили куличи [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://vecherniy.kharkov.ua/news/119355/.

[6] Федорина А. Достовірність і точність: чому й коли варто вірити ЗМІ? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://video.detector.media/special-projects/novynna-gramotnist-i22.

[7] В Макеевке «отжали» колбасный цех у предпринимателя, который помогал ополчению Горловки [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://gorlovka.ua/news/article/12092/.

[8] Стівенс М. Виробництво новин. Телебачення, радіо, Інтернет. — К.: Києво-Могилянська академія, 2008. – 323 с.

[9] Лидер одесского «Правого сектора»: «Украина будет принадлежать украинцам, а не ж…дам» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dumskaya.net/news/lider-odesskogo-otdeleniya-pravogo-sektora-ukrai-085236/.

[10] Полиция открыла уголовное производство из-за антисемитских заявлений лидера одесского «Правого сектора» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dumskaya.net/news/tatyana-soykina-obyasnila-raznitcu-mezhdu-evreya-085256/.

[11] Куляс І. Стандарти й етика журналістики в умовах неоголошеної війни [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/ethics/standards/standarti_y_etika_zhurnalistiki_v_umovakh_neogoloshenoi_viyni/.

[12] Василик Л. Про інфоприводи та баланс інформації, або Як журналісти легітимізують ОРДЛО [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://detector.media/infospace/article/135902/2018-03-22-pro-infoprivodi-ta-balans-informatsii-abo-yak-zhurnalisti-legitimizuyut-ordlo/.

[13] Эко У. Как написать дипломную работу. Гуманитарные науки: Учебно-методическое пособие / Пер. с ит. Е. Костюкович. — М.: Книжный дом «Университет», 2003. – 2 изд. – С. 186.

Параграф 4. Оперативність та своєчасність, або Чому найшвидші ЗМІ все ж запізнюються зі своїми новинами?

Що таке оперативність? Зазвичай відповідають, що це швидкість подачі інформації. Проте річ не тільки у швидкості. Важлива своєчасність – потрібно публікувати інформацію саме у той момент, коли читач ухвалюватиме важливе для себе рішення.

Завдяки появі й поширенню інтернету, газети також можуть бути більш оперативними – публікувати тексти на своєму сайті не тільки в день виходу газети, але саме тоді, коли журналіст приніс готовий матеріал до редакції. Окрім того, оскільки сайт має постійно оновлюватися, там можна публікувати новини – і не обов’язково потім передруковувати їх у газеті.

За такою моделлю, наприклад, працює видання «Одесская жизнь», яке має як друковану версію – газету, яка виходить щотижня, так і сайт.

Проте, незважаючи на ті можливості, що дає мережа, деякі сайти все ж запізнюються зі своїми новинами і не друкують тексти відразу після того, як подія сталася. Спробуємо розібратися, чому ж так відбувається.

Оперативність: вимоги професійних стандартів

Згідно із професійними стандартами, оперативність, за словами медіаексперта та медіатренера Ігоря Куляса, передбачає подачу важливої для суспільства інформації в найближчому випуску в найбільш досконалій формі: «Неоперативно подана новина одразу викликає підозру в політичній ангажованості… до того ж існує небезпека, що “спізнена новина” дезорієнтує глядача й може підштовхнути його до хибної дії»[1].

Однак, оперативність не має перекреслювати інші професійні стандарти. Зокрема, стандарт точності. Як говорять Біл Ковач і Том Розенстіл, «відразу після того як сталася подія, коли бути точним найважче, це, мабуть, найважливіше. Саме у цей час формується ставлення аудиторії, яка часом вперто йде за контекстом, в якому подається інформація»[2]. Тож незважаючи на те, що певна новина подається швидко, інформація має бути перевірена, мати чіткі посилання і не містити інших порушень. Часто, дотримуючись принципу web first reporting, журналісти можуть публікувати тільки заголовок і декілька речень термінової новини, а потім оновлювати її інформацією, що надходить.

Однак, навіть такі оперативні ЗМІ, як інтернет-видання, не завжди намагаються надрукувати свої новини якнайшвидше. Деякі тексти відкладаються на потім. Причин цьому може бути декілька, але, як би там не було, відтерміновуючи повідомлення про певну подію, журналісти мають орієнтуватися на стандарти й не притримувати ті новини в інтересах третіх осіб.

Інформаційний день: різні моделі

В інтернеті новини можна публікувати цілодобово. Взагалі природа цього ЗМІ передбачає роботу редакції 24 години 7 днів на тиждень. Тобто мережеві видання мають можливість задовольняти потреби споживача, цілодобово постачаючи свіжі новини. Для центральних ЗМІ це можливо: для цього є достатньо матеріалу (тобто самих новин – зважаючи на різницю у часових поясах, вночі можна публікувати інформацію про міжнародні події). Також ці медіа можуть собі дозволити нічного редактора або журналістів, оскільки мають ширший штат. Для місцевих ЗМІ подібна модель не завжди підходить. Тому деякі українські місцеві сайти використовують формат 24/7, а деякі працюють за традиційною моделлю – з ранку до вечора. Нічні публікації на таких сайтах з’являються, тільки якщо трапляється щось термінове. І є, звичайно, приклад сайтів, які виходять у районах – вони можуть оновлюватися декілька разів на тиждень, а на вихідні не працювати.

Вибір моделі залежить від того, що саме редакція вважає новиною і як сайт працює з інформацією, які джерела новин має.

Поглянемо на сайт Костянтинівки – 06272.com.ua.

Неділя 24 червня – одна новина «Новый губернатор Донетчины может заняться “плотной чисткой”». Джерело – ефір телеканалу «112».

Понеділок 25 червня – три новини. Матеріал, що дуже нагадує «джинсу»: «Цирк Shekera впервые приедет с шоу-программой в Константиновку». «Результаты работы Константиновской полиции за неделю» – новина написана на основі зустрічі поліції Костянтинівки з громадськістю. «В Константиновке отметили День молодежи» – звіт про святкування.

Схожа картина у вівторок 26 червня – дві новини. «Костянтинівський випускний бал» – звіт про святкування. «У Костянтинівський краєзнавчий музей запрошують відвідувачів на міні-виставку до Дня Конституції України» – інформація про відкриття виставки.

Тож чому на сайті так мало новин? Проблема в тому, що редакція практично не виробляє власного контенту і залежить від прес-релізів та заходів, які проводяться в місті. Отже, є заходи – є новини на сайті. Подібна модель ані відповідає специфіці мережі, де читач хоче постійно отримувати нові повідомлення, ані завданням місцевого ЗМІ, яке має збалансовувати інформацію, що надходить від прес-служб, власними новинами, самостійно шукати інфоприводи, постійно бути в курсі настроїв громади.

А тепер подивімося на миколаївський сайт «НикВести», який працює за графіком 24/7. Ось «нічні» новини видання з 24 та 25 червня:

Остання новина дня, яка відбулася в Миколаєві, опублікована о 22:47, найперша новина з Миколаєва наступного дня вийшла о 9:34. Всі інші тексти – міжнародні та загальноукраїнські новини, новини з інших регіонів. Вдень новин власне Миколаєва та області більше, але вони також розбавляються текстами про інші регіони, про країну та світ. Подібна модель також не є ідеальною. Вона дозволяє журналістам видавати до 70 новин на добу, постійно оновлювати контент, але все ж цей контент не є місцевим. До того ж, як показують наші дослідження, кількість новин завжди позначається на ексклюзивності повідомлень та на кількості власних повідомлень, які публікує сайт.

