Параграф 2. Мас-медіа за часів інформаційного суспільства, або Чому новий світ вимагає «тут і зараз» нового «я» від кожного

В інформаційному суспільстві усе змінюється та оновлюється. Зокрема, нові риси з’являються й у системи мас-медіа.

2.1. Система мас-медіа комерціалізується. Інформація як основний ресурс сучасності – це товар, що підпорядковується правилам ринку. Вартість інформації забезпечує фінансово-економічний фундамент мас-медіа, а журналісти виступають брокерами, торговцями інформаційними продуктами. Інформація як ресурс може продаватися аудиторії з різними намірами: 1) задля відкритого задоволення її інформаційних потреб, часто найпростіших і найприємніших (тоді ми маємо якісну журналістику, а також інфотейнмент, таблоїдизацію, «жовту пресу», що орієнтується на правило 5 С); 2) задля задоволення комунікаційних намірів певного соціального суб’єкта (замовника), зацікавленого у формуванні позитивного чи негативного ставлення громадськості (тоді маємо «джинсу», приховану рекламу, дезінформацію, пропаганду, піар); 3) задля маніпулятивного просування їй цінностей та ідей в інтересах соціального суб’єкта (замовника) шляхом формування лояльної до ЗМІ аудиторії з подальшим продажем її зацікавленим гравцям (рекламістам, піарникам, політтехнологам).

Цензура у класичному розумінні цього поняття в умовах відкритого інформаційного простору відсутня, проте комерціалізація створює свої умови для цензурування. Фактичним цензором інформації все частіше стає рейтинг та увага аудиторії, адже мас-медійна інформація – товар, що збирає аудиторію та оцінюється за рівнем аудиторної привабливості.

Активна комерціалізація сучасних мас-медіа внесла істотні зміни в їхню типологізацію. На медійну кон’юнктуру стала відчутно впливати й ознака власності, що раніше взагалі не бралася так активно до уваги експертами та науковцями. Експансія економіки (П’єр Бурдьє) на поле журналістики не припиняється: медіабізнесменів, медіапродюсерів стає більше й більше, а коло питань їхньої компетентності щодо медіасистеми зростає разом з їхньою впливовістю.

2.2. Мас-медійний продукт стандартизується та уніфікується. Продукція мас-медіа стає все менш різноманітною. Форма стандартизується, зміст – спрощується. У певному сенсі це спосіб популяризації складного інформаційного продукту, а також прояв споживчої зрілості мас-медійного повідомлення як товару – гарантія якості. Стандартизований продукт легше «обкатати», спрогнозувати його вплив на свідомість аудиторії, досягти передбачуваних реакцій. Загалом діяльність гравців поля журналістики поступово стандартизується. Згадайте хоча б новини на різних телеканалах, які часом складно відрізнити, або випуски розважальних телепрограм, телешоу, серіалів, що створюються за зразком формату. До форм уніфікації можна уналежнити також прийом активізації заголовкового комплексу публікацій, прив’язка повідомлення до графічних чи зображальних елементів, безшовність мовлення сучасного телебачення[1],[2]

Жанрові характеристики журналістської роботи (акцент на формі подачі матеріалу) поступаються сьогодні цільовим характеристикам (акцент на меті журналістської комунікації): форми з акцентом на фактах (репортаж, інтерв’ю, кореспонденція), з акцентом на думці (рецензія, стаття, коментар, портрет), з акцентом на фантазії (комікс, фейлетон). Уніфікація сприяє формуванню стійкого горизонту очікування аудиторії ЗМІ та прогнозованих реакцій, що також її задовольняє: отримує те, що планував.

2.3. Сучасні ЗМІ здійснюють інсценізацію реальності та створюють медіаподії. Широкий асортимент масово-комунікаційних засобів спілкування з величезними цільовими групами поряд із «всюдисущістю медіа» та нашим небажанням вимикатися з інформаційних потоків часом «заносять» журналістів на дорогу створення медіаподій. Медіаподія – це специфічний продукт мас-медіа, який, по суті, є симулякром, не має під собою реальності, яку відображає. За технологією – це об’єднання репортажності та постановочності, коли щось робить так би мовити «під камеру», навмисне у присутності журналістів.

Медіаподія – подія, що існує тільки в медіареальності. Вона широко висвітлена в ЗМІ, але щодо дійсності є перебільшеною або штучною, сконструйованою. Детально про цей феномен пише гарвардський фахівець із комунікацій Деніел Бурстін[3]

До посилення впливу медіаподієвості на сучасну людину призводить зміна комунікативних звичок. Зокрема відео-, фото-, кіно-, телезображення дають їй досвід настільки ж реальний, як і життєвий. За її уявленнями, події в інформаційному просторі нічим не поступаються подіям у фізичному світі, бо є також важливими та впливовими[4]

2.4. Мас-медіа сьогодні забезпечують мозаїчне, кліпове відтворення дійсності. Світ часто в сучасних мас-медіа постає як сукупність уламків, суцільний калейдоскоп. Сприйняття принципово фрагментованого світу ускладнюється також швидкою зміною елементів, яка не передбачає осмислення. На думку Петера Слотердайка, сучасні мас-медіа працюють за принципом тотального синтезу, тотального додавання[5]: вони про все повідомляють, всього торкаються, все зіставляють, але на нульовому рівні мисленнєвого проникнення. Петер Слотердайк звертає увагу на те, що, мислячи псевдоеквівалентностями, мас-медіа нівелюють цінності, породжують байдужість, спотворюють уявлення людини та суспільства про те, як пов’язані явища, процеси, предмети в цьому світі.

Бліпкультура (blip culture) – термін, який ввів Олвін Тоффлер для позначення за допомогою терміна blip (викид сигналу) фрагментарно-мозаїчного характеру уявлень про світ, що виникає у постійних споживачів електронної інформації. Вона хаотична, проте неминуча в комп’ютеризованому інформаційному суспільстві[6].

2.5. Поширеними формами подачі інформації стають таблоїдизація, інфотейнмент, едьютейнмент. Сучасна аудиторія прагне споживати інформацію в максимально доступній, зручній, комфортній і приємній формі, що веде до появи новацій на рівні змісту і форми медіаповідомлень. Потурання аудиторії з боку «жовтої преси» задовольняє не всіх. Є значний попит на якісну інформацію, що має при цьому «легку» форму.

 «Жовта преса» (yellow press) – друковані видання, насичені вульгарно-сенсаційними матеріалами, плітками, інсинуаціями та ілюстраціями, що розраховані на малоосвічених читачів із примітивними смаками та інтересами. З «жовтим журналізмом» пов’язана діяльність репортерів, здатних заради матеріальної вигоди порушувати принципи об’єктивно-чесної інформації.

Ellmore R. Terry. Mass Media Dictionary. Special Edition. National Textbook Company. – Lincolnwood, Illinois, USA, 1992. – C. 665.

Таблоїди складають специфічну групу ринку друкованих ЗМК, але не лише на підставі переважного формату A3. Таким чином, термін, що вказував спочатку тільки на формат газети, став загальним і тепер означає ще й певний «тип змісту», що проникає у видання різних форматів і типів. Термін «таблоїд» став синонімом неаналітичних газет, що приділяють підвищену увагу спорту, розвагам, матеріалам про життя знаменитостей  «скандалам, інтригам та розслідуванням». Дослідники часто пояснюють існування таблоїдів низькими смаками читачів, їхнім небажанням читати серйозні новини та аналітику. Таблоїди це, власне, всі глянцеві журнали й газети, які можна уналежнити до категорії «бульварної» чи «жовтої преси». Вони мають яскраву обгортку і строкате наповнення, велику кількість світлин порівняно з текстом і сенсаційні заголовки непомірно великих кеглів. Причини їхньої «живучості» та популярності на споживчому ринку друкованої продукції  це правило п’яти «С» і легкий стиль публікацій. Людина завжди готова насолоджуватися інформацією про скандали, смерть, секс, сенсації, особливо якщо вона подається в короткій дотепній формі. Зазвичай таблоїди подають розповіді в такий спосіб, що складається враження, ніби йдеться про мистецькі постаті, неординарних особистостей, одним словом  небожителів на Олімпі культури. Такими їх робить насамперед ця глянсова преса.

«Спочатку таблоїдами у Великобританії називали медикаменти, які вживались у вигляді пігулок. Наркотичний ефект медикаментів і те, що їх легко прийняти, згодом був перенесений і на популярні ЗМІ. У першій половині XX століття термін таблоїд почав використовуватись у Лондоні для означення формату газет, які можна було зручно читати у потягах чи автобусах. Великі крикливі заголовки, величезна кількість шокуючих світлин, ексклюзивність, сенсаційна подача гарячих новин, апеляція до інстинктів, а не до розуму, інформація для розваг, світські хроніки, кримінальні злочини, вузький формат і, відповідно, вузький світогляд стали домінантами жовтої преси не тільки Великобританії, а й усього світу».

Блавацький С. Таблоїдизація якісної преси у Великобританії // Вісник Київ. націон. ун-ту. Серія Журналістика. – 2007. – Вип. 30. – С. 91-102; С. 92.

Криза ідей («все вже придумано, винайдено, відкрито до нас»), зростання рейтингів розважального контенту, які почали перевищувати рейтинги традиційних лідерів – інформаційних жанрів, спричинюють трансформації усталених форм. З’являються інфотейнмент, едьютейнмент і таблоїдизація.

Інфотейнмент (іnfotainment) – це новий підхід до інформації та її пакування. І автору, і аудиторії має бути цікаво те, про що розповідається, та те, як це робиться. Поряд можуть подаватися різномасштабні, різножанрові, далекі за тематикою свідчення: «паркетні» новини, регіональний нарис, репортаж із гарячої точки, огляд світських подій тощо. Синтез інформації та розваг, його ціллю є у легкий видовищний спосіб задовольнити інформаційні потреби аудиторії та забезпечити їй цікаве проводження часу.

На межі інформації та розваги у 80-х роках ХХ століття в США виник новий телевізійний жанр «інфотейнмент»: іnfotainment – information + entertainment. Появу жанру пов’язують із виходом в ефір програм «Доброго ранку, Америко!» (Good Morning, America) і «Ю.Ес.Ей. тудей» (USA today). Суть жанру визначали як подача новин у розважальній формі. Класикою інфотейнменту називають програми розважального телеканалу MTV. Аналітики пов’язують поширення інфотейнменту з посиленням тенденції до приватизації та монополізації інформаційно-розважальної індустрії, що витісняє публічну сферу інформаційного простору[9]. Американські дослідники ЗМІ Леонард Дауні та Роберт Кайзер вважають, що послідовно самі новини трансформувалися в медіапродукт нового типу, який згодом отримав назву «інфотейнмент» і став складником сучасної індустрії розваг у ЗМІ. Інакше кажучи, новини перетворилися на форму розваги, а розвага все частіше представлена у формі новин. Пріоритетом теми журналістики інфотейнменту є кримінальні новини та історії про зірок. Супротивники концепції інфотейнменту іронічно називають такі продукти «щасливі новини» (happy news), «макулатура ТВ» (trash TV).

Едьютейнмент (edutainment) передбачає подачу наукової та освітньої інформації в розважальній формі; його мета – зробити навчання максимально цікавим та захоплюючим для аудиторії, при цьому розважальний складник тут не головний, а засіб залучення аудиторної уваги та можливість донести складну наукову інформацію доступно для рядового реципієнта. Едьютейнмент, скоріше, визначає особливий підхід до оформлення освітнього матеріалу.

Veltman K. Edutainment, TechnotainmentandCulture // URL: http://www.sumscorp.com/img/file/2004_Edutainment_Techotainment_and_Culture.pdf

Таблоїдизація – також одна з найпомітніших тенденцій розвитку сучасних ЗМІ. Якісна преса все активніше використовує особливості формату таблоїдної преси (короткі матеріали, легка подача інформації, значна кількість ілюстрацій тощо), адже аудиторія прагне, споживаючи інформацію, не витрачати на це дуже багато часу, якого вимагають розлогі аналітичні публікації. Проте, намагаючись зберегти свою аудиторію та подолати конкуренцію, ЗМІ, всупереч традиційним стандартам достовірності, точності, смаку, об’єктивності, використовують «крикливі», нав’язливі форми подачі інформації. Розважальність досягається за допомогою низки прийомів: порівняно швидкий темп подачі інформаційного повідомлення, яскраві картинки, високий ступінь драматизації оповіді, зміни настрою тощо.

Іванова О. А. Сад літератури в журнальній оптиці сучасності: Медіакомунікації з, для і про літературу: Монографія. – О.: Астропринт, 2009. – 368 с.; С. 68-69.

Інфотейнмент виступає характерною рисою процесу таблоїдизації. Без сумніву, найважливішим медіаканалом, котрий сприяв становленню та розвитку інфотейнменту, було комерційне телебачення, однак і таблоїди зробили свій внесок, «полегшивши» соціально-політичну інформацію. «Усе це повністю відповідає філософії медіа, коли попит породжує пропозицію», читаємо у Маршалла Маклюена[12].

Поетичне і водночас ґрунтовне визначення процесу таблоїдизації дає Марвін Кальб, директор Шоренстейнського Центру з преси, політики і громадських справ у Гарвардському університеті. На його думку, «таблоїдизація це девальвація сухих новин і ревальвація сексу, скандалів та infotainment»[13]. Загалом таблоїдизацію можна визначити як зміну пріоритетів у тематиці та формі подачі матеріалів, яка виявилася надзвичайно прийнятною для сучасного заклопотаного та водночас жадібного до інформації та рекреації споживача мас-медіа.

Тлумачити процес таблоїдизації як скочування сучасної журналістики у прірву «бульварщини» – неприпустима вульгаризація того, що відбувається. Дійсно, світ, описаний таблоїдами, нереалістичний та обмежений світськими подіями, персонами та плітками про них. У ньому доволі абсурдні правила: жити слід, як голівудські актори, вбиратися – як моделі на подіумах, дивитися блокбастери, читати бестселери тощо. Натомість одним із різновидів таблоїда є квалоїд, тобто «якісний таблоїд». Термін ввела у науковий обіг дослідниця сучасної зарубіжної преси Олена Вартанова слідом за відомою шведською журналісткою Крістіною Юттерстрем. Квалоїди – це таблоїди, що знайомлять із біографіями знаменитих, впливових, авторитетних осіб, інформують про новації у різних галузях, глибоко, різносторонньо та професійно оцінюють публічні явища, витвори мистецтва. «Масові таблоїди, що мають максимальні наклади та характерний стиль оформлення, прагнуть підвищити якість змісту. Так виникає квалоїд особливий тип вечірньої газети, що поєднує характерний стиль оформлення, відображення широкої панорами світових подій, аналіз серйозних питань зовнішньої та внутрішньої політики з доступною мовою викладу»[14]. Як вважає професор Норденстренг (Фінляндія), квалоїди входять в набір обов’язкового читання будь-якого інтелектуала на півночі Європи.

Явище таблоїдизації чинить експансію в обидва боки: як на поле якісної преси, так і в бік «бульварної». Великобританія дає прекрасну ілюстрацію двобічності цього процесу: якісні газети типу Times та Daily Telegraph у прагненні розширити читацьку аудиторію полегшують серйозні новини, пропонуючи більше розважальних матеріалів, а традиційні таблоїди типу Daily Mail, Daily Mirror вдосконалюють якість змісту, намагаючись привернути увагу більш освічених і, головне, забезпечених читачів.

З економічної точки зору, таблоїдизація абсолютно обґрунтована. Підвищення якості змісту публікацій, значне розширення аналітики потребувало б серйозних матеріальних витрат (більш високий рівень професійності авторів, більші часові ресурси, робота з більшою кількістю джерел тощо), а розширення асортименту «легких» матеріалів, розробка тематики, прив’язаної до повсякденного життя споживачів інформації (екологія, здоровий спосіб життя, харчування, мода, телебачення), не лише позитивно сприймається аудиторією, а й розширює її завдяки новим соціальним групам і «приваблює нових рекламодавців банки, страхові та інвестиційні фонди, туристичні агентства тощо»[15].

Аби не було підстав оцінювати діяльність регіональних ЗМІ за прислів’ям «уміла готувати та не вміла подавати», місцевим редакціям треба «бути у тренді», а точніше – напрацьовувати навички та технології таблоїдизації, інфотейнменту та едьютейнменту, не беручи на себе при цьому гріхів «жовтої преси» та «копійчаної преси». 

Копійчана преса (рenny press) – дешева газета, що розраховує на своїх читачів низькими цінами, місцевими новинами, кримінальною хронікою та сенсаціями.

Whetmore E. Mediamerica. Form, Content and Consequence of Mass Communication. – Belmont, 1982. – С. 32.

«Вечерняя Одесса» друкує матеріал «Опасно только для украинцев? Что нужно знать о пальмовом масле», в якому роз’яснює користь і шкоду пальмової олії для повсякденного споживання на фоні інших типів олій. За формою матеріал має ознаки інфотейнменту (блокування, фрагментація значного за обсягом тексту; шрифтове виділення важливої інформації, інфографіка, цікаві супровідні факти тощо), натомість він не містить посилань на джерела інформації, що неприпустимо в якісному виданні. Також варто зазначити, що сам матеріал має неідентифіковане авторство, що негативно позначається на його сприйнятті, однак задля підвищення інтересу аудиторії газета використовує актуальний інформаційний привід: прийняття у першому читанні ВР України законопроекту про заборону використання пальмової олії у виробництві продуктів харчування.

Матеріали рубрики «У нас в гостях газета Медицина. Красота. Здоровье» видання «Жизнь в Одессе» мають ознаки інфотейнменту та едьютейнменту, оскільки подають інформацію щодо збереження фізичного та психічного здоров’я людини в легкій, доступній формі, містять конкретні рекомендації та супроводжуються ілюстративним матеріалом. Натомість усі вони не мають посилань на джерела, що різко знижує якість публікацій і довіру до них.

Матеріал під назвою «В Украине повысили прожиточный минимум: что это изменит» з газети «Жизнь в Одессе» має чіткий інформаційний привід (підвищення прожиткового мінімуму для всіх категорій населення у липні 2018 року) та роз’яснює наслідки цього для оподаткування, нарахування штрафів, соціальних виплат, пенсій тощо. Публікація супроводжується інфографікою, точними цифрами, конкретними прикладами, що надає їй ознак інфотейнменту та зацікавлює аудиторію.

Вдало виглядала б у місцевих ЗМІ якісна документалістика, що не подає життя як видовище, але вбачає у подіях та явищах свою природну красу, динамічність, глибину, інтригу тощо.

Справжня документалістика здатна виконувати важливі суспільні функції, адже вона тяжіє «до висвітлення подій із більш далекою перспективою, більш глибоких та складних, де проблеми політики вирішити не так легко, де немає жорстких вимог, що стосуються рівноваги та неупередженості, які стосуються новин та інформаційно-аналітичних програм. У цьому сенсі документальні програми можуть досліджувати потреби у більш глибоких структурних змінах та кидати виклик статус-кво, тоді як інформаційно-аналітичні програми орієнтовані більшою мірою на реформи, що можуть бути досягнуті практично, без принципових змін у ставленні до влади»[17]. До речі, якісна документалістика – прекрасне тло для наративності як технології роботи із суспільною свідомістю, про що йшлося вище.

На правду, місцеві ЗМІ публікують історичні матеріали, зокрема місцевої тематики. Проте, часто це публікації фахових істориків, краєзнавців, етнографів, політологів, які «грішать» науковістю, переобтяжені історичними фактами та деталізацією, що, скоріше, відвертає увагу потенційного реципієнта, ніж утримує її. Інформацію історичного спрямування слід обробляти за правилами сучасної журналістики.

Прикладом такої публікації може бути матеріал під назвою «Формирование начального образования в Южной Бессарабии в конце ХІХ века», розміщений в ізмаїльській газеті «Курьер недели», за авторства молодшого наукового співробітника музею А. В. Суворова Діани Георгіци. І сама назва, і зміст публікації, переобтяженість цифрами, датами, фактами, подробицями, зорієнтовують її, насамперед, для зацікавлених у питанні фахових істориків, а не пересічного читача з широким колом інтересів.

«Днепр вечерний», що прагне друкувати якісну політаналітику, за його ж словами, публікує матеріал під назвою «В тени Тегеранской конференции», автором якого є дніпровський політолог Юрій Райхель. Розлога публікація являє собою суцільний текст, що не містить жодних засобів членування, які б полегшували сприйняття специфічної складної інформації. До того ж він не має інформаційного приводу та не демонструє врахування правила наближення інтересів.

Вдалим прикладом публікації на історичну тематику може бути матеріал «Бессарабский Робин Гуд» із газети «Жизнь в Одессе». Він має вдалу назву, що враховує правило наближення інтересів місцевої аудиторії, а також написаний професійним журналістом. Це документалістика з орієнтацією на інфотейнмент та едьютейнмент. Думки істориків, ілюстрації, документи тут підпорядковуються меті розважити читача цікавою інформацією про місцевого «героя», при цьому не звівши історію до рівня коміксу.

У цьому контексті цікавими та доречними видаються нам матеріали про культурні, історичні, мистецькі феномени регіону, які є сприйнятливими для таких форм подачі інформації, як таблоїдизація, інфотейнмент і едьютейнмент. Адже про кожного з них легко підібрати відповідний масив інформації. Для прикладу роботи у такому ключі згадаємо публікацію з газети «Одесская правда» про відому «пам’ятку» Одеси книжковий ринок під назвою «Книжка». Увагу автора зосереджено на долях людей, що працюють там, створюючи атмосферність «Книжки» як топосу.

Аби розважити читачів посібника, пошлімося також на публікацію у львівській газеті «Експрес» під назвою «Гопля! Замість бензину – дрова». У ній йдеться про «винахідника», який перевів своє авто з бензину на дрова, чим і став цікавим журналістам.

Загалом увага до заголовкового комплексу – важливий чинник успіху ЗМІ у аудиторії, як і наявність якісних, власних, ілюстрацій, зокрема малюнків і карикатур.

Загальна тональність публікацій має бути зорієнтована на легкість у подачі інформації, емоційність, проте самі повідомлення мають стосуватися важливих тем і проблем, а не бути «пустоцвітами», що лише провокують гедонізм, ескапізм, релаксують, заколисуючи, гіпнотизуючи та наркотизуючи аудиторію. Легкість і комфортність подачі інформації має вести до відновлення психічної рівноваги, формування позитивного ставлення до світу, а не відволікати чи відчужувати від життя.

Для прикладу пошлімося на рубрику «Отдохни» ізмаїльського видання «Курьер недели». Матеріал під промовистою назвою «Весна и кошки!» демонструє серію фото домашніх улюбленців, що супроводжуються короткими текстівками про чудернацькі особливості котів. Зустрічаємо у рубриці також гороскоп зачісок, календар астрологічних прикмет тощо.

В умовах інформаційного суспільства система мас-медіа – це найсильніший контент і найпотужніший канал комунікації. Сьогодні вона сама переживає трансформацію. Зміни означають адаптацію мас-медіа до нових соціокультурних умов задля здійснення своїх задач: тепер не аудиторія шукає медіа, а медіа полюють на аудиторію, хочуть потрапити до «ближнього кола» глядачів, читачів, слухачів; поєдинок зображення та слова на полі мас-медіа закінчився остаточною перемогою зображення; якісним ЗМІ, аби вижити, доводиться спрощуватись; аналітичність витісняється розважальністю; редактор тепер – це «пастух блогерів», продюсер контенту, а не керівник стабільного та злагодженого колективу журналістів; журналіст зобов’язаний перетворитися на універсального профі, а не бути вузьким фахівцем.

Девізом сучасної культури можна вважати фразу «розумним скрізь у нас дорога», бо без постійного підвищення рівня освіченості, компетентності, професійності жити в світі, що змінюється неймовірними темпами, – годі й сподіватися. Сучасній журналістиці, і зокрема регіональній, не оминути цього також: інформаційна аналітика, нові формати спілкування, вихід на створення нових аудиторних осередків, які б не виникли без ЗМІ тощо. Інформація без спеціального пакування сьогодні мало приваблює потенційного споживача. Як «таблоїдизувати» свою роботу місцевому ЗМІ? По-перше, слід запозичити, творчо опрацювавши, порядок денний, сформований таблоїдами; по-друге, спростити форму подачі матеріалу, додавши підзаголовки, посиливши наочність повідомлення ілюстративністю; по-третє, урізноманітнити стиль спілкування з аудиторією, додавши елементи фамільярності, провокативності чи гумору. Але за будь-яких обставин працювати якісно, орієнтуючись на журналістські стандарти.