І третю модель проілюструємо на прикладі видання «Думская» за 20 червня. Перша новина «Одесские зоозащитники негодуют из-за рождения дельфиненка прямо во время шоу» опублікована о 8:50. Написана вона на основі вечірнього ефіру на каналі «Думская». О 20:24 публікується гаряча новина «Семь часов ожидания: на трассе Одесса-Киев поломался автобус с детьми, которые ехали в Болгарию на турнир по шахматам». О 20:38 – новина на основі заяви очільника ОДА «Единым номером “103” могут воспользоваться все жители Одесской области». Судячи з усього, її поставили пізніше, ніж була зроблена сама заява, аби заповнити чимось вечірні години. Після 10-ї вечора публікується інтерв’ю з колишнім тренером «Чорноморця» та нарис із спогадами про війну на Донбасі. Ця модель дозволяє збалансовувати новини від прес-служб та гарячі події власними повідомленнями (за добу видання друкує близько 30 текстів), а також заповнити вечірні години власними текстами неновинних жанрів. Таким чином, читач, який зайде на сайт зранку, зможе приділити увагу цим текстам, доки в редакції не з’являться власне новини цього дня.

Інформаційний день та потреби читача

Ще один момент, на який треба зважати,  це потреби читача. Раніше, до розповсюдження мобільного інтернету, можна було бачити виразну різницю між споживанням новин протягом дня: споживання інтернету залежало від доступу до нього (зранку перед роботою  вдома, вдень під час обідньої перерви і найбільший пік  ввечері після роботи). Сьогодні юзери, особливо молоді, можуть користуватися інтернетом завжди: як до роботи, так і під час роботи. Питання тільки в якості мобільного інтернету.

Для того щоб певний газетний матеріал прочитала найбільша аудиторія, його публікують на першій шпальті на найбільш помітному місці. У мережі можна виставити текст на сайт саме тоді, коли на нього заходить найбільше користувачів. Тому деякі мережеві ЗМІ публікують тексти вночі  і тоді зранку його побачать усі, хто за звичкою розпочинає день із новин на певному сайті.

Деякі тексти новини «приберігають» на потім для того, щоб заповнюваність стрічки новин упродовж дня була рівномірною. Якщо сайт працює за моделлю миколаївського «НикВесті», то це не проблема. Коли немає гарячих новин чи прес-конференцій, інших заходів для ЗМІ, можна публікувати всеукраїнські чи міжнародні новини. А от якщо інтернет-видання публікує тільки місцевий контент? У такому разі журналісти «притримують» деякі тексти  зазвичай, не надто важливі та нетермінові повідомлення. За нашими підрахунками[3], близько третини новин на одеських сайтах  учорашні. Інколи публікація вчорашніх новин на сайтах може бути виправданою. Проте, якщо редакція відкладає публікацію якоїсь новини, зважати потрібно якраз на своєчасність. Адже буває так, що журналісти місцевих видань найчастіше відкладають на потім повідомлення з районів. А от вони якраз і можуть бути терміновими. Також і в інтересах власника можуть відкладатися або ж і взагалі замовчуватися деякі новини. Що є, звичайно, порушенням стандарту.

Ось, наприклад, новина сайту «Думская». У ній йдеться про те, що пацієнти туберкульозного диспансера оголосили голодування на знак протесту[4].

Новина надрукована 14 січня, але голосування почалося 12 січня. Інший одеський сайт «Трасса Е-95» опублікував новину[5] саме в день початку голодування. Це правильно, оскільки йдеться про безпеку і здоров’я людей.

Поміркуймо: якби подібне відбулося в обласному центрі – журналісти відразу і без затримок повідомили б про це. Але оскільки в цьому випадку йдеться про райцентр, то деякі одеські редакції вирішили, що можна й не поспішати.

Оперативність і місцеві друковані видання

А як бути з оперативністю в газетах? Наприклад, якщо друковане видання виходить один раз чи двічі на тиждень? Тут редакціям варто поміркувати над балансом між інформаційним і аналітичним контентом. Доки газета верстається та друкується у типографії, колонка новин, замітки та звіти з міської хроніки можуть застаріти: до того ж читач, який слідкує за подіями через інтернет, буде знайомий із ними. Тому, публікуючи новини, потрібно думати про унікальність контенту. Якщо ж замітка просто повторює ті ж самі відомості, які є на місцевих інтернет-сайтах, вона навряд чи матиме цінність, як би газетярі не переконували своїх читачів у тому, що інформація, надрукована в мережі, не така якісна[6]

Річ не в тому, де саме надрукована інформація: на сайті чи в газеті, а в тому, чи відповідає написане професійним стандартам журналістики. І чи враховував ті ж самі стандарти журналіст, який писав текст.

Оскільки в місцевих газетах, за підрахунками експертів ІДПО[7], і досі інформаційні жанри значно переважають над аналітичними, робимо висновок, що не всі друковані видання змогли знайти свою нішу в медіапросторі.

Як би там не було, але оперативність  стандарт, який стосується і газет так само. Якщо вже видання друкує тексти новинних жанрів, то має враховувати, як саме ситуація може змінитися упродовж того часу, доки видання перебуває в типографії. Але й аналітичні та публіцистичні тексти мають відповідати цьому стандартові. Тут хочеться навести приклад видання «Одесская правда». Сама газета взагалі не друкує в логотипі дату виходу, тому в кіосках завжди плутанина: який саме номер свіжий? Читач цілком може придбати випуск місячної давнини і бути введеним в оману. Також останнім часом видання почало випускати спарені номери, але, знову ж таки, незрозуміло, який саме період охоплює це видання.

Наприклад, на першій шпальті № 15-16 знаходимо перепубліковані з інших видань матеріали за 7, 14 та 15 червня. Мало того, що період охоплює більше, ніж тиждень, – ще й не маємо жодного власного матеріалу на першій шпальті.

Таким чином, стандарт оперативності пов’язаний не стільки з тим, як швидко новина з’явиться на шпальті газети чи на сайті, скільки з умінням журналістів вивчати потреби своїх читачів. Деякі новини можуть бути відкладені на потім, якщо видання в такий спосіб хоче привернути увагу аудиторії до матеріалу, але при цьому не можна вводити в оману читача. І видавати новину, що відбулася два-три дні тому, за свіжу. Як радить американський дослідник Мітчел Стівенс, подаючи учорашню новину, потрібно запитувати себе, як можна її актуалізувати. Іншими словами ставити питання: що відбувається саме зараз? Яким є продовження того, що сталося?

Нагадаємо, згідно з редакційними настановами BBC, точність має більше значення, ніж швидкість. Адже, як нас вчить ще латинське прислів’я, festina lente  поспішай повільно.

Примітки:

[1] Куляс І. Професійні стандарти новинного продукту / І. Куляс // Новини vs Новини. Виборча кампанія в новинних телепрограмах. – К. : ЦВП, 2005. – С. 36.