Різкою провокативною тональністю спілкування з аудиторією відрізняється одеське видання «Таймер». Зокрема, матеріал про мера Чорноморська і привертає увагу аудиторії, і іронізує над героєм, чи то підриваючи, чи то піднімаючи його імідж.

Примітки:

[1] Іванова О. А. Мова екрану у зоні цифрових і віртуальних перетворень // Діалог : Медіа-студії. – 2012. – Вип. 15. – С. 115-124.

[2] Іванова О. А. Екранна мова та екранна культура: зброя VS обладунки телереклами // Діалог : Медіа-студії. – 2013. – Вип. 17. – С. 158-165.

[3] Boorstin D.J. The image: A guide to pseudo-events in America. – New York: Vintage, 1961.

[4] Pilkington E. Obama inauguration: words of history… crafted by 27-etar-old in Starbucks. – Guardian. – 2009. – January 20. – Р. 180. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: www.guardian.co.uk/world/2009/jan/20/barack-obama-inauguration-us-speech.

[5] Слотердайк П. Критика цинічного розуму / Пер. з нім. А. Богачова. – К : Тандем, 2002. – 544 с.

[6] Toffler A. The third Wave. – New York., 1980. – С. 182–183.

[7] Ellmore R. Terry. Mass Media Dictionary. Special Edition. National Textbook Company. – Lincolnwood, Illinois, USA, 1992. – C. 665.

[8] Блавацький С. Таблоїдизація якісної преси у Великобританії // Вісник Київ. націон. ун-ту. Серія Журналістика. – 2007. – Вип. 30. – С. 91-102; С. 92.

[9] Кастельс М. Становление общества сетевых структур // Новая постиндустриальная волна на Западе: антология / Под ред. В. Л. Иноземцева. – М. : Academia, 1999. – 610 с.

[11] Іванова О. А. Сад літератури в журнальній оптиці сучасності: Медіакомунікації з, для і про літературу: Монографія. – О.: Астропринт, 2009. – 368 с.; С. 68-69.

[12] Маклюэн М. Понимание Медиа : Understanding Media. – М. : Гиперборея, 2007. – 464 с.

[13] Вартанова Е. Л. Медиаэкономика зарубежных стран : учеб. пособие. – М. : Аспект Пресс, 2003. – 335 с.; С. 96.

[14] Там само. – С. 132.

[15] Там само. – С. 98.

[16] Whetmore E. Mediamerica. Form, Content and Consequence of Mass Communication. – Belmont, 1982. – С. 32.

[17] Маккуин Д. Между молотом и наковальней – туманное будущее информационно – аналитических программ // Конец журнализма. Versіon 2.0. Индустрия, технология и политика / Под ред. А. Чарльза; пер. с англ. Е. Николаева. – Х.: Изд-во «Гуманитарный центр», Е. Н. Николаева, 2016. – С. 220-244; С. 230.

Параграф 1. Як місцеві піарники співпрацюють із місцевими журналістами?

Хороша прес-служба й ефективний піар-відділ забезпечують зацікавленому суб’єктові (організації чи особі) вдалі стосунки з усіма: владою, мас-медіа, громадськістю. Та оскільки їхні професійні комунікаційні наміри повністю відрізняються від намірів ЗМІ як комунікантів, цей незбіг може призводити до порушення рівноваги у стосунках у бік зневажання інтересів аудиторії чи неякісного її інформування – обману чи викривлення погляду на дійсність. ЗМІ фактично у цьому разі працюють на інтереси піарників та їхніх клієнтів, а не своєї аудиторії, часто несвідомо, через брак професіоналізму, який дозволив би усвідомити замовність, через брак часу, який штовхає журналістів на використання готових запропонованих матеріалів, лінощі, що провокують на мінімізацію зусиль при підготовці публікацій. Кого звинувачувати в такому разі, адже «розумникові» не гріх і скористатися «дурником» та його поганою роботою.

Інформаційний простір, на відміну від фізичного, є пластичним та легко піддається змінам. Цим пояснюється інтерес до нього з боку політиків, влади, бізнесу, митців, громадських рухів. Заявляти про себе та формувати враження про свою діяльність, керувати змінами настроїв і поведінки людей найпростіше та найефективніше саме через інформаційні канали. Цим, зокрема, пояснюють деякі експерти феномен Трампа, який широко та творчо використовує інформаційні засоби впливу на аудиторію, зокрема мережеві.

Інформаційний складник будь-яких процесів та подій стає все більш вагомим, помітним, таким, що потребує спеціальної технологічної роботи. Який же сенс відмовлятися від потенційних можливостей впливу на місцеву громаду, що може забезпечити регіональна преса? Цим ресурсом треба користуватися – такою логікою керуються піарники та працівники прес-служб, коли зацікавлюють медійників своїми матеріалами, працюючи водночас на свого клієнта.

На практиці все виглядає приблизно так. Місцеві медіа «полюють» на новини, якими прагнуть забезпечити інформаційні потреби своєї аудиторії. Піар-служби «полюють» на журналістів, які можуть забезпечити іміджеві потреби їхніх клієнтів, ставши каналом позитивної інформації для широкої аудиторії про компанію чи особу. Якісні матеріали та правильно вибудувані довготривалі стосунки піар-служби з журналістами роблять свою справу: корисна інформація для одного (компанія, що замовляє піар) – цікава для іншого (аудиторії ЗМІ, що отримує новини). «Завдання піару  розмістити об’єкт потрібною стороною та в потрібний час. Тому не треба сприймати піар як варіант породження неправдивої інформації», пише Георгій Почепцов у книзі «Паблік рилейшнз для професіоналів»[1].

У демократичних країнах, до стандартів життя яких ми прямуємо, ЗМІ маніпулювати складно, натомість їм можна надати інформацію з точки зору організації, що буде прийнятно для громадськості. Сьогодні піар-фахівців стає все більше, адже і широка громадськість, і суб’єкти бізнесу чи влади однаково зацікавлені в інформації про позитивні сторони соціальної активності, тобто у піарі про себе (замовник піар-матеріалів) чи для себе (отримувач піар-матеріалів).

Все частіше сьогодні можна почути про таку річ, як некомерційний чи соціальний маркетинг, що спрямований на реалізацію соцієтальних намірів бізнесу чи громадської активності, згідно з якими досягнення особистого успіху невіддільне від піклування про загальні інтереси та спільне благо. За таких умов піар-матеріали можуть інформувати аудиторію про захист цього загального блага чи дії у загальновизнаних суспільних цілях того чи іншого соціального суб’єкта – компанії, партії, підприємства, особи.

Також слід зважати, що піар-витрати значно менші за рекламні, що теж робить цей вид масової комунікації таким привабливим для замовника.

Якщо прес-служба чи піар-відділ продукують добре продуманий пакет новин, готують і оперативно поширюють надійну якісну інформацію, мають особисті контакти в середовищі медійників та завжди доступні для коментарів, вони можуть бути корисними ЗМІ в питаннях задоволення інформаційних запитів та інтересів їхньої аудиторії.

Проте, часом піар-відділи чи прес-служби починають працювати в режимі інформаційної агенції, коли переходять на «килимове інформаційне бомбардування» редакції численними повідомленнями або стараються дозувати надану інформацію чи приховувати її, аби забезпечити ефект ексклюзивності для певних ЗМІ та через них просунути потрібну замовнику інформацію. Це особливо ефективно (і тому небезпечно) на ринку місцевих ЗМІ, які охоче беруть готові матеріали, бо мають обмежені ресурси часу, робочих рук, тематики тощо.

У масштабах довготривалих комунікаційних стосунків ЗМІ зі своєю аудиторією описана вище практика призводить до кумулятивного ефекту. Якщо у процесі інформування аудиторії місцевого ЗМІ забезпечуються насамперед наміри прес-служби чи піар-відділу, що обстоює інтереси свого замовника, а не запити аудиторії, тоді у програші залишаються і ЗМІ, і його споживачі. Ними вдало користуються піарники, адже саме вони керують інформацією та її тлумаченням, а не журналісти, які у цьому випадку лише ретранслюють повідомлення аудиторії. Вона отримує викривлений образ реальності та в перспективі відмовиться від цього мас-медіа як від ненадійного джерела інформації. «Оскільки паблік рилейшнз своїм існуванням зобов’язаний партикулярним інтересам, то існує небезпека чи принаймні підозра, що саме завдяки йому зазнаватимуть утисків інтереси інших осіб або інтереси громадськості»[2]. А Елізабет Ноель-Нойманн вбачає у паблік рилейшнз ні більше ні менше, ніж евфемістичний замінник терміна «пропаганда»[3].

Отже, ініціативність, наполегливість прес-служби чи піар-відділу, що проявляється в активному використанні media relations (прес-посередництво) (розсилання прес-релізів, організація заходів, конкурсів, спеціальних подій для ЗМІ, проведення прес-конференцій, брифінгів, прес-клубів, презентацій, церемоній відкриття, прийомів, вечірок, виставок), як факт не є ані добрим, ані поганим. З одного боку, піар як вид масової комунікації залежить від публікацій та поширення своїх послань через мас-медіа, а тому значну частину зусиль витрачає на налагодження співпраці зі ЗМІ. З іншого боку, підприємства, партії, держустанови є важливими джерелами інформації для мас-медіа, а повідомлення їхніх прес-служб та пряма мова представників і керівництва стають вихідним матеріалом для публікацій, від якого неможливо відмовитися ЗМІ. Міра та ефективність такої співпраці можуть тлумачитися по-різному. Значна кількість публікацій про ту чи іншу компанію, надто позитивна тональність коментування, великий обсяг матеріалів, чимала кількість ЗМІ, включених у висвітлення цієї діяльності, постійне оприлюднення назви компанії та імен керівників не працюють на інтереси аудиторії ЗМІ. Будь-яка інформація чи повідомлення про факт потребує коментування, оцінювання, якщо журналісти не мають намірів чи часу їх збирати та забезпечувати свою аудиторію неупередженими повідомленнями, вони користуються готовими матеріалами прес-служби, що зводить нанівець власне журналістські цілі. Межа пролягає в цьому разі між «прийнятними», «бажаними» для суспільства практиками і цілями та «небажаними», «недозволеними» для ЗМІ формами діяльності, з одного боку, та тим, що потрібно піар-службі, з іншого.

«Піар є тим, що піар робить», – глибока і промовиста думка Манфреда Рюля, німецького дослідника паблік рилейшнз, що свідчить про спільну природу усіх видів масової комунікації – сутність визначається намірами комунікантів, про що вже йшлося у розділі «Аудиторія місцевих медіа». Для адекватного розуміння будь-якої інформації слід усвідомлювати справжні цілі того, хто інформує, адже вони можуть бути благородними чи безсоромними. Зокрема, наміри піар-служби інформувати про діяльність певної організації населення можуть стосуватися бажання уникнути недовіри, ворожнечі, обману між громадськістю та компанією. За переконаннями Манфреда Рюля, суспільна функція паблік рилейшнз якраз і полягає в тому, щоб «створенням приводу до комунікації та взаємодії посилити інтереси громади (загальне благо) і соціальну довіру – принаймні, керувати розходженням партикулярних інтересів, запобігаючи виникненню недовіри»[4].

Якщо піар-відділ чи прес-служба за будь-яких умов прагнуть зробити журналістів і ЗМІ своїми агентами, вони вдаються до таких професійних форм роботи, які не розцінюються як пропозиція замовності, але фактично працюють передусім на інтереси ініціатора піар-комунікації, і часто – лише на них. Нижче ми подаємо перелік можливих ознак таких матеріалів та наводимо приклади відповідних публікацій із місцевих ЗМІ без детального роз’яснення, оскільки їхні комунікаційні наміри й ефекти досить прозорі:

  • Матеріал містить, окрім позитивного образу замовника, коментування місцевих проблем та способи їхнього вирішення, що створює інформаційний привід для публікації. Загалом, найчастіше такі тексти в місцевих ЗМІ подають у позитивному світлі діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування. Публікації з’являються, напевне, завдяки вдалій роботі відповідних прес-служб.

Газета «Вечерняя Одесса»:

Газета «Вечерняя Одесса»:

Газета «Житомирщина»:

  • Розповідь про непересічні заслуги, видатні події чи ноу-хау, пов’язані із замовником, є вдалим інформаційним приводом для публікації. Публікації з’являються, напевне, завдяки вдалій роботі відповідних прес-служб чи піар-відділів.