[2] Kovach B., Rosenstiel T. The Elements of Journalism, What Newspeople Should Know and the Public Should Expect. Crown/Archetype, 2001. – Р. 58.

[3] Стеблина Н. Одеські сайти: моніторинг стандарту оперативності [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/monitoring/regional_newspapers/odeski_sayti_monitoring_standartu_operativnosti/.

[4] В Одесской области пациенты объявили голодовку из-за закрытия туберкулезного отделения горбольницы [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dumskaya.net/news/v-kotovske-bolnye-tuberkulezom-obyavili-golodovk-054257/.

[5] Пациенты туберкулезного отделения Котовской больницы объявили голодовку [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://trassae95.com/lyubashevskij/news/2016/01/12/pacienty-tuberkuleznogo-otdeleniya-kotovskoj-boljnicy-objyavili-golodovku-28392.html.

[6] Суслов О. Давайте не расставаться! [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://vo.od.ua/rubrics/tema-dnya/40450.php.

[7] Єременко С. Деякі українські регіональні медіа сприяють окупантам в інформаційній війні — моніторинг Інституту демократії імені Пилипа Орлика [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/monitoring/regional_newspapers/deyaki_ukrainski_regionalni_media_spriyayut_okupantam_v_informatsiyniy_viyni_monitoring_institutu_demokratii_imeni_pilipa_orlika/.

 

Параграф 5. Нейтральність, суб’єктивність чи відокремлення фактів від коментарів?

Об’єктивність як стандарт почала закріплюватися у професійних кодексах американських ЗМІ на початку ХХ століття. Хоча, як вважає Кевін Вільямс, об’єктивність була напряму пов’язана з бізнес-моделлю журналістики. Аби охопити якомога більшу аудиторію, потрібно бути об’єктивним, не ставати на жоден бік. Саме таким чином – від передплати та й від реклами – можна заробити найбільше.

Можемо додати, що дотримання стандарту об’єктивності залежить ще й від ставлення до преси у суспільстві. Наприклад, найперші газети в Європі, що друкувалися з 1609 року в Страсбурзі та Аугсбурзі, видавалися друкарями, комерсантами. Основою для матеріалів у цих газетах були дискусії у численних кав’ярнях, тому на шпальтах газет і друкувалися почуті там плітки, уривки з політичних дебатів, новини з портів[1].

А от, наприклад, у Російській імперії газети стали видаватися майже століттям пізніше – як відомо, за розпорядженням Петра І. Отже, на цих прикладах маємо дві моделі заснування преси: комерційну та державну. ЗМІ, які розраховують на комерційний успіх, змушені враховувати інтереси своєї аудиторії. Тож від 1609 року й рухалися поступово в бік об’єктивності, незалежності, нейтральності та інших стандартів. А от видання, що від самого початку замислювалися як такі, що будуть обслуговувати владу, так і продовжують це робити.

Свіжий приклад – це численні районні видання, що лишилися нам у спадок від СРСР. Засновані місцевою владою, вони обслуговували її в радянські часи, а деякі з них продовжують це робити й надалі. При цьому виведення місцевої влади з числа власників цих ЗМІ ще не гарантує того, що видання стане незалежним. Часом деякі видання «з-під крила» влади переходять «під крило» іншого власника – політика чи бізнесмена. І обслуговують його інтереси. При цьому з точки зору дотримання стандартів нічого не змінюється. Тож сьогодні, коли ще триває реформа роздержавлення друкованих ЗМІ, для редакцій важливо визначитися з тим, кому вони слугуватимуть: аудиторії чи власникові. Від цього і залежатиме об’єктивність.

Для того щоб бути об’єктивним, вважав Волтер Ліппман, журналісти мають звернути увагу на вчених[2], які для з’ясування істини обговорюють свої розробки відкрито, до того ж у дискусії враховуються всі точки зору. Публікуються результати наукових розробок тільки в тому разі, якщо вони вважаються показовими чи корисними для подальшого розвитку науки. Якщо ми відкриємо редакційні настанови BBC, знайдемо багато схожого між науковою культурою та журналістикою. Адже об’єктивність вкрай важлива і тут. Саме для цього існує таке поняття, як «редакційне обґрунтування». Будь-яке рішення журналістського колективу – щодо розміщення публікації на першій шпальті, вибору теми тощо – повинне його мати. Саме колектив, а не окремі особи, вирішує, якою має бути політика видання. Адже ще Джон Мільтон писав: «Хто знає хоча б один випадок, коли істина була б переможена у вільній та відкритій боротьбі?»[3] Отже, для того щоб бути об’єктивними, потрібне широке, вільне та справедливе обговорення важливих питань як всередині редакції, так і на шпальтах самого видання.

У 60-ті роки почали говорити про те, що об’єктивність померла. Та й сьогодні доводиться чути, що у сфері виробництва новин вона все більше сприймається як міф[4]. Однак, американський дослідник Джеремі Іггерс говорить про це так: «Об’єктивність, можливо, і помирає, але вона все ж не мертва до кінця»[5]. Незважаючи на те, що дискредитація об’єктивної журналістики триває, саме об’єктивність журналістів впливає на те, як до видання ставитимуться читачі, а відповідно, і рекламодавці. Увага останніх напряму пов’язана з розміром аудиторії газети чи сайту.

Об’єктивність і прозорість

Звичайно, багато можна говорити про те, чи може журналіст бути об’єктивним. Взагалі вважається, що об’єктивність – це «погляд з нізвідки»[6]. Але, як би там не було, журналісту складно завжди лишатися осторонь. Він може комусь симпатизувати – відкрито чи приховано. Джеремі Іггерс коментує це так: «Йдеться про те, що журналісти та розважливий читач поділяють однакову культурну та історичну перспективу. Тому журналіст не має нейтральної точки зору, але продукує поінформовані судження про події, які найбільш важливі для життя спільноти»[7].

З цієї точки зору, журналіст суб’єктивний, але ця суб’єктивність – погляд громади, намагання відстоювати її інтереси. Дотримання журналістських стандартів залежить також і від стану самого суспільства. Волтер Ліппман зазначає: «Якість новин, що стосуються сучасного світу, є показником його соціальної організації. Чим кращі інститути, чим більше інтересів різних людей формально представлено, тим більше вводиться об’єктивних критеріїв оцінки ситуації, тим більш адекватно подібна ситуація представляється у формі новин»[8].

Тім Бернерс-Лі, створювач WWW, зазначав, що під час розробки цієї програми орієнтувався на те, щоб інтернет був якомога різноманітнішим і міг містити будь-який контент: «Щоб опублікувати інформацію, її достатньо розмістити на будь-якому сервері-комп’ютері, на якому доступ до його ресурсів відкрито для інших комп’ютерів, а людина, яка є адміністратором цього серверу, визначає, хто може розміщувати і змінювати інформацію та мати доступ до неї»[9]. Таким чином, мережа надзвичайно збільшує кількість учасників комунікації, як зазначають Брежтже ван дер Хаак та колеги: «Велика кількість версій однієї і тієї ж історії – це природний факт цифрового життя, як різні акаунти та ракурси камери, які можна побачити на таких платформах, як YouTube або Flickr. Оскільки більшість використовує різноманітні джерела на різноманітних платформах, журналістові надзвичайно складно досягти передбачуваної нейтральності та об’єктивності»[10]. На думку дослідників, за такої ситуації для журналістики ХХІ століття важливішими стають прозорість і незалежність: «Журналістика з чіткою перспективою більш переконує, ніж нейтральна оповідь, також зростає цінність окремого голосу чи бачення, які виникають на основі історії, – це якраз і є точкою зору. Однак, важливим є саме репортажний виклад, а не відстоювання певної позиції чи ідеології»[11].

Цікаво, що на думку читачів, саме об’єктивності та нейтральності бракує сучасній журналістиці. Pew Research Center провів дослідження аудиторії новин – і 75 % відповіли, що журналісти не повинні відстоювати інтереси політиків у новинах[12].

Проте як саме досягти об’єктивності та нейтральності на практиці? Як зазначають Біл Ковач та Том Розенстіл, «це не журналіст має бути об’єктивним, такими мають бути методи, які він використовує»[13]. Отже, у журналістиці існують певні механізми щодо того, як досягти об’єктивності й віднайти «правду». Ці механізми – професійні стандарти, а особливо два з них: баланс думок і відокремлення фактів від коментарів.

Що таке збалансований матеріал?

Згідно з даними ІДПО, саме баланс думок – стандарт, який порушується журналістами найчастіше[14]. На жаль, із різних причин журналісти не вміщують у тексти всі важливі позиції. Інколи працівники місцевих ЗМІ просто бояться включити в текст про діяльність влади альтернативні думки. Адже деінде місцева влада, як і за радянських часів, не готова почути критику на свою адресу. Хоча політичний тиск – не єдина причина незбалансованих журналістських матеріалів. Інколи журналісти занадто поспішають, тому друкують тексти відразу: не перевіряючи інформації й не показуючи контексту. А часом взагалі не знають, як має бути побудований збалансований матеріал.

Поглянемо на приклад[15]:

У тексті йдеться про захід на захист «християнських сімейних цінностей», але незрозуміло: що саме призвело до цього мітингу та які є позиції у тих, хто проти тих самих цінностей. Враження таке, ніби всі підтримують цей погляд. Отже, у тексті бракує контексту, а також різних позицій на цю тему. Окрім того, потрібен або експертний погляд, або ж інша нейтральна інформація – наприклад, статистичного характеру: якою має бути родина, з точки зору українців чи конкретно одеситів. Незважаючи на те, що акція відбулася за день до написання матеріалу (текст починається словом «вчора»), журналіст не знайшов можливості зібрати більше даних на цю тему.

Також у тексті порушено стандарт відокремлення фактів від коментарів: не названо жодного прізвища. Хто саме з «учасників акції» говорив із журналістами? Хто саме з мітингувальників заявив?

У реченні «по словам участников акции, в настоящее время в Украине атакуют важнейшие христианские ценности» викладати позицію джерела інформації потрібно так, аби читачі не знали, яку саме точку зору відстоює автор. Коли читаємо це речення, то складається враження, що журналіст – на боці мітингувальників. Тут потрібно було або взяти в лапки вислів «атакуют важнейшие христианские ценности», або перефразувати його.

Ще один приклад із цього ж видання:

У цьому тексті нібито є різні позиції: чиновників, яких звільнили, мера міста, начальника юридичного департаменту. Однак ми бачимо, що джерела інформації перебувають у різних умовах. Найбільше говорить мер. Тут наявні його цитати: прямі та непрямі. Позиціям Мірошніченка та Половка приділено дуже мало уваги. Незрозуміло, хто саме з них сказав, що орендатори виконують всі умови. Окрім того, ми бачимо, що журналіст – на боці мера, оскільки він коментує сказане чиновниками «внятного ответа у докладчиков не нашлось». Також ми не знаємо, якою є ситуація насправді. Одні кажуть, що умови виконуються, інші – що ні, не виконуються. Тут також потрібна думка експерта, а краще – статистика: на яких пляжах є порушення? Чи були зафіксовані скарги? (У непрямій цитаті мера ми дізнаємося про ці скарги, але наскільки вони масові?)

Отже, для дотримання стандарту балансу думок, важливо подавати всі точки зору на проблему, а також вміщувати нейтральну позицію. Окрім цього, журналіст має лишатися нейтральним – не підтримувати жодну зі сторін.

Як зазначають Біл Ковач і Том Розенстіл, потрібно слідкувати за тим, аби баланс не призводив до викривлення інформації. Баланс – це не просто математика, коли журналіст механічно переказує позиції сторін[16]. Дуже часто у пропагандистських матеріалах імітується дотримання журналістських стандартів. Адже якщо хтось каже, що «зелених чоловічків» немає на певному півострові, можна включити цю «думку» в матеріал. Але чи буде цей текст відображати реальність, якщо ми просто подамо цю «думку» поряд з іншими?

Тому баланс думок – це не просто відбір різних точок зору. Біл Ковач і Том Розенстіл пишуть, що цей стандарт є «технікою, пристроєм, що має допомогти журналістам під час роботи над перевіркою їхніх матеріалів»[17]

З-поміж найпоширеніших порушень стандарту можемо назвати:

  • ігнорування важливих позицій щодо конфлікту («за», «проти» чи «нейтральної»);
  • різний формат подачі сторін (позиції наявні, проте увага їм приділяється нерівномірно);
  • оціночна репліка журналіста – автор підказує читачам, як ставитися до того, що говорить джерело інформації;
  • неправильна структура матеріалу (згідно зі стандартами, лід та заголовок повинні бути нейтральними або ж містити позиції різних сторін, закінчуватися матеріал має точкою зору незацікавленого джерела).

Нейтральна точка зору

Цікавим видається визначення нейтральної точки зору в політиці «Вікіпедії»: «Ця політика не означає можливості написання статті з якоїсь однієї єдиної неупередженої, “об’єктивної” точки зору. Навпаки, ця політика встановлює, що ми повинні чесно представити всі наявні точки зору і стаття не повинна декларувати, мати на увазі або натякати на те, що яка-небудь із представлених точок зору є єдино правильною»[18].

Отже, нейтральність стосується не тільки стилю, викладу матеріалу, але й того, що ми не видаємо свого ставлення до того, про що пишемо. Або ж можна сказати й так: якщо в тексті є ставлення, оцінка – має бути зрозуміло, кому вона належить: авторові матеріалу чи джерелу інформації? У журналістиці це називається «стандарт відокремлення фактів від коментарів». Вище ми вже наводили варіанти порушення цього стандарту. Якщо в матеріалі йдеться про факти, читач має розуміти, звідки надійшла інформація. Якщо в тексті наявні позиції, думки, коментарі, оцінки – потрібно чітко вказувати їхнє джерело.

Звернімо увагу на приклад із газети «Житомирщина»:

У першому абзаці знаходимо одне порушення «визначна подія». Для чого тут прикметник «визначна»? Уникнути порушення можна було б, якби журналіст просто повідомив факт: 15 червня на Малинщині відзначатимуть 95-річчя з дня заснування…» Більше порушень у другому абзаці: тут, окрім фактів про сільського голову, є інформація про те, що він голова Асоціації сільських голів і був обраний вчетверте, журналісти характеризують героя публікації як «палкого патріота, працелюба» тощо.