Газета «Житомирщина»:

Ізмаїльська газета «Курьер недели»:

  • Просування позитивної інформації про когось чи щось спрацьовує, якщо публікація містить повідомлення, що має практичну користь або прив’язується до соціально значущої тематики.

Газета «Одесская жизнь»:

Газета «Вечерняя Одесса»:

Ізмаїльська газета «Курьер недели»:

  • Просування позитивної інформації спрацьовує, якщо публікація містить повідомлення про соціальну відповідальність влади чи бізнесу, яка реалізується у конкретні соціальні проекти.

Газета «Вечерняя Одесса»:

Газета «Вечерняя Одесса»:

Проте, у досвіді українських регіональних ЗМІ все ж превалює пропозиція замовності, а не довготривала партнерська робота піар-відділу чи прес-служби зі ЗМІ. Нижче ми подаємо перелік можливих ознак таких матеріалів та приклади, в яких ви легко розпізнаєте приховані комунікаційні наміри й ефекти:

  • Публікація містить прив’язку до пам’ятної дати як інформаційний привід, а фактично нагадує про зацікавленого в цьому суб’єкта (особу, чиновника, політика, підприємця, активіста, компанію тощо).

Газета «Вечерняя Одесса»:

Газета «Вечерняя Одесса»:

Газета «Житомирщина»:

Газета «Вечерняя Одесса»:

Газета «Вечерняя Одесса»:

  • Матеріал містить, окрім позитивного образу замовника, коментування місцевих проблем, що створює його інформаційний привід.

Газета «Вечерняя Одесса»:

  • Розповідь про непересічні заслуги, видатні події чи ноу-хау, пов’язані із замовником, є вдалим інформаційним приводом для публікації.

Одеське видання «Культурометр»:

  • На сторінках видання зустрічаємо моніторингові повідомлення (дослідження суспільної думки), які використовуються при цьому задля лобіювання потрібних замовникові ідей, рішень, настроїв.

Газета «Вечерняя Одесса»:

Газета «Днепр вечерний»:

  • Просування позитивної інформації про когось чи щось краще спрацьовує, якщо публікація містить повідомлення, що має практичну користь або прив’язується до соціально значущої тематики.

Газета «Вечерняя Одесса»:

Газета «Днепр вечерний»:

  • Залучення лідерів думок до оприлюднення позитивної інформації про замовника завжди краще сприймається аудиторією та рідше оцінюється як замовність.

Львівська газета «Ратуша» подає фахове інтерв’ю експерта Інституту політичної освіти Олександра Солонтая щодо політичної реформи в сучасній Україні. Водночас герой публікації є одним із лідерів партії «Сила людей».

  • Оскільки суспільство очікує благочинності від активних діячів у всіх сферах, що свідчило б про такого суб’єкта як захисника суспільних цінностей та інтересів, то демонстрація піклування про незахищених, малозабезпечених, постраждалих відповідає цим запитам та є приводом для обговорення діяльності замовника.

Одеське видання «Трасса Е-95» повідомляє про добрі справи місцевих політиків та чиновників.

  • Діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування може мати ознаки так званого «паркету» – звітів про офіційні заходи та дії чиновників.

Загалом повідомлення про офіційні заходи місцевого чиновництва – досить звична річ для регіональних медіа.

Типовий приклад «паркету» демонструє луганська газета «Новини Сватівщини» в матеріалі «Сесія Сватівської районної ради».

Для прикладу – матеріал про виїзну розширену апаратну нараду Одеської обласної державної адміністрації, який можна прочитати в одеській газеті «Чорноморські новини»

Ще один «паркетний» матеріал із «Чорноморських новин» – про позачергову сесію облради, скликану з ініціативи голови одеської облдержадміністрації.

Загалом «Чорноморські новини» друкують матеріали про місцеву владу в режимі «декілька на номер», використовуючи при цьому широкий спектр піар-засобів: «паркет», прив’язка до дати, вирішення гострих соціальних проблем, відвідування об’єктів народного господарства тощо.

  • Досить помітним і водночас доволі агресивним прийомом є штучне створення або навмисне підігрівання інтриги, конфліктності чи загрози суспільству при висвітленні позитивного образу замовника, який постає як захисник чи діяч, що нівелює віртуальний, спеціально сформований страх громадськості.

Газета «Житомирщина»:

Газета «Житомирщина»:

У цьому контексті звертаємо увагу на ситуації, коли й самі журналісти грішать подібними прийомами роботи, нападаючи на владу, безпідставно та заради нападу, а не вирішення проблеми, демонструючи політиків у поганому світлі, а себе – з ореолом героїв, що віддано критикують владу, яка чхає на інтереси громади. Алістер Кемпбелл, консультант із комунікацій Тоні Блера, прем’єр-міністра Великобританії, з цього приводу висловився так: «Урядові комунікації повинні намагатися бути стратегічними, а не захисними. Вони не повинні займатися кожним шматком критицизму чи негативного репортажу. Конфліктність, що найбільш важлива, лежить не між урядовими заявами і медіависвітленням, а між медіависвітленням і життям людей. Більшість людей робить свої висновки на підставі власного життя, а не по тому, що вони читають газети»[1].

  • Будь-який об’єкт, що піддається висвітленню, завжди багатогранний. Якщо журналістика прагне до об’єктивності його подачі задля неупередженого інформування аудиторії, яка має сформувати власне бачення і розуміння, то піар «загострений» під створення правильного бачення, зазвичай позитивного, проте іноді зустрічається і так званий «чорний піар» – робота, спрямована на погіршення іміджу, формування негативного ставлення до чогось чи когось.

Газета «Одесская правда» формує негативне ставлення до роботи підприємства «Укрпошта» та її керівництва, подаючи поряд два відповідні матеріали:

Одеське видання «Таймер» формує негативне ставлення до українських патріотів:

  • З метою завуалювати замовність матеріалу медійники регіональних ЗМІ вдаються до «приховування» таких публікацій під тематичними рубриками. Комерційна чи політична «джинса» подається у рубриці, назва якої має зробити її непомітною.

Газета «Вечерняя Одесса» під рубрикою «Точка зрения» просуває політичну «джинсу» «Опозиційного блоку»:

Видання «Одесская жизнь» під рубрикою «Здоровье» просуває комерційну «джинсу» інтернет-магазину «Укрвет»:

 

Примітки:

[1] Почепцов Г. Г. Паблік рилейшнз для професіоналів. – К.: «Ваклер», 2003. – С. 9.

[2] Цит. за: Шульц В. Паблік рилейшнз / Робота з громадськістю // Публіцистика. Масова комунікація: Медіа-енциклопедіа / За заг. ред. В. Ф. Іванова. – К.: Академія Української Преси, Центр Вільної Преси, 2007. – С. 538-565; С. 545.

[3] Там само. – С. 539.

[4] Цит. за: Шульц В. Паблік рилейшнз / Робота з громадськістю //

Публіцистика. Масова комунікація: Медіа-енциклопедіа / За заг. ред.

В. Ф. Іванова. – К.: Академія Української Преси, Центр Вільної Преси, – С. 538-565; С. 545. 

[5] Campbell A. South Africa: government and media have mutual interest in good communications, not least re Mandela. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: www.alastaircampbell.org/blog/2011/04/02/south-africa-government-and-media-have-mutual-interests-in-good-communications-not-least-re-mandela/.

Параграф 2. Пропаганда та переконання: чи є різниця?

Як тлумачити ситуацію, коли журналіст демонструє та просуває свої переконання? Чи можуть погляди визначати професійну діяльність за логікою «я так думаю, не брешу, не домовляюся зі своєю совістю, тож щиро демонструю прихильність до когось чи чогось»? Чи краще, коли журналіст перетворюється на бездушну холодну машину з виробництва новин?

Журналіст, насамперед, має опікуватися фактами та новинами, чого від нього й очікує аудиторія. Оскільки події, явища, процеси потребують розуміння, їх слід також коментувати й витлумачувати. Для цього медійники збирають коментарі, демонструють позиції сторін, залучають експертів, ініціюють публічні обговорення проблем, примушують владу відповідати за свої вчинки і бездіяльність тощо. Натомість інколи журналісти розуміють коментування як необхідність (чи право) висловлювати свою особисту точку зору. Це призводить до появи ангажованих публікацій. Якщо вони і не є замовними, по суті, все ж здатні виконувати таку функцію, бо відстоюють або позитивно описують певну позицію, що не дає підстав аудиторії сформувати неупереджене ставлення. Інколи бажання висловитися штовхає журналіста на шлях комунікації, де не потрібні посилання на джерела та не важливе розрізнення фактів і коментарів. За таких умов переконання виконують функцію пропаганди. Подібні матеріали підсилюють конфліктність у суспільстві, загострюють наявні проблеми, не даючи водночас жодних натяків на шляхи їхнього вирішення. Їх радо сприймає та частина аудиторії, яка розділяє погляди автора та прочитує меседжі як інформацію про факти, а не позиції, що не підкріплюються посиланням на джерела. Такі публікації також часто демонструють описану вже нами технологію «війни наративів».

«Прекрасним» прикладом такого матеріалу є публікація в ізмаїльській газеті «Курьер недели» під назвою «… И дым отечества нам пахнет керосином». Цитуємо: «Украинцы ищут любую лазейку, чтобы только вырваться в цивилизованный мир из царства свободы, демократии и европейского выбора»; «Кстати, мой однокурсник, подавший документы на получение румынского паспорта, – не самый бедный человек. У него – хорошая должность в частной компании. И, соответственно, хорошая зарплата. Была… После Майдана его доходы упали в два раза, так что торжество свободы и достоинств» он, что называется, почувствовал на собственной шкуре».

Цілу низку прикладів у цьому контексті надає нам одеська газета «Чорноморські новини», зокрема її постійний автор Леонід Заславський, який охоче коментує міжнародні відносини, внутрішню та зовнішню політику України, події в РФ тощо, вдаючись при цьому до далеких історичних паралелей та асоціацій, різких оцінок, широких узагальнень, одіозних висновків, орієнтуючись на свої власні переконання та повністю зневажаючи журналістські стандарти.

 

Параграф 3. Піар, реклама та журналістика: кордонів більше немає?

Погана робота журналіста часом справляє враження і на медіаграмотну аудиторію, і на експертне середовище як заангажована. Відповідні матеріали часто оцінюються як матеріали з ознаками замовності, або «джинса». І навіть щире обурення медійника у відсутності підстав для звинувачень не є переконливим, адже публікації з недотриманням стандартів повноти, балансу думок, посилання на джерела на рівні ефектів мало чим відрізняються від явної джинси. Тож політична боротьба на шпальтах місцевих ЗМІ часом виглядає як присутність інформаційної зброї в руках журналіста. Тож кордонів немає у разі, коли їх не хоче прокладати для себе журналіст. Піар та реклама за таких обставин охоче мімікрують під журналістику, прагнуть дотримуватись якомога точніше журналістських стандартів, досягаючи при цьому своїх автентичних цілей. Тож відсутність межі між журналістикою та іншими формами масової комунікації шкодить не лише авторитету конкретного медійника чи видання, а й галузі загалом, працюючи на корпоративні інтереси рекламістів і піарників.

Одеське видання «Таймер» негативізує українських патріотів, повністю нехтуючи при цьому стандартами журналістики, зокрема точністю, посиланням на джерела, контраверсійністю, використовує мову ворожнечі, навішує ярлики:

Знайдіть порушення стандарту балансу думок

Чи є в тексті баланс думок?

Баланс думок – професійний стандарт, згідно з яким у тексті мають бути представлені позиції усіх сторін суперечливого питання, конфлікту. Кожен повинен мати рівні можливості та висловлювати свою позицію, аби читач міг самостійно ухвалювати рішення щодо проблеми. Однак часом журналісти подають своїм читачам неповну картину. У цьому тесті пропонуємо вам визначити, чи дотримано у новинах балансу думок. Чи всі позиції наявні? Чи всі джерела мають можливість висловитися? Можливо, до когось журналісти більш прихильні? Для зручності позиції, наявні в тексті, виділені

Чи важливо згадувати про національність у новинах?

Чи важливо згадувати про національність героя новини?

Часто журналісти згадують про національність героя новини тільки для того, аби більше людей прочитало текст. При цьому вони не завжди замислюються над тим, що формують неадекватні уявлення про представників тих або інших національностей.

У цьому тесті пропонуємо вам прочитати новини і визначити, чи потрібно було згадувати про національність чи походження героя публікації.