Тут потрібно поставити собі запитання: а чи повірять журналістам на слово, якщо вони одних будуть називати «працелюбами», а інших – «ледарями»? Порушення стандарту відокремлення фактів від коментарів зазвичай дуже просто розпізнати. Дивимося на прикметники: якщо вони не підкріплені фактами, якщо вони не вживаються у лапках – це порушення. Чому б журналістам не навести приклад, який би сказав сам за себе – палкий патріот їхній герой чи ні?

Як казав ще Ернест Гемінґвей, писати потрібно фактом. Від красивих описів, які не підкріплені фактами, користі не буде. Порівняймо опис, наведений вище, з описом із журналу National Geographic: «14 років тому Дзіс Ґаус, колишній хірург із Замбії, засадив 12 гектарів на збанкрутілій цитрусовій фермі біля Мапуту бананами. З часом його бізнес розвинувся. Тепер він називає його “Бананоландія”. Господарство на 1400 гектарах є найбільшою банановою фермою в Мозамбіку і одним із головних у країні працедавців, де протягом року постійно працюють 2800 працівників»[19]. Чи зрозуміємо ми з цього опису, що герой – працелюбний? Що він гарний підприємець? Що він добре знається на сільському господарстві? Звичайно, так. Але ми будемо більше вірити авторові й цьому опису, якщо про це скажуть факти.

Говорячи про стандарт відокремлення фактів від коментарів, слід розрізняти новинні та аналітичні / публіцистичні матеріали. У новинах журналіст не має права на думку. Його завдання – констатувати факт. А от в аналітиці та публіцистиці, якщо автор почуває себе компетентним, він цілком може викласти свою позицію. Однак при цьому має бути позначено, що це саме його точка зору.

Стандарт відокремлення фактів від коментарів передбачає також, що аналітика та публіцистика будуть візуально відмежовані від новин. Для деяких місцевих сайтів це якраз проблема, тому що всі нові матеріали публікуються в стрічці новин. Таким чином, позиція журналіста може бути сприйнята за факт, що є порушенням. Тому рубрика «нове на сайті» – для таких випадків, безперечно, буде кращою, ніж «новини».

Із приводу дотримання стандарту відокремлення фактів від коментарів в етичному кодексі американської CBS зазначено: «Факти мають бути представлені так, щоб інформувати, а не переконувати. Якщо йдеться про суперечливі питання, глядачі не мають здогадуватися, яку сторону підтримує ведучий»[20].

Дбати про нейтральність редакція має не тільки в журналістських матеріалах. Деякі західні ЗМІ, наприклад, BBC, мають свою політику щодо поведінки журналістів, ведучих та редакторів у соціальних мережах[21]. Коли журналіст пише пост чи навіть ставить лайк під публікацією чи фото, він також повинен думати про свою нейтральність.

Ймовірно, порушення стандарту відокремлення фактів від коментарів в українській місцевій пресі пов’язано з тим, що за радянських часів журналіст повинен був у кожному тексті – включно з новинами – показувати, що суспільство успішно рухається до комунізму. Після того як Україна здобула незалежність, на місце комуністичної партії прийшли місцеві олігархи чи місцева влада, які також сподіваються тільки на позитивні згадки про себе.

Часом журналісти можуть використовувати своє службове положення і «просувати» інтереси друзів, родичів чи знайомих. Однак, стандарти таких видань, як BBC і The Washington Post, рекомендують відмовлятися від висвітлення тих подій, про які журналіст не зможе написати нейтрально.

Стандарти балансу думок та відокремлення фактів від коментарів є такими ж важливими, як і стандарт точності. Журналісту мало тільки зібрати інформацію та перевірити факти, він також має бути незалежним, а отже, за словами Джеремі Іггерса, «підібратися до об’єктивності якомога ближче…»[22]

Примітки:

[1] Kovach B., Rosenstiel T. The Elements of Journalism, What Newspeople Should Know and the Public Should Expect. – Crown/Archetype, 2001. – Р. 26.

[2] Цит. за Iggers J. Good News, Bad News. Journalism. Ethics and the Public Interest. – Boulder, Colo : Westview Press, 1999. – Р. 92.

[3] Мільтон Дж. Аеропагітика [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://krotov.info/acts/17/2/milton.htm.

[4] Цит. за Josephi B. Digital Journalism and Democracy // The Sage Handbook of Digital journalism – Р. 55.

[5] Цит. за Iggers J. Good News, Bad News. Journalism. Ethics and the Public Interest. – Boulder, Colo : Westview Press, 1999. – Р. 91.

[6] Див. Iggers J. Good News, Bad News. Journalism. Ethics and the Public Interest. – Boulder, Colo : Westview Press, 1999. – Р. 91.

[7] Там само. – Р. 98.

[8] Липпман В. Общественное мнение /Пер. с англ. Т.В Барчуновой; Редакторы перевода К.А. Левинсон, К.В. Петренко. — М.: Институт Фонда «Общественное мнение», 2004. – 337 с.

[9] Бернерс-Лі Т. Заснування П@вутини. З чого починалася і до чого прийде Всесвітня мережа. – Київ: Києво-Могилянська академія, 2007.

[10] van der Haak B. The Future of Journalism: Networked Journalism / Bregtje van der Haak, Michael Parks, Manuel Castells // International Journal of Communication. – 2012. – № 6. – P. 2931.

[11] Там само.

[12] Mitchell, A. S. Publics Globally Want Unbiased News Coverage, but Are Divided on Whether Their News Media Deliver [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.pewglobal.org/2018/01/11/publics-globally-want-unbiased-news-coverage-but-are-divided-on-whether-their-news-media-deliver/.

[13] Kovach B., Rosenstiel T. The Elements of Journalism, What Newspeople Should Know and the Public Should Expect. – Crown/Archetype, 2001. – Р. 52.

[14] Єременко С. У регіональних медіа відчувається наближення виборів – моніторинг Інституту демократії імені Пилипа Орлика [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ms.detector.media/monitoring/regional_newspapers/u_regionalnikh_media_vidchuvaetsya_nablizhennya_viboriv_monitoring_institutu_demokratii_imeni_pilipa_orlika/.

[15] В Одессе около двух тысяч человек вышли на митинг в защиту традиционной семьи (ФОТО) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://odessa-life.od.ua/news/48836-Okolo-dvuh-tysyach-odessitov-vyshli-na-miting-v-zaschitu-tradicionnoy-semi-FOTO.

[16] Kovach B., Rosenstiel T. The Elements of Journalism, What Newspeople Should Know and the Public Should Expect. – Crown/Archetype, 2001. – Р. 100.

[17] Там само.

[18] Вікіпедія:Нейтральна точка зору [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%BA%D1%96%D0%BF%D0%B5%D0%B4%D1%96%D1%8F:%D0%9D%D0%B5%D0%B9%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0_%D1%82%D0%BE%D1%87%D0%BA%D0%B0_%D0%B7%D0%BE%D1%80%D1%83.

[19] Борн-молодший Д. Наступна житниця // National Geographic – Україна. – 2014. – № 7-8. – С. 80.

[20] CBS news. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.cbsnews.com/

[21] Правила для социальных сетей [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.bbc.co.uk/academy/articles/art20130702112134639.

[22] Iggers J. Good News, Bad News. Journalism. Ethics and the Public Interest. – Boulder, Colo : Westview Press, 1999. – Р. 91.

Параграф 4. Чи будь-яку рекламу можна друкувати?

Девід Огілві, відомий американський рекламіст, пише, що рекламний розділ у газеті можуть читати більше людей, ніж рубрику новин[1]. Місцеві ЗМІ внаслідок того, що їхня аудиторія зазвичай чітко визначена, можуть активно привертати увагу рекламодавців. Реклама дає змогу редакції бути незалежною від тиску, покривати власні витрати. Однак, існують правила розміщення реклами, адже завжди важливо підкреслювати читачу, що журналістський та рекламний контент – це різні речі.

У статті 8 Закону України «Про рекламу» перераховані загальні вимоги до реклами, зокрема заборони. Там йдеться про те, що в текстах не має бути дискримінації, елементів жорстокості, насильства, не допускається приниження людської честі та гідності тощо[2]. Однак, існують обмеження й етичного характеру. Адже оскільки читач довіряє певному ЗМІ, то він може бути розчарованим, якщо його улюблена газета міститиме рекламні оголошення, що вводитимуть в оману.

Наприклад, у деяких виданнях дуже розповсюджена реклама ворожок, які обіцяють вирішити всі проблеми своїх клієнтів. Ось декілька прикладів:

Чи можна назвати подібну рекламу якісною? Іншими словами, чи не постраждає людина, яка звернеться до такої-от цілительниці? Навряд чи редакція, що надрукувала ці оголошення, замислювалася над цими питаннями. До того ж реклама ворожіння заборонена Законом «Про рекламу». Але і це також не стало аргументом проти публікації цих оголошень.

Ще один, на жаль, так само розповсюджений приклад – реклама різноманітних препаратів, які позбавлять від болю, вилікують від усіх хвороб тощо.

Зверніть увагу: ніде в тексті не написано, що це реклама. Відповідно, у читача враження таке, ніби це журналістський текст і ніби журналісти рекомендують ці препарати. Ще один момент – ніде не зазначено, що перед тим як купувати чи застосовувати ці препарати, потрібно звернутися до лікаря. Попереджають тільки про самолікування.

Часто подібні макети призводять до справжніх трагедій: читачі починають телефонувати за вказаним номером, де їм відповідає «лікар із Німеччини», який дає консультацію за телефоном і прописує ліки, що коштують декілька тисяч гривень. Довірливий читач виписує ці ліки – і в найкращому разі вони просто не дають жодного ефекту. За деякий час «телефонні лікарі» починають знову пропонувати нові й нові ліки, зауважуючи, що звертатися до «звичайних» лікарів не потрібно, бо вони непрофесійні. А також, звичайно, не радять розповідати про «лікування» родичам. В результаті довірливий читач всі свої гроші віддає шахраям, а бажане видужання так і не трапляється. Один із таких випадків описаний в газеті «Сільські вісті»[3].

Стикаємося також із рекламою різноманітних конкурсів, «листів щастя» та інших сумнівних проектів. У прикладі, наведеному нижче, пропонують читачам просто так виграти значну суму. В якому б році ви не народилися, виконавши інструкції, ви отримаєте результат – 120 000. Але довірливий читач навряд чи замислиться над цим – зрадівши, він почне телефонувати за вказаним номером.

Зазвичай подібні історії закінчуються тим, що вам пропонують щось придбати перед тим, як отримати винагороду.

Ось, наприклад, подібна історія від книжкового клубу «Сім діамантів». Прочитавши рекламу в газеті, людина телефонує за вказаним номером – і дуже скоро знаходить у своїй поштовій скриньці конверт, на якому написано «Ви готові втратити 75 000 грн?» Заінтригований відкриває. Знаходить там заяву на виплату грошей, на звороті якої зазначено, що для того, аби забрати «вашу винагороду», потрібно придбати мінімум один товар із каталогу. Також у конверті – гарантія на виплату грошей із печаткою та підписами Голови спеціальної комісії з визначення переможців.

Часом доводиться чути, що читач сам винен, що «повівся» на таку рекламу. Редакція ж тут ні до чого. Адже вона не відповідальна за зміст рекламних макетів. І у вихідних даних це зазначає. Проте, повторимося, тут є етична відповідальність. Не можна одночасно друкувати рекламу шахраїв і заявляти про те, що ми якісне видання, якому довіряють читачі.

Здається, що будь-хто може відрізнити рекламний макет від журналістського тексту. Проте це не так: люди не завжди уважно читають газети, до того ж дехто схильний вірити тому, чому сам хоче. Відповідно, редакції не повинні бути байдужими до рекламного контенту. Реклама в газеті має бути такою ж якісною, як і журналістські матеріали.

Прихована реклама

Способів приховати рекламу дуже багато. Для рекламіста дуже важливо, аби про продукт чи послугу згадували якнайчастіше. При цьому найкраще – якщо це будуть незацікавлені люди. Аудиторія повірить їм більше, ніж тому, кому спеціально заплатили, аби щось рекламувати.

Саме тому деякі рекламодавці прагнуть приховати справжню – рекламну – мету їхнього повідомлення. А українські журналісти, на жаль, часто сприяють цьому.

Згідно з українським законодавством, «прихована реклама – інформація про особу чи товар у програмі, передачі, публікації, якщо така інформація слугує рекламним цілям і може вводити в оману осіб щодо дійсної мети таких програм, передач, публікацій»[4].

Іншими словами, читач має бути попереджений про те, що перед ним – реклама. Способів приховати рекламу, звичайно, дуже багато. Цікаво, що для цього винаходять все нові й нові визначення. Наприклад, «партнерський матеріал» означає, що його написано на замовлення когось, кого редакція вважає партнером. Або «новини компаній», «спонсорський контент», «нативна реклама». Проте як би не називався той або інший вид реклами, у виданні вона має бути позначена як реклама. Інакше – говоримо про порушення.

Як виявити приховану рекламу?

Перший спосіб – це «розміщення продукту». Згідно з редакційними настановами BBC [5], це публікація інформації про певний продукт чи послугу за гроші або ж за будь-яке інше відшкодування. Отже, якщо редакція публікує матеріал про певну компанію, товар чи послугу не через те, що інформація становить суспільний інтерес, а тому що зацікавлена в цьому матеріально.

Але як виявити подібну приховану рекламу? Адже навряд чи редакція сама буде повідомляти про те, що отримала гроші чи іншу винагороду за публікацію. Згадаймо про «джинсу» – це те ж саме розміщення продукту. Однак, говорячи про ці матеріали з ознаками замовності, ми переважно згадували про політичну «джинсу». Але така реклама може бути й комерційна. І якщо деякі редакції «прив’язані» до якогось конкретного політика чи партії, то комерційна «джинса» більш різноманітна. Розгляньмо декілька прикладів.

У першому тексті нам повідомляють про дівчинку, котра виграла в конкурсі, який проводила газета, і отримала приз від книжкового магазину. При цьому названий магазин і власник магазину. Він же є на фото. А поряд – коротенька замітка про те, які ще книги можна придбати в цьому магазині. Дрібним кеглем набраний текст: «Информация о новинках детской литературы, которую можно приобрести в нашем городе, предоставлена магазином “Книжкосвіт” (ЧП Якименко, “Книжная ярмарка” на улице Пушкина)».