Знайдіть “джинсу” з-поміж новин

Знайдіть "джинсу"

Чи вмієте ви розрізняти замовні тексти у ЗМІ? Пройдіть тест – і дізнайтеся. Вам будуть запропоновані 10 текстів, що були опубліковані в газетах та на сайтах без позначки “реклама”. Але чи всі вони – справді журналістські тексти?

Знайдіть рекламу, яка маркована неправильно

Чи правильно позначена реклама?

В українських місцевих медіа часом буває важко відрізнити рекламні тексти від журналістських. В нашому законодавстві визначено, як саме мають маркуватися рекламні макети, однак, редакції часом порушують це законодавство. Або свідомо, або й через незнання. А чи знайдете ви рекламу, яка маркована неправильно?

Параграф 1. Для чого потрібні місцеві медіа?

Для чого за часів інтернету та соціальних мереж потрібні місцеві газети, сайти новин і телеканали? Адже дізнатися про те, що на сусідній вулиці почався ремонт, а в театрі – нова постановка, можна і без ЗМІ. До того ж за часів глобалізації, здається, людей більше цікавлять події у світі: нові скандальні твіти президента США, зміна клімату чи вручення Нобелівської премії.

Насправді ж місцеві ЗМІ є важливим складником демократії. Ба більше, без них демократія неможлива. Поки у громаді не відбувається нічого надзвичайного, місцеві медіа можуть бути непомітними, але як тільки люди, що живуть на одній вулиці, стикаються із серйозними викликами, вони відразу згадують про журналістів. Хто дізнається про те, що в їхньому кварталі вже три дні немає опалення? Як добитися того, щоб поряд із новобудовою з’явився дитячий майданчик? А як щодо місцевої поліклініки? Ці теми занадто «дрібні» для того, аби їх висвітлювали загальнонаціональні канали. А репости в соціальних мережах навряд дадуть потрібний ефект.

Як казав американський вчений Роберт Пак, «місцеві новини – матеріал, з якого зроблена демократія»[1]. Спробуємо зрозуміти, чому місцеві ЗМІ – особливі.

Виявляється, культура споживання місцевих ЗМІ відрізняється залежно від країни. Наприклад, у 2004 році у Великобританії з’явилася така новина:

Тут йдеться про те, що місцева преса обгінала BBC в рейтингу довіри. Чи можете ви уявити щось подібне в нас? Аби місцевій районці довіряли більше, ніж центральному телеканалу?

Річ у дотриманні професійних стандартів, скажете ви. Місцевій пресі у Великобританії довіряють більше тому, що система підготовки журналістів там інша, медіаринок працює за іншими правилами. І так, і ні. Тут важливим є ще й ставлення до місцевої преси.

Ми унаслідували радянську систему організації ЗМІ. У СРСР усі знали, яка газета у країні головна – «Правда». А чи можете ви собі уявити головну газету в США? У Великобританії чи Франції?

Так само за радянських часів та й зараз дехто вважає, що місцева преса – щось другорядне. Саме в цьому і проблема. Другорядній пресі складно порушувати гострі питання чи проводити інформаційні кампанії. Контролювати владу. Проводити журналістські розслідування. Отже, для демократії потрібна сильна місцева преса, яка б могла залучити своїх читачів для вирішення проблем громади.

А які ж функції виконує місцева преса? Расмус К. Нільсен перераховує основні функції місцевої преси: підзвітність та інформування, громадське та політичне залучення, інтеграція громади[2].

Функція № 1. Залучення представників громади до суспільного діалогу

Для демократії важливо, аби кожен мав достатньо інформації та міг висловитися з питань, що стосуються громади. Забезпечувати баланс між різними суспільними групами має місцева преса. Німецький вчений Карл Г. Флах розглядає демократію як постійну взаємодію суспільних груп та індивідів. Суспільні групи за Флахом є фактором влади, які «постійно намагаються маніпулювати “сувереном” демократії – народом»[3].

Долучати ці суспільні групи до дискусії, спостерігати за її ходом, повідомляти про її перебіг – ось завдання для місцевої преси.

Важливо, щоб преса представляла інтереси меншості. Адже не всі суспільні групи можуть самі звернутися до журналістів, організувати прес-конференцію чи написати прес-реліз. Проте вони також мають бути представлені в діалозі, якщо їхня позиція має суспільну вагу.

В Україні прикладом такої суспільної групи можуть стати переселенці, які на місцевому рівні можуть не мати своїх організацій чи активістів, готових спілкуватися із ЗМІ. Однак суспільство має чути їхню позицію, адже вони є такими ж самими мешканцями міста, як і інші – як то кажуть, «корінні» жителі. Включити їх у діалог мають журналісти.

Функція № 2. Забезпечення суспільної згоди

Для чого ЗМІ долучають усі важливі суспільні групи до діалогу? Для того щоб вони досягли консенсусу, згоди. Представники суспільства мають не тільки висловитися, але й дійти спільного бачення у суперечливих питаннях.

У сьогоднішньому цифровому світі висловитися може кожен, хто має смартфон чи просто доступ до мережі. Але чи почують його? Сьогоднішнє суспільство лишається поляризованим, адже в соціальних мережах ми зазвичай чуємо тільки тих, кого хочемо чути.

Так от, виконати першу функцію – участі в суспільному діалозі – можуть і соціальні медіа. Майкл Бініон в інтерв’ю журналу «Тиждень» зазначив: «Соціальні медіа придатні для організації миттєвої комунікації великої кількості людей, яких щось об’єднує. Але вони не спроможні зарадити у вирішенні політичних проблем. Facebook не пояснить, як допомогти бідним людям чи гарантувати економічне зростання. Такі медіа можуть порушити питання, але не забезпечать консенсусу, який потрібен для їхнього вирішення»[4].

Отже, забезпечення суспільної згоди – справа ЗМІ. Адже задля компромісу потрібне не лише представлення різних точок зору на проблему, а також і проведення компетентного обговорення порушених проблем. При цьому в обговоренні мають брати участь усі члени спільноти, а не тільки заможні чи демографічно привабливі, нагадують Біл Ковач та Том Розенстіл[5].

Американський дослідник Джеремі Іггерс вважає, що мас-медіа формують так званий «етичний дискурс», який ґрунтується «на значенні “ми”: те, що ви і я є частиною якоїсь більшої спільноти і що наслідки того, що ми є частиною “ми”, мають враховуватися. Це відчуття себе частиною “ми” і наше розуміння цієї приналежності виникають внаслідок того, що ми належимо до різних спільнот і постійно спілкуємося з іншими. Новинні медіа – не єдине джерело, що формує цей дискурс, але все ж є одним із найважливіших»[6].

Функція № 3. Watchdogging (на сторожі демократії)

Watchdog англійською – сторожовий пес. Watchdogging – концепція, що стосується ЗМІ. Вважається, що журналісти мають постійно бути насторожі. Але на сторожі чого? Найперше, що спадає на думку, – це влада. Так, місцева преса має наглядати за владою, контролювати її. Як проводяться реформи? Як витрачаються гроші? Чи виконують політики свої обіцянки? Чи є чесними тендери? Чи всі важливі позиції почуті та враховані?

Шукати відповіді на ці питання вкрай важливо у сьогоднішніх українських реаліях, коли відбувається децентралізація – і місцева влада отримує більше повноважень. Більше повноважень у влади – більший ступінь контролю громадськістю і пресою. Саме такою має бути формула.

Хто контролюватиме місцеву владу, якщо не місцеві ЗМІ? Звичайно, у загальнонаціональних медіа ми також можемо знайти матеріали про зловживання, або ж і навпаки – про певні досягнення чиновників у регіонах. Проте контроль має бути постійним. А центральні ЗМІ зазвичай звертають увагу тільки на резонансні випадки.

Проте watchdogging для місцевих ЗМІ – справа не з легких. Він передбачає журналістські розслідування та серйозні аналітичні матеріали. А як показують сучасні дослідження Інституту демократії імені Пилипа Орлика[7], основний контент місцевих видань – інформаційні жанри та тексти із категорії «суміш» (рецепти, кросворди та гороскопи). Аналітичних текстів у деяких виданнях може бути усього 3-5 %.

Пояснити подібну ситуацію просто: місцеві ЗМІ мають обмежене фінансування, до того ж наклади газет скорочуються, реклама йде в інтернет. Тому деякі українські видання можуть мати у штаті чотирьох осіб (як, наприклад, газета «Дніпрова зірка»[8]), при цьому один журналіст займається ще й пошуком реклами. Тому дехто і йде легшим шляхом: просто передруковуючи прес-релізи, які готують у прес-службі місцевої ради.

Місцевій пресі часом нелегко відстояти свою незалежність, тиск на місцевому рівні може бути дуже сильним і здійснюватися чи то напряму (місцева влада – редактор), чи через знайомих / друзів / родичів. Якщо загальнонаціональний канал зазнає втручання у свою редакційну політику, йому легше вплинути на громадську думку. Цьому сприяє велика аудиторія. А от у межах одного міста чи району зловживання можуть залишитися непоміченими. Особливо, якщо місцева журналістська спільнота незгуртована.

Однак, як вважають зарубіжні фахівці, зокрема британські, відносини між місцевою владою та пресою є далекими від ідеалу й у них. Як відзначають у BBC Trust (керівний орган BBC), сьогодні спостерігаємо «нестачу підзвітності місцевої влади»[9]. Тому саме від місцевих ЗМІ залежить контроль цього питання.

Функція № 4. Формування активної місцевої спільноти та відчуття причетності

Ми живемо у мережевому суспільстві, і Ян ван Дейк зазначає, що базовою одиницею такого суспільства є людина (західна традиція) чи група (східна традиція), поєднана мережами[10]. Тож і сьогодні ступінь включеності індивіда / групи зумовлює його / її позицію у суспільстві та й у всьому світі. Водночас об’єднання окремих індивідів та груп у спільноту критично важливо і для демократії. Як встановили у своєму дослідженні Джек М. Маклеод та його колеги, «інтеграція спільноти може розумітися як важлива обставина або ж як важлива передумова для участі у місцевій політиці. Нестача соціальних мереж та зв’язків у спільноти робить таку участь небажаною та складною»[11].

Місцева преса, формуючи порядок денний, забезпечує те, що Волтер Ліппман назвав «відчуттям спільності через поширюваний спільний досвід»[12]. При цьому місцеві новини стають тим матеріалом, на основі якого будується спільнота: адже вона має спільні теми для обговорення, а отже, мусить докласти спільних зусиль для вирішення певних проблем.

Тож отримуємо таку схему: медіа об’єднують громадян, повідомляючи їм про важливі місцеві новини, а громадяни – долучаються до вирішення місцевих проблем. Чим активніші ЗМІ, тим активніші громадяни. А це визначає якість демократії. Адже без громадян, що беруть участь у політичному процесі, демократія перетворюється на олігархію, а, можливо, й на автократію.

Фахівці дослідницького центру Goldsmiths Leverhulme, вивчаючи думку читачів місцевої преси, дійшли висновків, що місцеві новини не тільки інформують нас про те, що відбувається навколо, але й «поширюють засоби ідентифікації іншими в цій конкретній місцевості, формують відчуття причетності серед новоприбулих»[13].

У піарі є такий принцип: писати тексти так, аби ніхто не почував себе відкинутим геть. Так само й місцева преса має допомогти іншим зрозуміти, чому люди і певний простір – важливі. Дослідниця Тері Рантанен говорить, що новини «відіграють значну роль у побудові нашого досвіду щодо місця», пропонують людям «точку ідентифікації»[14]. Біл Ковач та Том Розенстіл у своїй відомій книжці «Елементи журналістики» пишуть, що «ЗМІ, які виробляють новини, допомагають нам визначати наші спільноти та створювати спільну мову, спільні знання, що закорінені у реальності. Журналістика також допомагає визначати цілі спільноти, її героїв та злодіїв»[15]

Тож саме місцева преса утворює спільноту із розрізнених громадян. Расмус К. Нільсен зазначає, що місцева преса формує «відчуття місця»[16], внаслідок чого територія і люди, які її населяють, стають значущими для конкретного індивіда. Можна продовжити цю думку: сприйняття людиною певної території як своєї впливає на її поведінку. Ця поведінка починається з банального – на своїй території навряд чи смітитимуть чи псуватимуть майно, а закінчується бажанням зробити цю територію кращою, залучити інших до співпраці, за потреби – захистити її від окупації чи, наприклад, анексії.