А тепер ставимо запитання: чому саме про цей магазин йдеться? Чому дівчинці, що брала участь у конкурсі, подарували книжку від конкретного магазина? Вказавши його назву, адресу та прізвище власника. Це і є «розміщення продукту» – згадка про товар чи послугу із прямою вказівкою на те, де його можна придбати. Це та ж сама реклама, тільки от позначки «реклама» немає.

Порівняємо тепер два тексти про виставки. В одному йдеться про виставку фіалок, в іншому – про виставку рибок. І спробуємо зрозуміти, де є «розміщення продукту».

 

У першому тексті про фіалки ми бачимо, де і коли відбуватиметься подія, а також запрошення до того, аби відвідати виставку та купити подарунок. У другому тексті є просто інформація про те, де відбуватиметься виставка, і про те, чому вона цікава. Отже, відповідь очевидна. Текст про виставку фіалок є розміщенням продукту.

Інше порушення стандартів – це неналежна увага до продукту. Від «розміщення продукту» це порушення відрізняється тим, що в тексті просто згадується торговельна марка: назва фірми, продукту тощо. Без вказання адреси, закликів придбати щось чи без перерахування переваг продукту. Ось, як у цьому тексті:

На перший погляд, звичайний матеріал у місцевій газеті про місцеву жительку. Можливо, навіть приклад до того, про що йшлося у першій частині посібника: місцеві ЗМІ мають розповідати про успішних земляків, наводити позитивні приклади для інтеграції громади. Придивімося уважніше: у тексті згадане прізвище лікарки, а також клініка, в якій вона працює. Причому клініку згадано двічі. У тексті є також відгуки клієнтів. Усе це вказує на «неналежну увагу до продукту». Можна розповісти про хорошого лікаря, але в такому разі не потрібно вказувати клініку.

У редакційних настановах BBC перераховують випадки, які можуть призвести до цього порушення. Кожна згадка про товар чи послугу повинна мати чітке редакційне обґрунтування. Окрім того, не можна:

  • «зупинятися детально на назвах брендів чи логотипах і
    ощадливо використовувати усні згадування в разі відсутності
    дуже вагомих журналістських причин для неодноразових
    згадувань про будь-який бренд;
  • приймати безкоштовні або здешевлені продукти чи послуги
    в обмін на ефірні або інтернетні згадування учасників, виходи на
    інтернет-сайти чи позаефірний маркетинг».

Також працівникам BBC радять «особливо дбати про мінімізацію згадувань продуктів у випусках, розрахованих на привернення уваги дітей»[6]. Адже діти – вразлива публіка, на них яскраві рекламні оголошення мають сильний вплив.

В інтернеті буває складно розрізнити «неналежну увагу до продукту» та «розміщення продукту». Адже в тексті може бути згаданий певний товар і відразу стояти лінк на магазин, де можна його придбати. Тому пропонуємо таке розрізнення: якщо посилання немає, а є просто непотрібна згадка про товар чи послугу, бізнесмена та його підприємство – це «неналежна увага до продукту», а якщо лінк є – це «розміщення продукту».

Ось і приклад:

У ліді бачимо лінк на сайт електронного магазину, де продають корм для домашніх тварин. Це і є розміщення продукту. До того ж сам заголовок і текст сформульовані так, аби матеріал легше було знайти через пошуковик. Сам текст виглядає як корисна порада, але справжня його мета – реклама магазину.

Отже, прихована реклама має сьогодні дуже багато форм, тому журналісти та їхні читачі мають бути уважні. До того ж рекламісти прагнуть розмістити своє оголошення на тематичній сторінці. З наших прикладів: матеріал про стоматолога був у рубриці «Медицина», а текст про книжковий магазин – на дитячій сторінці. Саме тому буває, що сприймаємо ми такий контент не надто критично.

Ще один момент, про який тут варто згадати, – це рекламна політика видання. Часто буває, пише російський журналіст Олег Третьяков, що редактори і журналісти сприймають своє видання як особистий ресурс, тож використовують його у власних інтересах[7]. Наприклад, якщо я працюю в газеті, чому б мені не написати про виставку, яку проводить мій друг? Або й просто – про мою книжку? Згідно зі стандартами BBC, навіть реклама власного видання має бути позначена. Наприклад, львівські видання позначають плашкою «Реклама» інформацію про передплату. І це правильно. Адже показує читачам, що редакція прагне бути об’єктивною та незалежною. І це правило розповсюджується навіть на власний контент.

Примітки:

[1] Огилви Д. Огилви о рекламе. – Москва: Изд-во Эксмо, 2006. – С. 216.

[2] Закон України «Про рекламу» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/270/96-%D0%B2%D1%80.

[3] Юрчишина В. Одурманили карі очі // Сільські вісті. – 12 листопада 2015 року. – № 123 (19318).

[4] Закон України «Про рекламу» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/270/96-%D0%B2%D1%80.

[5] Редакційні настанови Бі-Бі-Сі [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://journlib.univ.kiev.ua/BBC_Guidelines_Ukr.pdf.

[6] Там само.

[7] Третьяков О. Моя стратегия успешной газеты. Самоучитель главного редактора / О. Третьяков. — М. : Вершина, 2007. – С. 36-39.

Параграф 5. Розміщення рекламних макетів у газеті та на сайті

Отже, згідно з українським законодавством, реклама має бути позначена. Причому позначка може бути або «реклама», або «на правах реклами». Редакції не повинні тут нічого вигадувати. Інші підписи на кшталт «PR» або «спонсорський матеріал», незважаючи на те, що вони нібито й вказують на певну зацікавленість видання, що публікує текст, не є доцільними. Має бути заявлено чітко й однозначно про те, що цей конкретний макет – рекламний.

Ось приклад розміщення реклами з газети «Високий замок». Тут макет позначено словом «реклама».

Маркування реклами в газеті “Високий замок”

Звичайно, більшість місцевих українських видань порушують це правило. Звернімо увагу, що при цьому вони нехтують й українським законодавством, де чітко зазначено, що реклама має маркуватися. Подібне може відбуватися або через незнання, або ж і свідомо. Адже за немарковану рекламу редакція може не платити податки.

Але інколи редакції намагаються діяти за правилом «і нашим, і вашим» – і впроваджують власні способи позначення реклами. Найрозповсюдженіший варіант – ®. Згідно з українським законодавством, це порушення.

Подивімося, які ще існують винаходи щодо позначення реклами в місцевих виданнях:

Виходить, що, читаючи газету, ми маємо тримати в пам’яті те, що тут реклама – це рубрика «PR», а тут – «Трибуна». Окремо варто поговорити про різноманітні значки.

Поміркуймо, чи легко буде помітити біля рекламного макета значок *? А галочку? Такі «винаходи» експертка ІДПО Алла Федорина називає «фіговими листочками»[1]. Вони потрібні не для того, аби позначити рекламу, а для того, щоб її приховати.

Така маленька позначка не завжди помітна. Інколи її намагаються розташувати внизу публікації або й взагалі – поміж колонками.