Також місцева преса дозволяє членам місцевих спільнот почуватися значущими[17]. Раніше ми вже говорили, що місцева преса дає слово тим, кого ніхто більше не чує. Саме це і сприяє тому, що люди відчувають свою причетність до вирішення важливих місцевих питань, розуміють, що їхня думка, їхній досвід важливі. Як відзначають фахівці дослідницького центру Goldsmiths Leverhulme, місцева преса може ставати «архівом особистих історій – сучасним показником того, що життя місцевих жителів та життя їхніх родин мають значення і були записані на папері»[18].

Цікаво, що місцеві ЗМІ, особливо мережеві, є також важливим джерелом інформації для мігрантів. Британські дослідники Шаун Мурс та Моніка Метикова, вивчаючи це питання, поговорили з людьми, що переїхали жити до Великобританії зі східноєвропейських країн. «Ми почуваємося вдома, коли дивимося новини з дому», – зазначила в інтерв’ю одна з респонденток[19].

Функція № 5. Простір для позитивних новин доступною мовою

Наші медіа постійно критикують за негатив. На жаль, аби залучити читачів, редактори найчастіше використовують кримінал, а не цікаві й важливі історії. Позитивні історії для місцевої преси також важливі. До того ж, як показують наші дослідження[20], серед новин про регіони, що повідомляють центральні мережеві ЗМІ, великий відсоток негативу. Тому якщо людина отримує інформацію про життя в регіоні тільки з цих медіа, вона може подумати, що нічого доброго там взагалі не відбувається.

Тому фахівці дослідницького центру Goldsmiths Leverhulme і вважають, що «простором для позитивних новин» якраз і мають стати місцеві медіа[21]. До того ж ці ЗМІ мають подавати новини зрозуміло й доступно, пов’язувати події, що відбуваються у столиці, у світі, із місцевим контекстом.

* * *

Отже, для місцевої преси важливо представляти інтереси суспільних груп, налагоджувати між ними комунікацію, яка призведе до суспільної згоди. Контролювати владу та інші соціальні інститути, групи, формувати відчуття причетності та активізовувати громаду. Окрім того, місцеві ЗМІ є хронікером життя кожного із членів громади. Вони пишуть про досягнення місцевих жителів, про визначні події – і таким чином мешканці міста чи села дізнаються один про одного, а отже, стають ближчими. Справедливе та рівномірне представлення інтересів різних членів громади в результаті має забезпечити те, що ця громада почуватиметься впевнено й буде готова активно відстоювати свої інтереси.

Примітки

[1] PARK, R. E.: The Natural History of the Newspaper // American Journal of Sociology. – 1923. – Vol. 29. – No. 29. – Р. 275.

[2] NIELSEN R. K. Introduction: The Uncertain Future of Local Press // Local Journalism the Decline of Newspapers and the Rise of Digital Media. London. – New York : University of Oxford, 2015. – Р. 13-17.

[3] Флах Г. К. Влада і злиденність преси / Ред.-упор. В. Ф. Іванов; Переклад В. Климченка. – Київ: Академія української преси, Центр вільної преси, 2015. – С. 20.

[4] Бініон М. Майкл Бініон: «Facebook не пояснить, як допомогти бідним людям чи гарантувати економічне зростання» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/web/online_media/maykl_binion_facebook_ne_poyasnit_yak_dopomogti_bidnim_lyudyam_chi_garantuvati_ekonomichne_zrostannya/.

[5] Kovach B., Rosenstiel T. The Elements of Journalism, What Newspeople Should Know and the Public Should Expect. – Crown/Archetype, 2001. – Р. 181.

[6] Iggers J. Good News, Bad News. Journalism. Ethics and the Public Interest. – Boulder, Colo : Westview Press, 1999. – Р. 119.

[7] Єременко С. Вигадана реальність місцевих ЗМІ: чому медіаконтент не відбиває актуальних проблем українського суспільства [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/monitoring/regional_newspapers/vigadana_realnist_mistsevikh_zmi_chomu_mediakontent_ne_vidbivae_aktualnikh_problem_ukrainskogo_suspilstva/.

[8] Карлова Л. Головний редактор «Дніпрової зірки»: «Даремно районні газети називають пенсіонерськими» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/print/1411980811/golovniy_redaktor_dniprovoi_zirki_daremno_rayonni_gazeti_nazivayut_pensionerskimi/.

[9] Цит за: Meeting the News Needs of Local Communities. London : Goldsmiths Leverhulme Media Research Centre, 2010. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: <https://www.gold.ac.uk/media/documents-by-section/departments/research-centres-and-units/research-centres/leverhulme-media-research/Meeting-News-Needs-PDF.pdf>.

[10] VAN DEJK, J. A. G. M.: The Network Society: Social Aspects of New Media. 2th Edition. – London : Thousand Oaks, 2006. – Р. 100.

[11] McLEOD J. M. et al.: Community, Communication, and Participation: The Role of Mass Media and Interpersonal Discussion in Local Political Participation // Political Communication. – 1999. – Vol. 16. – No. 3. – Р. 316.

[12] Липпман В. Общественное мнение / Пер. с англ. Т. В. Барчуновой; Редакторы перевода К. А. Левинсон, К. В. Петренко. – М.: Институт Фонда «Общественное мнение», 2004. – 384 с.

[13] Meeting the News Needs of Local Communities. London : Goldsmiths Leverhulme Media Research Centre, 2010. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: <https://www.gold.ac.uk/media/documents-by-section/departments/research-centres-and-units/research-centres/leverhulme-media-research/Meeting-News-Needs-PDF.pdf>.

[14] RANTANEN T. The New Sense of Place in 19th Century News // Media Culture & Society. – 2003. – Vol. 25. – No. 4. – Р. 438.

[15] Kovach B., Rosenstiel T. The Elements of Journalism, What Newspeople Should Know and the Public Should Expect. – Crown/Archetype, 2001. – Р. 181.

[16] NIELSEN R. K. Introduction: The Uncertain Future of Local Press // Local Journalism the Decline of Newspapers and the Rise of Digital Media. – London, New York : University of Oxford, 2015. – Р. 16.

[17] Meeting the News Needs of Local Communities. London : Goldsmiths Leverhulme Media Research Centre, 2010. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: <https://www.gold.ac.uk/media/documents-by-section/departments/research-centres-and-units/research-centres/leverhulme-media-research/Meeting-News-Needs-PDF.pdf>.

[18] Там само.

[19] Moores S., Metykova M. ‘I didn’t realize how attached I am’: On the environmental experiences of trans-European migrants // European Journal of Cultural Studies. – 2010. – 13 (2). – Р. 184.

[20] Стеблина Н. Одеса очима центральних ЗМІ: кримінал, вибухи та протести [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.happymisto.od.ua/journalism/zhurnalistyka-odesy-zmi.

[21] Meeting the News Needs of Local Communities. London : Goldsmiths Leverhulme Media Research Centre, 2010. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: <https://www.gold.ac.uk/media/documents-by-section/departments/research-centres-and-units/research-centres/leverhulme-media-research/Meeting-News-Needs-PDF.pdf>.

Параграф 2. Система місцевих ЗМІ, або Звідки ми дізнаємося про справи громади?

Українські місцеві ЗМІ, стикаючись із проблемами політичного та економічного тиску, мають на додачу до усього підлаштовуватися під виклики цифрової епохи. Як зазначає британський вчений Расмус Нільсен, «місцева преса змінюється сьогодні як частина усієї медійної системи… цифрова революція триває, змінюючи те, як ми спілкуємося, поширюємо контент, отримуємо інформацію, рекламу, розважаємося». Проте наскільки важливою є на сьогодні саме преса? Можливо, телебачення або ж інтернет-ЗМІ, зможуть замінити газети?

Газета: «мозаїка» суспільного життя та «різноголосся стилів»

«Те, що видатні вчителі зробили для Афін у період Сократа і Платона, газета зробила для сучасної людини, – писав у 1923 році Роберт Пак. – Навіть той, хто може прочитати тільки заголовки у щоденній пресі, купує недільні випуски, щоб подивитися на фотографії та малюнки»[1]. Проте, з 1923 року багато чого змінилося, тож що саме ми втратимо, якщо газети зникнуть?

Як відомо, газета була найпершим типом ЗМІ, який з’явився на світ. Це сталося ще у часи Римської імперії у І столітті до н. е. Тоді це було щось на кшталт настінних газет. У тому вигляді, який газета має зараз – надрукована на папері, періодична – вона з’явилася у 1609 році в Німеччині. Тобто газета – найдосвідченіший ЗМІ, зі своїми традиціями. До цих видань ми звикли. Газета пережила велику кількість революцій у сфері комунікацій. Вона стала розповсюдженою завдяки друкарському верстату Гутенберга, пережила його модифікацію у лінотип (друкарський верстат, поєднаний із друкарською машинкою). Вона була свідком народження телеграфу, електрики, телефону і нарешті радіо, телебачення та інтернету. Усі ці винаходи досить суттєво позначалися на зовнішньому вигляді та на змісті газети. Проте щоразу газета демонструвала дивовижну гнучкість, а її створювачі – вміння використовувати обставини на свою користь. Із появою радіо, телебачення та інтернету, мабуть, не минало і дня, щоб хтось не сказав, що газети скоро відживуть своє, проте газети і досі продовжують виходити. Чому так відбувається? Тому що газета є зручною формою отримання інформації, вона має унікальні, тільки їй властиві засоби її передачі, які не доступні ані радіо, ані телебаченню, ані інтернету.

Ось як виглядали перші газети: за форматом та й за оформленням вони нагадували книжки чи журнали.

У такому виданні містилося одне-два важливих повідомлення, надруковані вони були в одну колонку чи дві. Новий засіб комунікації можна було назвати міні-книгою, бо ж від книги він відрізнявся хіба що розміром, відсутністю палітурок та швидкістю виконання. Досить тривалий час газета лишалася такою-от книгою, зробленою нашвидкуруч. Тільки через сто років у газети з’явилася перша риса, котра й сьогодні може вважатися справді унікальною її особливістю, яку сьогодні не може замінити жоден ЗМІ (хіба що інтернет, але не повністю).

На ті часи (початок XVIII століття) припадає активна журналістська робота відомого англійського письменника Даніеля Дефо. Він відомий тим, що ввів у газету різні форми повідомлення інформації, передову статтю та нарис. Він же розбив повідомлення газети на рубрики. І цим газета почала відрізнятися від книги. Поступово збільшувався потік інформації, яку треба обробляти, відбувався розвиток науки, торгівлі. Тому перед газетами виникла потреба розповідати відразу про декілька подій одночасно, встигати за ними. Згодом кількість новин зростає, тож зовнішній вигляд стає більш і більш різноманітним. Одночасно відбуваються зміни в газетному форматі. Він починає збільшуватися порівняно з книжковим. Чому це відбувається? Тому що виникає потреба у представленні все більшої кількості інформації на одному (!) аркуші. І це принциповий момент для газети. Відомий вчений-комунікативіст Маршалл Маклюен говорить, що тільки газета має можливість одночасного повідомлення різнопланової інформації і це дає їй змогу демонструвати «зріз суспільного життя»[2]. Газета в такий спосіб намагається охопити суспільне життя у максимальній повноті та розповідає нам про різні події різними голосами (журналістів, експертів, свідків).

А ось перша шпальта сучасної британської газети The Guardian.

Тут у нас і колонка про війну в Сирії, і фото з кінофестивалю, і анонси щодо того, як написати ідеальний імейл. Тож газета не просто розповідає нам про різні події. Вона, за Маршаллом Маклюеном, презентує різні точки зору на події. Учений пропонує порівняти книгу і газету[3]. Книга – це презентація однієї точки зору автора (чи авторів) на якусь ситуацію. Саме тому книга і не потребує такого великого формату (як газета) і брускової верстки. У газеті ж важливо показати, що тут йдеться про певну подію, а поруч розміщені різні точки зору на цю подію. А також важливий контекст, який редакція створює, розміщуючи навколо різноманітні замітки, фотографії та заголовки. Жоден ЗМІ не надає нам такої можливості, бо радіо чи телебачення розповідають нам про події послідовно. Ми змушені їх сприймати в тому порядку, який нам задають працівники аудіовізуальних ЗМІ. Фактично вони, як екскурсовод у музеї, говорять нам: зараз зверніть увагу на це, а зараз важливо ось це, а тепер перейдімо до наступної зали. У газеті ж ми самостійно обираємо, що нам сприймати і коли. Так, засобами верстки виділяються певні матеріали, проте якщо читач захоче, він спочатку читатиме останню шпальту, а потім першу. Зважаючи на цю особливість газети, Маршалл Маклюен назвав її демократичною. Вона показує нам, що перед нами є велика кількість можливостей, і ми самі можемо вирішити, що сприймати, а що – ні.