Ось приклад із сайту: дрібна позначка стоїть внизу матеріалу. Це притому, що більшість читачів не прокручують сторінку з матеріалом. Отже, ті, хто зайшли і вийшли зі сторінки, не знатимуть, що це реклама. Саме тому на сайті позначку краще ставити на початку тексту. Або й у самому заголовку.

Неналежно маркована реклама на сайті «Репортер»

Законодавством України не прописано, де саме має бути розміщений підпис «реклама»: над макетом чи під ним, на сторінці з макетом чи у вихідних відомостях. Тому ми й зустрічаємо різні варіанти. Наприклад, рекламний розворот із газети:

Підпис про те, що це рекламний матеріал, знаходимо внизу дрібним шрифтом:

Формально редакція нічого не порушила. Але ж насправді не кожен читач шукатиме цей підпис внизу сторінки. Ймовірно, уважний читач вже у першому-другому абзаці зрозуміє, що це – рекламний матеріал. Але оскільки позначки немає (рубрику названо «Мое жилье»), вважатиме, що його пошили в дурні.

Окрім маркування, важливо також і те, де саме розташована реклама. І чи не заважає вона читати журналістські тексти. Взагалі, редакція, укладаючи власну рекламну політику, має вирішити, що у виданні провідне: реклама чи журналістські тексти. Звичайно, рекламні газети можуть бути цілком корисними. Але у заголовочних даних має бути зазначено, що це саме рекламне видання. Інша ж річ, якщо видання громадсько-політичне, але вся перша шпальта віддана під рекламу. Поглянемо, наприклад, на газету «Моряк Украины»:

Реклама на першій шпальті газети «Моряк України»

Окрім анонсів, заголовка і фото, увесь інший простір зайнятий рекламою. Зрозуміло, що реклама на першій шпальті коштує найдорожче. Але читач зрозуміє, що головне для цього видання – продати рекламу. Журналістські ж тексти мають другорядне значення.

Це стосується і головної сторінки сайту. Ось, наприклад, сайт «Северодонецк онлайн». Тут явно реклама на першому місці, а текст відіграє другорядну роль.

Реклама на головній сторінці сайту “Северодонецк онлайн”

Ще один приклад – сайт ddk.dn.ua. На першому екрані в нас тільки логотип, заголовок першої новини, а все інше – реклама. До того ж біля логотипу розміщена реклама політичної партії, яка не маркована (так само, як і реклама над логотипом), відповідно, відразу виникає підозра у заангажованості цього видання.

Реклама над логотипом і біля логотипу на сайті ddk.dn.uaНепропорційним видається розміщення реклами і на головній сторінці сайту zahid.net, до того ж реклама над логотипом зливається із самим логотипом:

Реклама на головній сторінці сайту zaxid.net

Щодо того, розміщувати чи ні рекламу на першій шпальті, кожна редакція вирішує по-своєму, однак тут не слід забувати, що саме перша шпальта – обличчя видання. І на першу шпальту потрібно виносити найважливіші матеріали. Те ж саме стосується першого екрану сайту: адже перше враження формується саме з нього. Тому потрібно подбати, аби цей простір був заповнений журналістськими текстами, які привернуть увагу читача й зацікавлять його в тому, аби перейти далі за посиланнями.

Звичайно, рекламісти зацікавлені в тому, щоб їхню рекламу в газеті побачило якнайбільше людей. Саме тому вони хочуть, аби рекламний текст торкався журналістського. Проте, деякі комбінації можуть виглядати не дуже вдало. Ось як, наприклад, ця:

Тут рекламні блоки марковані – і це позитивно. Проте розташовані вони прямо посередині тексту, що заважає його сприймати. Також зверніть увагу на текст «Как сделать “валентинку” для конфет?» Він взагалі затиснутий поміж двох рекламних макетів, відповідно, навряд чи його прочитають.

Звернімо увагу на ще один приклад:

Тут реклама розташована всередині шпальти і змішується із журналістськими текстами, що також не є вдалим варіантом.

Якщо говорити про інтернет, то тут так само рекламісти зацікавлені в тому, аби макет стикався із текстом і був розташований якомога вище. Редакція має слідкувати за тим, аби реклама не заважала сприйняттю тексту і була відповідно позначена. Найбільш проблемним моментом можемо назвати такий, коли рекламний макет перериває текст. У такому разі читач може взагалі не читати далі й подумати, що текст закінчився. Отже, журналісти не зможуть повідомити йому важливу інформацію.

Ось, наприклад, сайт «Трасса Е-95»: тут незрозуміло, інформація про форум – це реклама чи журналістський матеріал. Також макет розташовано над стрічкою новин – якомога ближче до верху сторінки.

Не позначена реклама над колонкою новин

Порушення знаходимо й на інших сайтах, наприклад, на slavgorod.com.ua:

Розташування реклами у стрічці новин

Тут рекламу публікують прямо у стрічці новин – у розділі «Новини». І вже коли читач клікає на текст, бачить, що потрапив у розділ «Реклама». Але проблема в тому, що новини і реклама мають бути чітко розмежованими. Це два принципово різні види контенту. Підрубрики «Реклама» в рубриці «Новини» бути не може.

Ще один момент – це оформлення рекламних статей чи інтерв’ю. Звернімо увагу на те, що їх не можна набирати тією ж гарнітурою, що й журналістські тексти. Потрібно також обирати інші засоби виділення, аби рекламні тексти візуально різнилися від журналістських. Згадаймо приклад рекламного розвороту про будівельну кампанію. Тут якраз бачимо порушення: гарнітура, засоби виділення, рубрикація – все це оформлено так, як і в журналістських текстах. Якщо рекламний текст розверстано на сторінку чи розворот, рубрики взагалі знімаються. Або ж у назві рубрики зазначається слово «реклама».

Для того щоб реклама не заважала сприйняттю тексту, американський фахівець Тім Харроуер радить використовувати модульну верстку і розташовувати рекламу внизу шпальти прямокутними блоками[2]. Тоді журналістські й рекламні тексти будуть чітко розмежовані. Так само і на сайтах потрібно розташовувати рекламу окремо від журналістських текстів. Якщо на вашій сторінці пропонують розташувати банер, дізнайтеся спочатку, як це виглядатиме. Якщо банер розгортається на всю сторінку, хаотично по ній стрибає, якщо його складно закрити або ж спеціально потрібно чекати доти, доки закінчиться рекламний ролик, подумайте, чи варто на це погоджуватися. Ймовірно, рекламодавець отримає з того свій зиск, набравши потрібну кількість переглядів, а от тексти вашого сайту залишаться непрочитаними.

Отже, розташовуючи рекламу в газеті чи на сайті, видання насамперед має враховувати інтереси свого читача. І слідкувати як за контентом (піклуватися про те, аби реклама не вводила в оману), так і за тим, щоб реклама була чітко відмежована від журналістських текстів. Саме це й сприяє тому, щоб обидві сторони, редакція та рекламодавець, досягли поставлених завдань.

Примітки:

[1] Федорина А. Фіговий листочок немаркованої реклами: кого дуримо? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/monitoring/regional_newspapers/figoviy_listochok_nemarkovanoi_reklami_kogo_durimo/.

[2] Харроуэр Т. Настольная книга газетного дизайнера. [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Gurn/nastol/.