Інтернет-видання мають схожий підхід до розміщення публікацій, але тут усе залежить від розмірів екрану. І, як пояснює Галина Тимченко[4], редакторка онлайн-видання «Медуза», в інтернеті не можна кардинально змінити верстку, як у газеті, коли, наприклад, відбувається якась важлива подія.

Ще однією особливістю, яка відзначає пресу через те, що вона одночасно репрезентує велику кількість інформації, є своєрідний газетний стиль. Як розповідає Маршалл Маклюен, після появи телеграфу в 1873 році та лінотипу в 1886-му до газет прийшло «різноголосся стилів»[5], оскільки газетярі вже не могли довго працювати над одним випуском. Потрібно було встигати обробляти ще більшу кількість повідомлень. У зв’язку із цим Маклюен говорить: «Мозаїці преси вдається виконати складну багаторівневу функцію створення групової свідомості та участі, яку ніколи не могла виконати книга»[6]. Газета дозволяє нам потроху знати про все, для читачів вона створює своєрідний спільний контекст, який, як ми дізнаємося пізніше, є надзвичайно важливим для існування демократії.

Телебачення vs газета: коментувати чи ілюструвати?

За даними соціологічного дослідження «Ставлення населення до ЗМІ та споживання різних типів ЗМІ в Україні (2017 рік)»[7], саме телебачення сьогодні є провідним джерелом інформації для населення. Однак, специфіка створення текстів для газет і для телебачення різна. Про це дуже влучно пише Мітчел Стівенс: «Око та вухо мають різні властивості сприйняття. Мозок тісніше пов’язаний із зором, аніж з іншими органами чуття. Око має сприймати інформацію чітко і швидко… Вухо, менш досконалий інструмент, почувається не досить комфортно від потоку одноманітних фактів. Вухо надає перевагу більш легкому і живому стилю викладу інформації»[8]. Отже, не все, що говориться у газеті, можна повторити на телебаченні. І навпаки. Саме тому, як кажуть Джек М. Маклеод та колеги, «вплив газет на обізнаність читача майже вдвічі міцніший, ніж вплив телебачення, це свідчить про те, що місцеве телебачення виробляє обмежену кількість інформації для громадян»[9].

Як зазначає Джек М. Маклеод , «електронні ЗМІ, зокрема й телебачення, більш доступні, але їхня інформація має більш поверхневий, виключно миттєвий характер, подає події так, як вони відбуваються. На цю інформацію не можна послатися, до неї не можна повернутися, її можна використати тільки у момент отримання. Фактично телебачення формує тільки емоційно-психологічне ставлення до тієї чи іншої особи, органу влади, його дій. Але воно не здатне повно інформувати про те, що відбувається, формує тільки загальне ставлення до цього»[10].

Окрім цього, вважає Маклеод, газети висвітлюють більш локальний контент, місцеве ж телебачення охоплює ширші території[11]. Фахівці британського інституту Goldsmith Leverhulme, які провели опитування аудиторії місцевих ЗМІ, наводять цитату одного з учасників, який каже, що телебачення, яке задовольняє інтереси, наприклад, 40 тисяч людей (населення невеликого містечка), буде нецікавим: «Я не буду дивитися таке телебачення, краще я піду на YouTube та знайду когось, хто живе по сусідству і викладає відео»[12]. Телебачення за своєю природою – масове ЗМІ, тож, на відміну від газет, цьому ЗМІ складно зосередитися на вузькій аудиторії.

В результаті саме місцева преса має потенціал, аби розкривати події місцевого значення, використовуючи для цього не тільки новинні жанри, але й аналітику. Взагалі коментування – та риса, яка робить газету конкурентоспроможною порівняно з іншими ЗМІ. Як говорить дослідник Семен Гуревич, «до безперервного потоку оперативної інформації, яку постачають телебачення, радіо та мережеві видання, газета долучає порції інформації, які читачі отримують через певні проміжки часу, і супроводжує її аналітичним коментарем. Вона [газета] завжди існує в потоці часу, розставляючи в ньому своїми номерами пам’ятні стовпи»[13]. При цьому коментування – це не тільки аналітичні матеріали. Форма подачі текстів теж може бути коментарем. Засобами верстки можна виокремити провідний матеріал, спрямувати увагу читача на певні тексти, доповнити інформацію інфографікою чи фоторепортажем.

Саме ці фактори – більш раціональна подача новин, коментування, вміння подати матеріал для вузької аудиторії – приводять до того, що преса має потенціал більше «писати про події місцевого значення, проводити місцеві кампанії»[14]. Телебачення, яке змушене через свою природу «давати більш широкий контент, зацікавлювати більшу кількість людей», в результаті висвітлює новини «не так глибоко»[15].

Також місцеві газети найкраще пристосовані для того, аби вести зворотну комунікацію із аудиторією, публікувати інформацію про визначні події у житті читачів. Роберт Пак називає газету «друкованим щоденником громади»[16]. Районні газети обов’язково містять колонку із привітаннями, оголошеннями та некрологами. Матеріали про перемогу в конкурсі чи спортивному змаганні члена родини дбайливо вирізаються із газети і зберігаються в сімейному архіві.

Отже, у теорії друковані ЗМІ краще виробляють ексклюзивну інформацію про місцеві справи, а місцеве телебачення долучається до поширення її. Газети можуть собі дозволити більш локальний контент, а також більш ефективні в тому, що сучасні рекламісти називають таргетингом: можуть готувати матеріали для вузької аудиторії та подавати його доступною мовою.

Місцеві газети чи мережеві ЗМІ?

Нині модно говорити про те, що регіональна преса не потрібна, адже є інтернет. До того ж аудиторія мережевих ЗМІ постійно зростає і вже є більшою, ніж аудиторія газет. Сьогодні інтернет за популярністю – на другому місці після телебачення. І вона стрімко зростає, охоплюючи різні аудиторії.

Так, інтернет-видання багато в чому обганяють газети, проте мусимо поміркувати про особливості сприйняття мережевих текстів. І тут слід згадати про таке поняття, як цифровий розрив – різниця між тими, хто мають доступ до комп’ютера та мережі, і тими, хто його не мають. Раніше, як говорить Ян А. ван Дейк, вважалося, що річ лише у фізичному доступі: цифровий розрив зникне, як тільки люди отримують гаджет із виходом в інтернет. Проте все виявилося не так просто. Потрібно зважати на мотивацію (людина може мати комп’ютер, проте не вмикати його через «технофобію» чи просто з інших причин). Ще один момент – навички для використання інтернету. Ми по-різному шукаємо інформацію і формулюємо пошукові запити, довіряємо чи не довіряємо інформації з мережі. До того ж важливо, для чого ми використовуємо інтернет: для розваги чи для освіти, отримання новин[17].

Доступ до інтернету ще не означає, що людина використовуватиме його для читання новин. Як зазначили респонденти дослідницького центру Goldsmiths Leverhulme, «у мережі ми читаємо тільки те, що хочемо читати, але ми не читаємо нічого конкретного в результаті, це щось на зразок вузько спрямованої інформації»[18].

Мережа дає можливість висловитися кожному, але місцевим волонтерам, активістам, благодійним фондам ще потрібно бути видимими, донести свою інформацію до читачів. В інтернеті говорять про «корпоративну колонізацію»[19]: у соцмережах найбільш популярними так само є ті, в кого влада і гроші.

Також варто пам’ятати, що новини в мережі читають далеко не всі, люди використовують інтернет переважно для розваг, також вони шукають тільки ті моменти, які цікаві власне їм, а не новини та інформацію про поточні справи.

Загальнонаціональні чи місцеві медіа?

Дізнаватися про справи в регіонах можна і за допомогою загальнонаціональних медіа. Проте… спробуйте поекспериментувати – і на будь-якому загальнонаціональному сайті ввести у пошук назву свого міста. Найімовірніше, новини, які з’являться у відповідь, матимуть негативний характер: ДТП, злочини, надзвичайні ситуації.

Ось, наприклад, аркуш видачі на запит «Болград» на сайті «Телевізійної служби новин»:

Тут лише одна «позитивна» новина – про гастротури. Все інше – ДТП та новини про надзвичайну спеку чи негоду. Чеські дослідники зазначають, що місцеві новини в загальнонаціональних ЗМІ дуже часто мають таблоїдний характер. «У розповідях медіа про конкретні території втрачається їхній унікальний регіональний характер, не передається все різноманіття життя та діяльності на цих територіях, не розповідається про розвиток на місцях»[20].

Що має статися в регіоні, аби цим зацікавилися загальнонаціональні ЗМІ? Журналістам цих медіа дуже важливо утримати біля екранів / моніторів якомога більшу аудиторію, найпростіший шлях до цього – повідомити щось скандальне й негативне.

Подивімося на дані досліджень[21]: ось теми регіональних новин на трьох провідних українських сайтах: негативні новини на першому місці, а от повідомлень про вирішення проблем на місцях (владою чи волонтерами) – значно менше.

На думку Роберта Гутше, загальнонаціональні ЗМІ поширюють стереотипи про різні регіони, зазвичай покладаються на офіційні джерела інформації. Для того щоб донести своє повідомлення до ширшої аудиторії, журналісти уникають деталей та контексту[22].

Цікаво, що, на відміну від нашої країни, у Великобританії більш скептично ставляться до загальнонаціональних ЗМІ. Якщо у нас саме такі медіа – провідне джерело інформації, то британці (респонденти дослідницького центру Goldsmiths Leverhulme) вважають, що загальнонаціональні ЗМІ політично та ідеологічно упереджені. Або мають низьку якість. Місцева газета, на їхню думку, є чимось відмінним. «У місцевій газеті вони мають завоювати довіру кожного всім тим, що вони друкують. Національні газети цим не опікуються надто, адже вони знаходяться далеко – і ти не залучений. Місцева газета має бути про місцеве місце», зауважуть британські читачі[23].

Отже, загальнонаціональні ЗМІ все ж не можуть задовольнити потреб жителів регіонів повністю. Тому аудиторії бажано не обмежуватися інформацією тільки з цих медіа, а місцевим ЗМІ – виробляти власний контент, подавати суспільно вагому інформацію про місцеві справи.

Громадянські журналісти як джерело місцевих новин

Дослідники центру Goldsmiths Leverhulme розповідають історію місцевого блогера Тоні Фонтейна. Після закриття єдиної газети у Лонг-Ітоні (Великобританія) Тоні, який раніше писав про паби і концерти, розмістив у себе на сайті текст про місцеві події. Помітив суттєве зростання інтересу до свого блогу – і вирішив зосередитися виключно на цьому. І так працює до сьогодні, на волонтерських засадах: «Його основні джерела – міська влада, поліція, волонтерські організації, але найбільше – сам Тоні Фонтейн». Для того щоб якомога більше людей отримували інформацію про те, що відбувається у місті, Тоні щотижня випускає друкований дайджест із найцікавішими текстами. Отримати його також можна безкоштовно[24].

Ось як виглядає його блог:

На цьому прикладі бачимо, що такі сучасні явища, як «журналістика участі» та «громадянська журналістика», можуть виконувати дуже важливу роль у висвітленні місцевих справ. Завдяки «новим журналістам» журналістика стала більш демократичною, зазначає Біт Джозефі[25]. Тейлор Оувен називає це «феноменом децентралізованого спостереження та репортажу»[26], адже тепер кожен може стати свідком важливої події та передати про неї інформацію всім. При цьому роль таких свідків стрімко зростає під час масових заворушень, надзвичайних ситуацій, адже репортери не завжди мають доступ до місця події. Фактично журналісти тепер мають налагоджувати співпрацю із громадянськими журналістами, залучати читачів до створення спільного продукту на основі crowdsourcing[27]. Провідні світові видання через соціальні мережі запрошують читачів висловитися щодо тем майбутніх публікацій: починаючи від пенсійної реформи, закінчуючи традиціями щодо зміни прізвища після одруження в різних країнах. У такий спосіб видання залучають громадян до діалогу, а також забезпечують собі перегляди, адже, залишивши свій коментар, читач буде і надалі переглядати матеріали на сайті газети чи ж купувати примірник у кіоску.

Хоча, звичайно, «громадянська журналістика» має не лише переваги. Журналістам потрібно не тільки обрати найцікавіші коментарі чи свідчення очевидців, але й перевірити їх. Не завжди відомо, які мотиви має людина, що повідомляє редакції новину. Мотив джерела – перше, що треба з’ясувати: у «Редакційних настановах BBC» з цього приводу зазначається, що перевірка інформації від джерела, яке саме звернулося до редакції, має бути дуже прискіпливою. Так можна буде убезпечити себе від простої републікації «зливів», від дезінформації та маніпуляцій.

Про те, що місцеві медіа не завжди задовольняють потреби жителів регіонів, часто доводиться чути. Часом говорять, що громадянські журналісти чи ж лідери думок у соціальних мережах цілком можуть їх замінити. Тут можемо згадати Дональда Трампа, який називає свій твітер газетою. Багато корисного ми можемо прочитати у соціальних мережах, однак, звичайно, працівників ЗМІ громадянські журналісти не замінять. Так, деякі матеріали «журналістів із народу» цілком можуть бути професійними та актуальними. На думку Тейлора Оувена, їхні свідчення переносять читача на місце події, дозволяють краще зрозуміти людей, які опинилися у певній ситуації[28]. Але найважливіше те, що громадянські журналісти «заповнюють лакуни, постачаючи гіперлокальний медіаконтент, і укріплюють місцеву демократію»[29]. До того ж, завдяки поширеному в сучасному світі рухові за відкриті дані (open data movement), за вільний доступ до публічної інформації, звичайний громадянин може без допомоги ЗМІ знайти та вивчити декларацію місцевого чиновника. Проте мас-медіа – це не тільки ті, хто шукають і поширюють інформацію. На сьогодні «є потреба не тільки в новинах, але й у ньюзрумах, які постійно постачають контент, аналізують, проводять розслідування»[30]. На думку Расмуса К. Нільсена, потрібно розмежовувати журналістику «як професійну, оплачувану діяльність, яка вимагає істотних ресурсів» та окремі «акти журналізму» – свідчення, документування та фактчекінг[31].

Ми можемо говорити про поєднання в сучасному цифровому світі професійних і громадянських журналістів. За нових умов місцеві журналісти мають стати модераторами, які обирають контент із мережі, перевіряють його, додають контекст і слідкують за дотриманням стандартів під час дискусій. Сучасна система ЗМІ буде неповною без громадянської журналістики, але все ж таки місцеві ЗМІ повинні шукати ефективні форми взаємодії з пересічними читачами, які хочуть повідомити свою новину чи оприлюднити позицію. Просту ж републікацію постів із «Фейсбуку» чи свідчень очедивців із пабліків навряд чи можна вважати журналістикою.

Чутки як джерело місцевих новин

Важливе джерело новин – особиста комунікація. Сьогодні ця комунікація має значний онлайновий компонент. У соціальних мережах можуть бути цілі спільноти, які так і називаються «Чутки міста / села такого-то».

Чутки, зокрема і в онлайні, зазвичай народжуються через те, що громадяни не мають достатньо інформації. Якщо в місті не виходять газети або ж ті ЗМІ, які існують, публікують тільки оголошення, привітання та політичну «джинсу», то громадяни все одно намагаються знайти потрібну для них інформацію. А значить, вони можуть стати жертвами чуток.

Чутки зазвичай не мають чіткого посилання на джерело або ж містять перекручену інформацію. Але оскільки «упаковані» вони дуже привабливо, то на них звертають увагу – і дуже швидко поширюють. Особливо в мережі.

Сьогодні чутки використовуються для маніпуляцій, зокрема під час виборів. Чутки – дуже ефективна зброя в інформаційній війні.

Як зазначають фахівці дослідницького центру Goldsmiths Leverhulme, сьогодні люди в усьому світі відчувають нестачу місцевої незалежної журналістики, яка б подавала інформацію, розслідування, аналітику, поширювала корисні для місцевої спільноти знання. «Писати про місцеві новини – означає говорити людям трохи про те, що вони знають, але найбільше про те, на що вони не звернули увагу. Незалежна місцева журналістика не має писати лише про уряд та приватні інтереси, а ще і про мотиви, які стоять за діями місцевих чиновників та бізнесменів. Місцеві журналісти мають копати глибше і надавати людям інформацію, яка потребує часу та ресурсів для того, аби її здобути»[32].

* * *

Дослідник Льюїс Фрідленд говорить про таке поняття, як «новинні пустелі». Це регіони, де в місцевих ЗМІ скорочуються штати, тому журналісти не можуть виїжджати «в поле», шукати ексклюзивну інформацію, проводячи більше часу в редакції. В результаті вони втрачають контакт із реальними проблемами місцевих жителів. «Новинні пустелі» – це також регіони, де закриваються газети, а телебачення та цифрові медіа надають менш значущий локальний контент. Тому новини поширюються тільки через усну комунікацію, чутки[33].

Газети – дуже важливий компонент системи місцевих ЗМІ. Вони подають зріз суспільного життя, ми наочно бачимо, що є різні точки зору на певну проблему, що є різні голоси, позиції. Однак, в Україні внаслідок роздержавлення ЗМІ ми скоро станемо свідками докорінної зміни у сфері друкованих видань. Поки що в багатьох регіонах України ми якраз і маємо «новинні пустелі», про які говорить Льюїс Фрідленд. Із різних причин (нестача фінансування, вплив власника) газети подають переважно інформаційні матеріали, прес-релізи, надають перевагу «безпечним темам»: культурі, розважальному контенту. Відповідно, у нашій країні система ЗМІ на місцях не має важливого гравця – друкованих ЗМІ. Світлана Єременко зазначає, що є схильність друкованих ЗМІ до поширення розважально-пізнавального контенту, що залишає аудиторю цих ЗМІ без важливої суспільно-вагомої інформації: «Місцеві ЗМІ живуть спокійним обивательським життям у часи, коли країна переживає реформи судової системи, місцевого самоврядування, обговорює зміни в системах охорони здоров’я, освіти, пенсійного забезпечення. Виникає відчуття, що інформація про ці зміни жодним чином не стосується життя громадян поза Києвом»[34].

Звичайно, місцеві телеканали та інтернет-видання також стикаються із безліччю проблем, проте важливо, аби всі види ЗМІ (включаючи і громадянську журналістику) були представлені на рівних. Саме в такому разі аудиторія отримуватиме різнопланову інформацію про життя міста чи регіону.

Примітки

[1] PARK, R. E.: The Natural History of the Newspaper. In American Journal of Sociology, 1923, Vol. 29, No. 29, p. 275.

[2] Маклюэн Г. М. Понимание медиа: Внешние расширения человека / Пер. с англ. В. Николаева; Закл. Ст. М. Вавилова. – М.; Жуковский: «КАНОН-пресс-Ц», «Кучково поле», 2003. – С. 240.

[3] Там само. – 233.

[4] Тимченко Г. Meduza: Якісне онлайн-видання [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://journalism.ucu.edu.ua/video/4501/.

[5] Маклюэн Г. М. Понимание медиа: Внешние расширения человека / Пер. с англ. В. Николаева; Закл. Ст. М. Вавилова. – М.; Жуковский: «КАНОН-пресс-Ц», «Кучково поле», 2003. – С. 232.

[6] Там само. – С. 245.

[7] Ставлення населення до ЗМІ та споживання різних типів ЗМІ в Україні (2017 р.) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://internews.in.ua/wp-content/uploads/2017/09/USAID_Internews_2017MediaConsumSurvey_Full_UKR.pdf.

[8] Стівенс М. Виробництво новин. Телебачення, радіо, Інтернет. – К.: Києво-Могилянська академія, 2008. – 323 с.

[9] McLEOD, J. M. et al.: Community, Communication, and Participation: The Role of Mass Media and Interpersonal Discussion in Local Political Participation. In Political Communication, 1999, Vol. 16, No. 3, p. 329.

[10] Там само. – С. 329.

[11] Там само. – С. 329.

[12] Meeting the News Needs of Local Communities. London : Goldsmiths Leverhulme Media Research Centre, 2010. [online]. [2017-03-18]. Available at: <https://www.gold.ac.uk/media/documents-by-section/departments/research-centres-and-units/research-centres/leverhulme-media-research/Meeting-News-Needs-PDF.pdf>.

[13] Гуревич. С. Газета: Вчера, сегодня, завтра [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://evartist.narod.ru/text10/01.htm.

[14] Kushin M. J., Yamamoto M. Did Social Media Really Matter? College Students’ Use of Online Media and Political Decision Making in the 2008 Election // Mass Communication and Society. – 2010. – 13 (5). – P. 608-630.

[15] Meeting the News Needs of Local Communities. London : Goldsmiths Leverhulme Media Research Centre, 2010. [online]. [2017-03-18]. Available at: <https://www.gold.ac.uk/media/documents-by-section/departments/research-centres-and-units/research-centres/leverhulme-media-research/Meeting-News-Needs-PDF.pdf>.

[16] PARK, R. E.: The Natural History of the Newspaper. In American Journal of Sociology, 1923, Vol. 29, No. 29, p. 277.

[17] VAN DEJK, J. A. G. M.: The Network Society: Social Aspects of New Media. 2th Edition. London : Thousand Oaks, 2006. – Р. 178-183.

[18] Meeting the News Needs of Local Communities. London : Goldsmiths Leverhulme Media Research Centre, 2010. [online]. [2017-03-18]. Available at: <https://www.gold.ac.uk/media/documents-by-section/departments/research-centres-and-units/research-centres/leverhulme-media-research/Meeting-News-Needs-PDF.pdf>.

[19] WATSON, B. R.: Is Twitter an Alternative Medium? Comparing Gulf Coast Twitter and Newspaper Coverage of the 2010 BP Oil Spill. In Communication Research, 2016, Vol. 43, No. 5, p. 651.

[20] SUCHACEK, J. et al.: From Regional to National Clouds: TV Coverage in the Czech Republic. In Plos One, 2016, Vol. 11, No. 11, p. 16.

[21] Стеблина Н. Одеса очима центральних ЗМІ: кримінал, вибухи та протести [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.happymisto.od.ua/journalism/zhurnalistyka-odesy-zmi.

[22] GUTSCHE, R. E.: News Place-making: Applying ‘Mental Mapping’ to Explore the Journalistic Interpretive Community. In Visual Communication, 2014, Vol. 13, No4, p. 490.

[23] Meeting the News Needs of Local Communities. London : Goldsmiths Leverhulme Media Research Centre, 2010. [online]. [2017-03-18]. Available at: <https://www.gold.ac.uk/media/documents-by-section/departments/research-centres-and-units/research-centres/leverhulme-media-research/Meeting-News-Needs-PDF.pdf>.

[24] Там само.

[25] Josephi, B. (2016). Digital Journalism and Democracy. In C. Anderson, D. Domingo, A. Hermida & T. Witschge (Eds.), The Handbook of Digital Journalism. London: SAGE

[26] Owen T. Global Media Power In C. Anderson, D. Domingo, A. Hermida & T. Witschge (Eds.), The Handbook of Digital Journalism. London: SAGE. – Р. 70

[27] Детальніше про це див. Andy Carvin: the man who tweets revolutions [Електронний документ]. Режим доступу: https://www.theguardian.com/media/2011/sep/04/andy-carvin-tweets-revolutions.

[28] Owen T. Global Media Power In C. Anderson, D. Domingo, A. Hermida & T. Witschge (Eds.), The Handbook of Digital Journalism. London: SAGE. – Р. 72

[29] Meeting the News Needs of Local Communities. London : Goldsmiths Leverhulme Media Research Centre, 2010. [online]. [2017-03-18]. Available at: <https://www.gold.ac.uk/media/documents-by-section/departments/research-centres-and-units/research-centres/leverhulme-media-research/Meeting-News-Needs-PDF.pdf>.

[30] Там само.

[31] Neilsen R. K. The Business of News In C. Anderson, D. Domingo, A. Hermida & T. Witschge (Eds.), The Handbook of Digital Journalism. London: SAGE. – P. 103.

[32] Там само.

[33] Цит за: NIELSEN, R. K.: Introduction: The Uncertain Future of Local Press. In Local Journalism the Decline of Newspapers and the Rise of Digital Media. London, New York : University of Oxford, 2015, Р. 7.

[34] Єременко С. Чи варто чекати місцевих новин від регіональних медіа [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ms.detector.media/monitoring/regional_newspapers/chi_varto_chekati_mistsevikh_novin_vid_regionalnikh_media/.